Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 12

Чотири рази Суріта зі своїми людьми налітав на район, щоб схопити мого брата і його друзів, чотири рази вони забиралися геть з порожніми руками. Карлос перетворився на його манію. Майор не знав, який він на вигляд, мав лише поверховий опис, наданий інформаторами. Він переслідував Карлоса не через його незаконну діяльність, ні. Він вистежував брата, бо той не дотримувався негласних правил, установлених між поліцейськими та злочинцями. А правила передбачали, що офіцер мав одержувати відсоток від прибутку. Суріті не треба було й знайомитися з моїм братом чи там про щось домовлятися. Вистачило би просто конверта з банкнотами. Коли один з поліцейських інформаторів натякнув Карлосові, щоб він передав командирові хабара, відповідь брата була до болю простою: «Скажи йому, хай піде віддрючить свою маму». Стукач передав це послання Суріті. Війну було оголошено. Карлос не збирався слухатися команд, а Суріта не міг дозволити, щоб якийсь третьорозрядний гендляр кинув виклик його владі й подав поганий приклад іншим порушникам закону.

Він усіляко намагався спіймати Карлоса. Виставив людей навпроти нашого будинку вичікувати приходу Карлоса, але, звісно, ті ніколи його не бачили. Братові легко було уникнути стеження. Досить було пройтися дахами, щоб спуститися до одного з будинків за триста метрів далі й вийти не на Реторно 201, нашу вулицю, а на Річку Чурубуско чи навіть Реторно 207. Крім того, квартал навпроти нашого будинку, Моделіто, був справжнім лабіринтом провулків, до яких не могли заїхати машини. Ніби в якійсь алькасабі[30], це було переплетення вузьких прохідних дворів. Лише ми, що знали зону, здатні були зрозуміти, де вхід, а де вихід. І якщо хтось за нами гнався, неважко було збити його зі сліду. Досить було пробігти провулками, перескочити через огорожу, піднятися сходами на дах – і порядок. Так ми навчилися наставляти носа поліцейським, що вискакували з хулій і гналися за нами з дубинками в руках. З часом хулії перестали патрулювати. Який смисл було об’їжджати порожні вулиці? Синьомундирники зникли, але з’явились перевдягнуті поліцейські Суріти.

Вони думали, ми не здогадуємося, що вони перевдягалися підмітальниками чи вдавали торговців бататами чи тамалями[31]. А їх було видно одразу. Один з них вирішив прикинутися продавцем безе. Він виявився таким тупим, що не дізнався про звичай цих продавців закладатися з покупцем: або подвійна ціна, або задарма. Монетка в повітрі – і безе йшло або даром, або за подвійну ціну. Коли ми запропонували ідіоту-поліцейському зіграти в орлянку, він не міг збагнути, про що ми кажемо. Ясно було, що цей тип – з іншого міста, не обізнаний із мовою та законами наших вулиць.

Деякі приїжджали й питали про «товар». Вони зупиняли свій роздовбаний «фольксваген седан», опускали віконце й питали, чи можна в когось дещо купити. «Звичайно», – відповідали ми й направляли їх в непролазний Моделіто, у дім Педро Хари, ватажка «Нациків», найчисельнішої і найжорстокішої банди району. Одного з таких поліцейських, одягненого, як хіпі, з перев’язаним стрічкою волоссям, відгамселили мало не до смерті.

Ми рідко спускалися з дахів. Хіба щоб пограти в футбол, купити морозива Блондинові або живих променеперок для дона Романа, що тягав пластикові пакети, повні риб, жаб і черепах. Ми-то знали, хто з нашого району, а хто ні.

Кримінальній поліції так і не вдалося запопасти мого брата. Вони могли би піддати тортурам будь-кого з сусідів, але ніхто не знав його секрету, як здиміти безслідно. Щоб зникнути, Карлосові та його друзям достатньо було всього лише піднятися на дахи.

Правду кажучи, Карлосів бізнес не був особливо значним і не мав аж такий кримінальний характер. Він не крав, не вбивав, не викрадав людей, не поранив нікого, не займався здирництвом. Він продавав те, що сам називав «дверима сприйняття», перефразовуючи Вільяма Блейка та, звичайно, «Зе Дорз». Нове покоління шукало способу відокремитися від попереднього і зрештою кинуло виклик скам’янілому статусу-кво, який міг відповісти тільки насильством та авторитаризмом. Замало було масових убивств, ув’язнень, жорстокого політичного переслідування. Так. Режим шукав можливостей контролювати кожну сторону громадського життя людської одиниці. Придушення, як це добре розуміла система, краще спрацьовує на мікрорівні, коли досягається такого, що громадянин виходить на вулицю, побоюючись бути затриманим просто за свій вигляд. І тому – хулії, патрулі, що переслідували довговолосу молодь, репресії, перевдягнуті шпиги, постійна прихована загроза. Тож таких, як Карлос, треба було засуджувати, карати, контролювати, і Суріта мав узяти це на себе.

