Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 4

– Що ти сказав? – почув я чиєсь питання в себе за спиною, коли ми грали на вулиці у футбол. Я не хотів відволікатися, команда Блохи Тени могла от-от забити нам гол.

– Що ти сказав? – наполягав голос. Я відбив м’яч подалі й повернувся. Антоніо, один з добрих хлопчиків, з шанованих молодих католиків району, гнівно дивився на мене.

– Сказав про що?

Антоніо був на три роки старший від Карлоса, його батьки тримали канцелярський магазин на сусідній вулиці Реторно. Це був здоровезний товстун з дуже коротким кучерявим волоссям, що, як усі інші добрі хлопчики, носив сорочку з довгими рукавами, білу майку і хрест на шиї.

– Те, що ти сказав своєму другові.

– Не пам’ятаю.

– То маєш згадати.

Я почав сміятися. Я не розумів, чого хоче цей товстун.

– То я не пам’ятаю.

Він зробив ще один крок до мене.

– Що ти йому крикнув?

Він вказав на Картоплинку, який, як і решта, зупинив гру, аби все почути.

– Картоплинці? А, вже згадав! Я крикнув йому, щоб не мудохався і вибивав м’яч.

Антоніо встромив погляд у мене.

– Це останній раз, коли ти чи будь-хто з твоїх друзів промовив на вулиці погані слова.

Я не зрозумів, що він мав на увазі.

– Що?

– Щоб ви більше не говорили непристойностей. На цій вулиці шанують жінок.

Я обернувся довкола себе: жодної жінки.

– Яких жінок? – спитав я і розсміявся.

– Я тебе попереджаю, – сказав він і повернувся до інших. – Я вас попереджаю про це.

Він повернувся, збираючись іти. Та не пройшов і десяти метрів, як я заволав якнайголосніше.

– Їбать вашу мать прутнем блядським мудацьким.

Усі ми засміялися. Оскаженілий, Антоніо повернувся й покрокував просто до мене. Він зарядив мені такого ляпаса, що звалив з ніг. Куцан Тена кинувся на нього, та Антоніо, вищий і міцніший за нас, а на додачу ще й старший на дев’ять років, схопив Куцана за плечі, дзюдоїстським захватом підняв і хряснув об землю (добрі хлопчики займаються дзюдо й карате). Я підвівся й зацідив йому кулаком у вухо, але він зумів схопити мене за сорочку й одним рухом жбурнув обличчям об асфальт.

Інші вже не втручалися. Антоніо націлив на мене палець.

– Я тебе попереджаю: я не хочу знову почути від вас якогось бридкого слова.

Він повернувся до моїх друзів.

– Ми навчимо вас шануватися не києм, то палицею. Як не я, то хтось інший з наших прийде привести вас до тями. Отож краще вам стерегтися.

Він з викликом глянув на групу і, не обертаючись, пішов геть. Знову кров, багато крові вихлюпувалося тепер уже з мого носа.

У вечір, коли я вперше кохався з Чело, дощило безперестанку. Дощ не вщухав від ранку попереднього дня, коли ми поховали моїх батьків, так само як дощ ішов без упину в день похорону Карлоса. Батьки померли через три роки після нього. Їх занесло на шосе, і автомобіль полетів у прірву. Хоч як вони намагалися, мати й батько не змогли пересилити смерть Карлоса. Батьки примарами блукали по дому, винуватячи себе в задоволенні, яке отримували від подорожі Європою в той час, як їхній убитий син конав на сусідньому даху. Батьки-примари, що зненацька вибухали плачем під час вечері. Батьки-примари, на яких я натрапляв на світанку, задивлених у вільне місце, на якому мій брат зазвичай сидів за столом. Батьки-примари.

Вони працювали напруженіше, ніж будь-коли. