Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 3

Я жив, розірваний між двома світами. Один – світ району, місце, свою належність до якого я відчував, моя територія вулиць і дахів. Другий – приватна школа, за яку з великими зусиллями платили мої батьки. Школа ученичків, що подорожували до Нью-Йорка і Європи. Школа, де треба було учительок називати «міс», де від нас вимагали говорити англійською на перервах і яка пишалася залізною дисципліною. Школа, яку я вважав такою собі в’язницею і в якій нам відмовляли в стипендіях. «Гарна освіта коштує грошей, пані», – сказала власниця моїй матері, коли та збиралась попросити про можливість платити в розстрочку. Приниження від необхідності йти просити директорку, напевно, пригнічувало її. «Дозвольте нам лише заплатити під кінець року, коли мій чоловік одержить премію», – благала мати. «Я маю платити вчителям, вибачте», – заперечила власниця-директорка-лихварка-козлиха.

Пригадую, як того дня за вечерею батько занурився в себе, коли мати повідомила: директорка нас вижене, якщо оплата затримається на місяць.

– Я дістану гроші, – сказав батько тихим голосом.

– Звідки? – запитала мати.

Батько помовчав ще якусь мить. Підняв руку до голови й потер чоло.

– Можу попросити в борг у підприємства.

– Правда? А потім чим ми їм заплатимо?

Батько покрутив шиєю, щоб зняти напруження.

– Ми маємо перевести їх до громадської школи, – виголосила мати.

Батько повернувся й поглянув на неї так, ніби вона його скривдила.

– Їхня освіта – це все, що в нас є, – ствердив він.

Вони знов замовкли. Батько глибоко зітхнув і взяв матір за руку.

– Заплатимо, не переймайся.

Вони думали, що я, занурений у свою тарілку, не звертав уваги на їхнє шепотіння. У мої дев’ять років нога ще не одужала. Батьки витратили всі заощадження на операцію та на медичні й лікарняні видатки. Розчаровані в уряді, вони відмовлялися звертатися до клінік соціального забезпечення. Нічого громадського, нічого, що пахне державною бюрократією. Ні шкіл, ні лікарень, ні роботи. А зараз вони не могли знайти спосіб, як оплатити приватну школу.

Карлос провів мене в мою кімнату. Батько побудував її на першому поверсі, аби я не піднімався сходами, поки одужував після нещасного випадку (я більше ніколи вже не жив на другому поверсі). Всівся, задумавшись, на ліжку.

– Думаєш, нам поміняють школу? – запитав я його.

Карлос роздратовано зашипів крізь зуби.

– Я башку знесу цій старій пройді, вона не має жодного права так поводитися з моєю мамою.

Він стис щелепи, звівся на ноги і смикнув за простирадла.

– Лягай уже, – наказав він.

Я вклався в ліжко, і Карлос накрив мене ковдрою.

– Добраніч, – сказав він, легенько погладив мені лоб і вийшов.

Батькам удалося заплатити за школу вчасно. Вони розрахувалися з цим та іншими боргами, продавши автомобіль «Мерк’юрі», який батько обожнював. Він пишався тим, що придбав його після років тяжкої праці. Тепер же «мерк’юрі» й гордість втрачалися.

Без машини батькові не лишалося іншого вибору, як їздити громадським транспортом. Пригадую, як він прокидався о пів на п’яту ранку, щоб помитися, поснідати й піти на зупинку автобусів маршруту Попо – Південь 73, розташовану на протилежному боці Річки Чурубуско[4]. Пригадую, як він повертався о десятій вечора, виснажений після двох змінної роботи.

І вже не було кому відвозити нас до школи. О шостій ранку ми з Карлосом виходили з дому й прямували до зупинки тролейбусів у Сан-Андрес-Тетепілько. Ми перетинали якісь рівнини, де вапном були означені футбольні поля неправильної форми, що після дощів перетворювалися на трясовину. Ми перестрибували з каменя на камінь, аби не забруднити тванню уніформу, та неминуче підслизалися й забрьохувалися.