Того дня Чело не пішла до університету. Поховавши Луїса, ми разом прийняли душ у кімнаті моїх батьків. Вона вийшла першою. Загорнулася в рушник і спустилася до моєї кімнати. Коли я теж прийшов, вона, не прикрита, лежала на ліжку. Спала в позі ембріона. Я влігся і обійняв її ззаду. Відчувши це, вона притислась до мене.

Ми проспали, аж доки стемніло. Коли я прокинувся, Чело вже не було поряд. Я підвівся й пішов її шукати. Оголена, вона сиділа потемки у вітальні в кріслі кольору кави, тому самому, в якому моя бабця любила дивитися телевізор. Її тіло опромінювало світло з горішньої ванної, яке ми забули вимкнути і яке сіялося зі сходів. Вона тихенько плакала. Я сів поруч.

– Ти як? – спитав я.

Вона не відповіла. Я взяв її за підборіддя й повернув облич чям до себе.

– Що сталося?

Вона глибоко зітхнула. Подивилась мені в очі.

– Карлос тобі розповідав?

– Розповідав що?

Чело набрала в груди повітря й повільно видихнула.

– Забудь про це.

– Що мав розповісти мені Карлос?

Певно, щось їй боліло в глибині душі, бо вона опустила голову й заплакала ще сильніше. Її глáдка спина заблищала під світлом, що текло зі сходів. Я погладив її, проводячи руками по хребцях. Вона схлипувала ще якийсь час. Потім підвела лице й подивилась на мене. Спробувала щось сказати, та стрималась, знов спробувала й знову стрималась, аж доки ніби набралася духу.

– Карлос спав зі мною, я думала, ти знаєш.

Ні, я цього не знав. Я заплющив очі. Огида. Збентеження.

– Я три роки злягалася з ним.

За цим хлинула ціла злива зізнань. Карлос був другим чоловіком, з яким вона спала, і це тривало аж до дня перед його смертю. Якось у вихідні, коли я з батьками й бабусею поїхав до Оастепека[32], Карлос замкнувся з Чело в нашому домі. Вони трахалися в кімнаті Карлоса, у кімнаті бабусі, батьків, на кухні, на сходах, у вітальні, у ванних, на фотелі, на моєму ліжку. Не з Мошонкою вона трахалася тієї злощасної ночі, коли гунула з даху будинку Прієто, а з Карлосом. Скінчивши, вона вдяглася, – Карлос роздяг її догола, – й притьмом подалася додому. Вони з Мошонкою домовилися, що він зайде по неї, щоб піти разом у кіно. Через отой поспіх вона необачно стрибнула й зірвалась у порожнечу. Падаючи, вона вдарилась об карниз, від чого перевернулася в повітрі й гримнулась на «кадилак», що врятувало їй життя.

Мошонка дізнався, що його дівчина тягалася з іншим по дахах і тому відмовився провідувати її в лікарні. Розлючений, він більше з нею не розмовляв. Карлос дізнався про нещастя аж наступного дня й, відчуваючи провину, щоранку ходив до неї в лікарню, поки вона одужувала. Йому не важило, що вона злягалася з іншими, і це засмучувало Чело. Вона була закохана в нього. Хотіла, щоб вони були разом, щоб кохалися, хотіла бути вірною йому, навіть вийти за нього заміж. Карлос відчував до неї ніжність, і вона йому подобалась, але не настільки, щоб зав’язати міцніші стосунки. І тоді вже ніщо не стримало Чело в її непогамовній хтивості. Один за іншим, один за іншим. Був у неї постійний хлопець чи ні, вона не припиняла злягатися з ким лише забажає і, звичайно, з Карлосом теж.

І настала черга найтяжчому для мене відкриттю: Чело завагітніла від Карлоса. Вона знала, що дитина від нього, бо в ті дні, коли понесла, спала лише з Карлосом і тільки з ним без презерватива. Карлос, хоча й знав про сексуальний талант Чело, визнав, що дитина від нього. Вони вирішили робити аборт. І пішли до однієї підпільної клініки в районі Сан-Рафаель. На стінах висіли зображення Діви Ґваделупської, святих і кілька розп’ять. Лікар говорив з ними солодкавим розміреним голосом. Він нагадував поблажливого дідуся-добряка, який, без сорому казка, взяв з них п’ятсот песо.

