Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 17

Дози морфіну розпродалися за тиждень. Якщо жінка з Ларедо взяла з них по сімнадцять доларів за ампулу, то вони продали їх по сімдесят п’ять. Чутка швидко поширилась поміж юнаками, що бажали нових відчуттів. Морфін породжував у них якусь суперечливу суміш сонливості й збудження, яку не спричиняв жоден інший наркотик. Мережа споживачів швидко розросталася. Від вулиць до підпільних рок-клубів. У шістдесяті роки експериментаторство було нормою й багато хто хотів дійти до межі й навіть доторкнутися до смерті. Що більш забороненою була речовина, то більшим був інтерес до її споживання.

Карлос вручив вісім тисяч доларів Шаленцю й Лютому Бобру й знову відіслав їх до Техасу. Службовець у Далласі й жінка в Ларедо явно нервувалися. Обоє боялися несподіваної інвентаризації. Шон вирішив запропонувати двадцять два долари за ампулу, щоб їх спокусити. Попри підвищення ціни, службовець у даллаському шпиталі зміг дістати лише тридцять доз, а жінка з Ларедо – дев’яносто. Вона порадила їм спробувати у військових шпиталях Гарлінджина, Іґл-Песі, Браунсвілі та Ель-Пасо.

Лютий Бобер і Шон поїхали до Гарлінджина. Спробували дати хабара завідувачеві аптеки військового шпиталю, але той одразу ж відмовився. А коли вони почали наполягати, попередив, щоб вони там більше не показувалися, інакше він на них заявить.

В Іґл-Песі їм пощастило більше й вони придбали шістдесят ампул по двадцять одному долару. І вирішили гайнути до Ель-Пасо, що у двадцяти годинах їзди по шосе. Там розташовувалася військова база, найбільша в Техасі й одна з найважливіших у країні.

На половині шляху, біля Ленгтрі, штат Техас, вони натрапили на напівхіпівську, напівпорнознімальну комуну. Напівголі прихильники вільного кохання хизувалися антибуржуазною риторикою, використовуючи це як привід для фільмування на восьмиміліметрову плівку своїх сексуальних вихваток. Стрічки продавали кінопрокатниці в Г’юстоні й у такий спосіб підтримували фінансовий стан комуни. Судячи з усього, справи в них ішли непогано. Усі вважали себе не порноакторами, а «поборниками сексуальної свободи й тілесної краси». Без жодних заперечень дозволяли знімати себе в різноманітних сексуальних позиціях, утрьох, під час оргій або актів садомазохізму.

У Шона й Лютого Бобра не виникло проблем з тим, щоб знайти собі пару на цю ніч. Біля вогнища, у присутності цілої комуни, включно з дітьми, які теж вешталися напівголі довкола, вони натягли двох дівок із неголеними пахвами, що пропахли потом, накопиченим за тижні без купання. Хіпі старшого віку розважалися, кидаючи їм камінці в сідниці, аби обламати кайф, і шумно раділи, коли котрась із дівок ревла від оргазму.

Шон запропонував їм купити кілька ампул морфіну, але лідер комуни заперечив: це наркотик для військових. Він зробив їм зустрічну пропозицію: «Можемо продати вам ЛСД, якщо хочете».

З телефонної будки на автозаправці в Камстоку Шон запитав Карлоса, чи виділити частину грошей на закупку ЛСД. Карлос тут же відповів «так»: ЛСД був наркотиком досить затребуваним серед мексиканського буржуйського юнацтва; і він попросив його розпитати в хіпі, чи могли б вони дістати ще партій.

Хіпі продали їм сто доз ЛСД по сім доларів (а вони їх діставали по чотири). Шон запитав, чи в майбутньому вони могли повернутися й придбати ще. «Звичайно», – відповів лідер хіпі, усміхаючись. Шон попросив його приготувати тисячу доз на наступний місяць.

Вони заховали ампули морфіну та ЛСД під сидіннями й рушили далі на Ель-Пасо. Військова база була величезною, безліч солдатів приїжджали й виїжджали, сотні їх мали вирушити на В’єтнамську війну.

Шон ліг у шпиталь, пославшись на необхідність реабілітації. Військова бюрократія, що звикла воювати з бродячими, безробітними й бездомними ветеранами війни, натомість приймала їх на лікування, якщо вони пред’являли військовий квиток, копію посвідки про звільнення й рекомендації після останнього огляду в лікаря.