На вході до школи нас зустрічав консьєрж, який мав перевірити чистоту уніформ, довжину волосся хлопців, довжину спідниць дівчат й особисту гігієну (чи підстрижені нігті, чи вимиті вуха). Кілька разів він повертав мене додому через плями твані на штанях. Оскільки не було нікого, хто міг би мене провести, Карлосові доводилось іти зі мною. Та ми незле проводили час. Ми йшли до Музею природничих наук подивитися на опудала або ж прослизали до стаєнь іподрому, щоб постежити, як тренують і доглядають чистокровних коней.

Через чотири місяці після того, як батьки зуміли налагодити оплату, що становила шістдесят п’ять відсотків батькової винагороди за дві зміни, директорка викликала їх в негайному порядку, наголошуючи на обов’язковій присутності обох.

Батьки прибули знервовані й стривожені. Їх ніколи не викликали з такою терміновістю. За час довгої дороги автобусом до школи вони уявляли собі найгірше: аварію, сутичку, бійку, крадіжку.

Козлиха-директорша, якій було байдуже, що вона відірвала обох батьків від роботи, змусила їх чекати майже дві години. Дві години, завдяки яким можна було б не втратити робочий день, не квапитися, аби прибути вчасно.

Коли вони ввійшли в кабінет директорки, то побачили там мене. Батьки подивились на мене збентежено. Вони ж думали, що їх викликали через Карлоса, який на той час ставав дедалі норовистішим, але й уявити собі не могли, що йдеться про мене.

Директорка запросила їх сісти. Батьки вмостились на обтягнутих шкірою стільцях. Директорка вказала на мене.

– Ми вирішили відрахувати Хуана Ґільєрмо остаточно й безповоротно.

Батьки переглянулися, а потім мати подивилася на мене.

– Що він зробив? – запитала майже пошепки.

Директорка розтулила губи в гримасі обурення.

– Таких учнів, як ваш син, ми не можемо терпіти в цій школі.

– Та що ж він зробив? – наполягала мати.

Директорка, яку звали міс Рамірес, повернулась до мене й підвела підборіддя.

– Нехай сам скаже.

Батьки чекали на мою відповідь. Я не наважився говорити. Директорка загрозливо зупинилась біля мене.

– Ну ж бо, скажи батькам, що ти накоїв.

Я подивився на неї скоса. Мати обернулася до мене.

– Скажи нам, що ти зробив.

Я й далі мовчав. Міс Рамірес навмисно звернулась до мене англійською, знаючи, що мої батьки не зрозуміють.

– Come on, tell them. Don’t be a coward[5].

Та я все одно мовчав. Поведінка директорки мене зовсім не лякала, а навпаки, викликала дедалі більше люті.

– Його не можна відрахувати посеред навчального року, – наголосила мати.

– Я відраховую кого хочу й коли хочу, пані. Й оскільки цей хлопчисько відмовляється сказати, що накоїв, доведеться розповісти мені.

І саме коли вона вже зібралася розвести свої антимонії, я перервав її.

– Я поцілував одну дівчинку, ма.

Батько, який весь час лишався осторонь, обурився.

– Ви виженете мого сина, бо він поцілував дівчинку?

– Звичайно ні, пане, я його вижену тому, що ми застали його напівголого, коли він безчестив у статевому плані дівчинку, яка теж була напівголою. Ваш син скоїв якнайтяжчу моральну хибу, яку в цій школі ми не потерпимо.

– Але ж мій син ще дитина.

– Ні, пане, ваш син – збоченець.