Аборт зробили, і обоє, пригнічені, вийшли з цього просмерділого релігією і хлороформом місця. Минали тижні, але симптоми вагітності залишалися. Чело й далі відчувала нудоту й блювала, живіт ріс із кожним днем. Вони повернулися до лікаря через місяць і запитали, що ж сталося. Він пояснив, що не завжди «продукт» можна видалити, що є ембріони стійкіші за інші й що це не його проблема. І сказав, що, оскільки вагітність уже на просунутій стадії, то тариф буде значно вищий. Роздратований Карлос обурився. Вони вже заплатили за аборт, який через некомпетентність лікаря виявився безрезультатним. Лікар не відступав: «Або ви платите, скільки я кажу, або дівчина залишається вагітною». Ціну погодили, і Карлос із великою нехіттю заплатив.

Чело відвели до якоїсь кімнати, а через двадцять хвилин секретарка покликала брата. «Лікар просить, щоб ви зайшли», – сказала вона. Карлос побачив Чело під анестезією, з розсунутими ногами, які спирались на подушечки просто на звичайнісінькому столі. Стегна були в крові. Медсестра пінцетом витягувала їй запалий язик. Сидячи на обертовому офісному стільці, лікар – якщо його можна так називати – скоблив усередині матки якоюсь ложечкою. Кров так і юшила. Карлосові аж перехопило дихання. Він був приголомшений, побачивши Чело в такому вигляді. Лікар попросив підійти: «Хочу, щоб ти побачив, як я скоблю, а нічого не дістається». Знов і знов лікар засовував ложечку до матки і витягав. «Бачиш? Не дістається». Він продовжував, доки не почали з’являтися малесенькі м’ясисті шматочки. «Є, – сказав він, – причепився до самого дна». Медсестра побачила, що моєму братові стає погано і, не відпускаючи пінцета, яким тягнула за язик, знаками показала йому вийти.

Карлос вийшов і сів на оранжевий пластмасовий стілець. Через годину, зболено ступаючи, вийшла Чело. Лікар сказав їм пройти до свого кабінету. Він порадив Чело не взувати високі підбори, приймати антибіотики, які він прописав, три дні не виходити на вулицю, не вставати з ліжка решту дня, користатися прокладками «Котекс» та уникати використання тампонів протягом найближчих п’яти місяців, а якщо почуватиметься погано чи з’явиться сильна кровотеча, знов прийти до нього.

Він закінчив інструктаж, повернув свій стілець і з якоїсь коробки дістав пластиковий пакет із чимось червонястим. «Я віддаю вам це, аби ви пересвідчились, що видобуто все», – сказав він і поклав пакет на письмовий стіл. Це був «продукт». Чело повернулась, щоб роздивитися: всередині проглядався маленький розчленований плід, його велика голова, дві чорні цятки очей, ще не сформовані ручки, схрещені ніжки. Саме на тій стадії, що й в ембріона, який я зберігав у слоїку.

Карлос і Чело пішли з клініки, не взявши пакет з абортованим ембріоном. Подумали, що лікар мав викинути його на смітник або спалити. Скривавлений і пошматований образ того, що могло би бути її дитиною, позбавив Чело сну на кілька місяців. Вона вигадала йому ім’я: Луїс. Похоронивши ембріон тепер, Чело похоронила також свого іншого Луїса. Тієї ночі, коли я знайшов її голою й заплаканою в темряві вітальні мого будинку, Чело відкрила мені свій найглибший біль: Карлос помер, і вона вже ніколи не зможе мати дитини від нього, чоловіка, якого кохала. Дитини від Карлоса, мого брата.

Карлос брат, Карлос суперник, Карлос, що входить у неї, торкається її, Карлос усюдисущий, Карлос помер, Карлос живий, Карлос у тілі коханої жінки, Карлос, який цілує ті самі груди, що і я, Карлос, чиє сім’я проливається туди, куди й моє, Карлос, який знову ділить зі мною ту саму матку, Карлос у слині Чело, у її поті, у її вагінальному секреті, Карлос у її погляді, у її кліторі, у її серці, Карлос, що пестить її анус, облизує її шию, Карлос – батько абортованого сина жінки, яку я кохаю, Карлос подоланий, Карлос переслідуваний, Карлос утоплений, Карлос, який має її на моєму ліжку, поміж натягнутими на даху мотузками, Карлос, що мертвим відбирає її в мене, Карлос у її сльозах, Карлос у нашій скорботі, Карлос, що притискається до жінки, яку я кохаю, Карлос, що робить вагітною жінку, яку я кохаю, Карлос відсутній, Карлос присутній, Карлос далеко, Карлос поблизу, Карлос рятує мене, Карлос топить мене, Карлосе, поможи, Карлосе, порадь, Карлосе, вирви з мене ці ревнощі, Карлосе, переконай її в тім, що вона мене кохає, Карлосе, будь ласка, поможи мені.

Я живу у світі примар, Чело. Будь ласка, не приводь нових. Я вже не можу.