Перебуваючи у військовому шпиталі, Шон зумів дістати засвідчені рецепти на дози, яких вистачило б на місяць. Він умовив інших ветеранів продати йому свої ре цепти й домовився з медсестрами та обслугою, аби йому дістали ще доз.

Шпиталь в Ель-Пасо виявився раєм для купівлі-продажу морфіну. Фармацевтичні склади були великими, з десятками працівників, готовими до підкупу. У підсумку вони дістали шістсот ампул, сто п’ятдесят п’ять флаконів з розчином на шість уколів і чотириста сорок коробочок по чотири таблетки в кожній. Цілий скарб для виходу на ринок.

Їм не довелося давати хабара жодному офіцерові на митниці. Кордон перетнули біля Лахітаса через брід у нижній течії річки, де взагалі не було охорони. Звідти путівцем діста лися до Охінаги, а звідти по шосе до Федерального округу.

Карлос дуже зрадів продуктивності друзів. Товару було достатньо, щоб задовольнити попит на морфін протягом кількох місяців, а на додачу ще й можна було запропонувати ЛСД, який у подальшому виявився ще кращим бізнесом.

Ми – боже військо, солдати Христа. Ми – його кулак, його кинджал, виконавці його люті.

Смерть комуністам

Смерть атеїстам, єретикам і віровідступникам

Смерть євреям, що зрадили Нашого Господа

Смерть тому, хто вживає наркотики

Смерть тим, хто проституює

Смерть тим, хто абортує

Смерть тим, хто зневажить чи образить Нашого Господа Ісуса Христа

Смерть злочинцям

Смерть тим, хто отруює, розкладає та заражає наше суспільство

Клянуся діяти в ім’я Ісуса, Нашого Господа

Клянуся виконувати накази, що мені будуть дані

Клянуся боротися до кінця

Клянуся пожертвувати своїм життям заради Христа й не боятися померти в його ім’я

Господи Ісусе Христе, ти, хто вгамовує нашу спрагу, хто живить нас своїм тілом, хто обіймає нас своєю любов’ю, хто веде нас у темряві, тобі вручаємо наші серця. Тобі належимо. Ми – твоє військо на землі, твій кулак, твій кинджал. В ім’я твоє покінчимо з покидьками, з тими, хто зраджує тебе, хто відкидає тебе чи не кориться. Ми твоє військо, Господи, і ми сповнимо повинність святý.

Усю ніч Амарук чув, як вони кружляють довкола намету, чув їхні кроки, дихання, хрипіння. Вони рикали, гавкотіли, сварилися між собою. Він пильнував у темряві, з рушницею на колінах, зарядженою останніми двома кулями. Мав бути готовим. На нього ніколи не нападали вовки, але він знав про такі випадки. Мисливців і звіроловів, траплялось, розривали живцем.

Він почув сухий тріск і виття від болю. Один із вовків потрапив у капкан. Почув, як ланцюг треться об стовбур, а звір борсається в металевих щелепах, намагаючись вирватись. Амарук визирнув через одну зі щілин у наметі. У темряві було неможливо щось побачити. У ліхтарику не було батарейок. Більше трьох місяців без повернення до цивілізації залишили його без харчів, без батарейок, без борошна, олії, солі, куль, без палива для гасової лампи. Відросли нігті, волосся, закошлатилася борода, тіло тхнуло прогірклим потом, шкурами тварин, лоєм, кров’ю.

Амарук вслухався в несамовиту метушню вовків, рипіння їхніх кроків по снігу, брязкотіння ланцюга. Один вовк наблизився до входу в намет і почав загрозливо ричати. Амарук закричав, щоб налякати його, але вовк не вгавав. Амарук не міг вистрілити всліпу й втратити один із двох позосталих набоїв. Він знову закричав. Вовк почав шарпати брезент. Намет захилитався. Амарук відскочив назад і знов закричав. Та все дарма, вовк не припинив. Амарук вирахував місцезнаходження вовка й вистрілив. Гуркіт пострілу покотився по рівнині. Куля пробила брезент і почувся хрускіт кості й болісні скиглення. Потім – безладний гавкіт, ричання і сум’яття втечі. І за кілька секунд – тиша.

Ніч була довгою. Амарук не міг заснути, пильнуючи повернення зграї. Він чув брязкіт ланцюга й скавчання вовка, затиснутого в капкані. Задув вітер і подужчав холод. Амарук побоювався, що знов почнеться хуртовина. Він укутався в пере мерзлі шкури. Тканина намету задубіла. Від неї віяло холодом.