Клас. Перерва. Тиша. Погляди. Дихання. Серцебиття. Руки. Спідниця. Коліна. Стегна. Шкіра. Пестощі. Погляди. Штани. Дихання. Серцебиття. Дотик. Лобок. Близькість. Тремтіння. Погляди. Дотик. Лобок. Мовчання. Штани. Палець. Лобок. Вологість. Стогін. Дихання. Штани. Змійка. Руки. Подих. Погляди. Тремтіння. Ґудзики. Руки. Свистулька. Ерекція. Дотик. Бутончик. Дотик. Страх. Збудження. Погляди. Тертя. Свистулька. Бутончик. Там. Вологість. Піт. Шкіра. Серцебиття. Дихання. Дзвінок. Погляди. Роз’єднання. Мовчання. Прощання. Клас. Двері. Мовчання. Серцебиття. Голоси. Однокласники. Учителька. Зал. Погляди. Секрет.

Карлос погасив ліхтар, дістав рушницю з будки й увігнав набій у патронник.

– Може, кіт з’явиться, – сказав він і сперся об стіну.

Ми мовчали. Шиншили попискували в темряві. На небі світив Місяць, уже близький до підкорення. Чи можна підкорити непідкорюване? Пляма корабля плямує Море Спокою. Людина та її одержимість топтати все.

Удалині чувся звук машин, що їхали по Річці Чурубуско. Те, що тепер називають проспектом, раніше було прозорим потічком, де мешкали риби, жаби, аксолотлі й черепахи і де мій батько з друзями плавав спекотними вечорами. Річка П’єдад, Річка Мішкоак, Річка де лос Ремедйос. Річки й іще річки, перетворені на проспекти, розчавлені тоннами асфальту. Водяна різанина мого міста.

– Як звати пацанку, яку ти запопав у школі? – спитав Карлос.

– Не запопав я ніякої пацанки.

Карлос усміхнувся. Його силует виділявся на тлі ночі. На стволі рушниці сяйнуло світло Місяця, який незабаром топтатимуть.

– Ну, ота пацанка, слухай, ти ж знаєш, про кого я.

– Фуенсанта.

– От-от, ця сама. Вилетіло з голови. Фуенсанта. Хріновина! Ти не міг вибрати когось не з таким ім’ям? Бо тепер від неї тільки Фуен лишається. Ти не стримався, я розумію.

Карлос увімкнув ліхтар, щоб перевірити клітки. Очі шиншил заблищали червоним. Він знову його вимкнув.

– Ти облизав палець, коли витяг його з її квіточки?

Звичайно, облизав, обнюхав, знов облизав. Зберіг його смак на язику, на піднебінні. Фуенсанта. Фуенте Санта[6], джерело секретів, вологе джерело.

– Я ж сказав, що ні, – дражливо відповів я.

Карлос усміхнувся. Сто разів він уже про це мене питав, сто разів я йому сказав, що ні. Сто разів я збрехав йому, і сто разів він чекав, що я скажу правду.

– Б’юся об заклад, що твій палець досі пахне Фуенсантою.

Так, мій палець досі пахне Фуенсантою і ніколи не перестане нею пахнути.

– Мій палець нічим не пахне, – сказав я йому.

– Як же ти змусив плакати маму, коли через тебе, гарячого, Санта отак спалилася.

Ми слухали, як шиншили нервово ворушилися. Карлос увімкнув ліхтар. Поміж клітками зблиснули жовті очі. Карлос підвів рушницю й спрямував ліхтар на ціль. Відчувши світло, кіт стрибнув до огорожі. Він уже готовий був зістрибнути, коли пролунав постріл. Кіт пирхнув і звалився на вулицю. Ми підбігли до краю даху подивитися.

Кіт пролежав долічерева якусь мить, підвівся хитаючись і зник під однією з машин.

– Цей кіт більш не їстиме шиншил, – прорік Карлос.