Розсвінуло. Амарук розв’язав полог, стискаючи рушницю й готовий стріляти. Він не знав, чи вовк, поранений уночі, ще був тут, готовий напасти. Він вийшов і обдивився довкола. Не побачив нічого. Нахилився, аби знайти сліди пораненого вовка. Ані відбитків, ні крові, лише отвір від кулі в брезенті. Він подивився туди, де поставив капкани. Ні чого. Більшість лишалися неторкнутими, і не було вовчих слідів. Він стривожився. Чув же виття, ляск пастки, металеве бряжчання ланцюга, гавкіт. Він же чув, як вони бродять. Нічого. Жодного сліду.

Амарук звернув погляд на затягнуте небо. Крізь сірі хмари проблискувала брудна жовтизна пригашеного сонця. На горизонті – тільки сосни, розгойдані вітром. Біла мовчазна рівнина. Кілька воронів описують кола. Засніжені гори вдалині. Амарук заплющив очі. Він почав мимоволі тремтіти. Не міг зрозуміти, чи він не марив, чи то були насправді вовки, а чи духи, що вели його до смерті. Розповідав же йому дід, що ті, хто проводить забагато часу серед снігів, божеволіють і починають гнатися за примарами.

І він що, витратив один з двох останніх набоїв, щоб вистрілити у привида? Він спадав з розуму чи був близький до смерті? Чим або ким був Нуджуактутук? Ці плями вдалині були вовками, каменями, травою, нічними жахіттями?

Амарук уважно подивився на долоні. Розтиснув і знову стис. Пальці слухалися. Він підійшов доторкнутися до стовбура сосни. Помацав грубу кору, голки. Він відчував. Усвідомлював. Ні, він не помер. Він глибоко вдихнув. Крижане повітря різонуло легені. Не важило, чи він живий, чи мертвий, чи збожеволів, а чи ні. Він повинен був виконати своє призначення: вполювати Нуджуактутука й не зупинятися, доки не досягне цього.

Я почав ходити по понеділках і середах на збори добрих хлопчиків. Хайбо кілька разів сходив зі мною та облишив. Як і просив мене Карлос, я більше не сперечався з ними. Спробував навіть зрозуміти їхнє бачення світу. Неможливо. Це як спілкуватися з чужинцем, що з’явився з давньої епохи й розмовляв незрозумілою мовою. Їхні доводи ґрунтувалися на маніхейському розумінні Біблії. Вони спотворювали й висмикували з контексту будь-яку фразу чи вірш, аби захистити свої позиції.

На кожній зустрічі один із членів групи виходив наперед викласти якусь тему. Вони обговорювали, а радше змикали лави довкола свого нетерпимого кредо. Після того приходив якийсь «експерт», щоб нас просвітити. Більшість запрошених доповідачів були священниками, благочестивими чоловіками або жінками, відданими Церкві. Одні цікавіші за інших, але такі ж фанатичні. Їм була притаманна суміш суперечливих переконань. З одного боку, кожна дія приписувалася волі божій: «Бог цього хотів», але з другого – диявол чаївся в кожному закутку землі, вичікуючи слушної миті, аби спокусити людину й потягти її до пекла. Добрі хлопчики вважали, що диявол по крапелині просочується в сучасний світ, розбещуючи людство й віддаляючи його від бога. Необхідно було стати йому на заваді. Вони очолювали євангелізаторський і проповідницький авангард, який мав зупинити стрімке падіння роду людського.

Однієї середи, коли збори завершилися, Умберто попрохав мене підготувати наступний виступ. «Вибери тему на свій смак, – сказав він, – і викладеш її у понеділок. У тебе чотири дні на підготовку».

Того вечора я поговорив із Карлосом. Я сказав, що от уже п’ять тижнів ходжу на збори й що ситий по горло. Він попросив мене заспокоїтися. «Вони починають довіряти тобі, потерпи, – сказав він. – Розвідай, що там у них, і з’ясуй, чи це вони напали на моїх клієнтів». Для мого виступу Карлос порадив взяти епізод із Біблії, де розповідається про царя Давида та його сина Авесалома. Він розповів, що Фолкнер написав роман на основі цієї історії[50]. «І раз Фолкнер вибрав її, значить, вона неоднозначна й напружена, – сказав він. – Вони розгубляться, от побачиш».

Я прочитав біблійну оповідь. Авесалом наказує слугам убити свого брата Амнона за те, що той зґвалтував єдинокровну сестру Тамар. Через цей злочин і проблеми успадкування Авесалом увіходить у конфлікт із батьком і збройно повстає проти нього. Цареві боляче воювати проти свого сина. Між арміями не вщухають бої. Військо царя Давида здобуває перевагу. Авесалом опиняється в оточенні й намагається втекти верхи на мулі, та під час скачки його пишне волосся заплутується у вітті дерева, і він повисає. Йоав, воєначальник військ царя, натрапляє на нього й наказує негайно його вбити. Дізнавшись про це, цар впадає в глибокий розпач. Він не може стерпіти горя від утрати сина. Йоав докоряє йому. Авесалом був нещадним і лютим ворогом, а зараз не час для побивань, адже треба відновити владу й завоювати пошану своїх підданих. Засмучений, але сповнений рішучості цар Давид вирішує повернутися до правління.

Я розказав історію групі. Ніхто не знав цього уривка з Біблії, крім, звичайно, Умберто. Я нервувався, виступаючи перед ними. Можливо, через боязнь говорити привселюдно, а можливо, тому що я був наймолодшим у групі. Мені мало виповнитися чотирнадцять років, а більшості було вже за двадцять. Умберто було близько двадцяти чотирьох.

Як і передбачив Карлос, добрі хлопчики збентежилися. Засипали мене питаннями. З якою метою я вибрав цю історію. А як до неї поставився б Христос? Чому цареві Давиду так боліла смерть сина, який оголосив йому війну? Я не знав, що їм відповісти. Сказав, що історія сподобалась мені і що захотів поділитися з ними, але не знаю більш нічого з цього приводу. «Найважливіше, – запевнив я, – аби кожен зробив власні висновки».

Під час перерви, поки я наливав собі напій в одноразовий стаканчик, до мене підійшов Умберто. «Вітаю, – сказав він, – годі було вибрати кращий фрагмент із Біблії. Саме так ми й повинні діяти. Хоч би як нам боліло, необхідно видаляти кісту зла, хоч це твої батьки чи брати. Скоро ти зрозумієш, що ми шукаємо. Ти вже майже один із нас». Він поплескав мене по плечі й пішов зустрічати запрошеного оратора, якогось старого священника.

«Ти вже майже один із нас», – його слова досі відлунювали в мене у вухах. Я мало не вигукнув йому: «Я ніколи не буду таким», – але я був таким гарним актором, прикидався так добре, що майже став одним із них.

Я скликаю всіх вас, тварини, яких вполював. Скликаю вас саме в цю мить. Прийдіть до мене. Я потребую вашої сили. Моя мудрість походить від вас. Ваші тіла живили моє тіло, ваше життя – моє життя. Ваша кров – це моя кров. Ваші шкури укривали мене. Ваші кістки – це моє знаряддя. Ми ділили ніч і день, холод і тундру, рівнини й ліси. Дихали одним повітрям, разом поверталися до сонця. Я відібрав у вас життя, священне життя. Тепер потребую ваших душ. Я скликаю вас. Вийдіть із похмурого барлогу смерті й прийдіть до мене. Мені потрібні ви всі, щоб не бракувало нікого. Ви – мої провідники.

Я загубився. Я не знаю, де я і хто цей вовк, якого переслідую. Я не хочу померти, заблукавши в пустках тиші. Тварини, яких я вполював, потребую вас. Скликаю вас, дайте мені вашу лють. Навчіть мене боротися з хуртовинами, ви, царі цього крижаного царства. Я скликаю вас, карибу, брати моїх предків, ви годували плем’я, з якого я походжу. Скликаю вас, благородні вапіті. Ви, що невтомно пробігаєте рівнини, що на смерть боретеся за самиць. Прийдіть і влийте в мене ваше предковічне прагнення битви. Скликаю вас, гуси. Потребую вашого лету у високості. Вкажіть мені шлях додому, найкоротший шлях. Скликаю вас, бізони. Потребую вашого могутнього бігу, ви розпізнáєте моїх ворогів, як розпізнаєтé власних. Скликаю вас, вовки. Мені треба вполювати вашого брата, я повинен зробити це. Дайте мені вашу хитрість, ваш нюх і ваш зір. Хочу бути вовком. Навчіть мене мистецтва вашого нападу.

Я скликаю всіх вас, кого вполював: качок, койотів, рисей, куріпок, зайців, тюленів. Мають бути присутні всі. Принесіть мудрість вашого виду. Ваш інстинкт, вашу природу. Я маю вполювати великого сірого вовка. Повернутись додому та, якщо необхідно, потому померти. Але зараз я потребую вас. Скликаю вас, тварини, яких я вполював.