Деякі психологи стверджують, що, коли один близнюк втрачає другого через смерть, роз’єднання чи будь-яку іншу причину, у ньому залишається глибоке відчуття покинутості. Самотній близнюк живе зі слідом ампутації, невигойної рани. Тоді самотній близнюк шукає товариства, що заповнило б цю почуттєву порожнечу. У моєму випадку це були не друзі чи приятелі в іграх, а жінки. З дитинства, чотирирічним чи п’ятирічним, я тільки й думав що про жінок, з пристрасним бажанням відчувати їхні близькість, погляд, оголеність. Можливість пестити жіночу шкіру полегшувала мені цей свербіж відсутності. Спочатку це були просто доторки до чийогось плеча, до ледве окресленого стегна. Доки не з’явилась Фуенсанта.

Директорка, ставши в центрі свого кабінету, не відводила від мене осудливого погляду. Мати згорьовано похилила голову.

Батько випрямився на стільці.

– Хто це бачив?

– Пів школи, пане Вальдéс. Його вчителька, декілька учнів. У Хуана Ґільєрмо штани були спущені до колін, і він притискав до себе однокласницю, якій спустив трусики.

Мати почала тихенько плакати. У мені наростала лють. А батько, замислений, намагався скласти до купи головоломку.

– А дівчинка?

– Що дівчинка?

– Була згодна чи Хуан Ґільєрмо її змусив?

– Ясно, що змусив, пане Вальдес.

Я звівся на ноги й випалив директорці.

– Це не так. Вона теж хотіла.

– Ану замовк і сів, – наказала директорка.

– Це не так, – повторив я обурено, – я її не змушував.

– Ану сядь, – знов наказала вона.

Я лишився стояти. Батько повернувся до директорки.

– А що каже дівчинка?

– А що вона може казати? Я вас благаю…

– Що вона каже? Він її змусив чи вона погодилася?

– Звичайно ж, не погодилася.

– Я хочу почути це від неї, – сказав батько роздратовано.

– Її жіноча гідність уже достатньо скомпрометована, аби знову виставляти її напоказ, – промовила директорка в стилі заяложених телесеріалів.

Батько починав злитися.

– Гадаю, що ви виженете і її також.

– Неправильно гадаєте. Тут є лише один відповідальний, і це – Хуан Ґільєрмо. Він відрахований назавжди. Ми не бажаємо його бачити в цій школі.

– Вона теж хотіла, – і далі наполягав я.

– Облиш казати брехню, – відрізала директорка.

Лють.

– Це не брехня. Ми обоє хотіли.

Директорка відвернулася й знову всілася за свій стіл.

– Я більше не розмовлятиму про цю справу. Цього хлопця відраховано, а з ним і Хуана Карлоса. Я не хочу їх тут бачити. І будьте ласкаві вийти, бо я маю справи.

Батько обурено нахилився до неї.

– А до чого тут Хуан Карлос?

– Мені не подобається те, як виховані ваші сини, пане Вальдес, і прошу вас вийти.

– Що? – спитав батько, не вірячи почутому.

Ніби нас не існувало, вона взяла якісь папери й почала їх читати. Її поведінка розпалила мене. Я кинувся до директорського стола, вихопив у неї папери й пожбурив їх на підлогу.

– Що ти робиш, ідіоте?

Я скинув усе, що лежало в неї на столі. Директорка підвелася й відступила до одної з шаф.

– Сатана, а не дитина у вас! – крикнула вона батькам. – Забирайтеся, або я викличу поліцію.

Мати взяла мене за руку й повела до дверей. Батько – явно розлючений – спробував щось сказати директорці, але мати не дала, потягнувши його за руку.

– Не опускайся, – сказала вона йому й повернулася до мене.

– Йди у клас і забери речі, – наказала вона.

– Я клянусь, що вона теж хотіла, – сказав я їм.

– Іди по речі, – повторила мати.

Я пішов у клас по манатки. Група була на занятті. Учителька дозволила мені ввійти за умови, що я не затримаюсь більше хвилини. Я зібрав письмове начиння, зошити, книжки й поклав до портфеля. Однокласники весь час дивилися на мене, перешіптуючись. Я зібрався вийти. Переглянувся з Фуенсантою й вийшов. То був останній раз у житті, коли я її бачив.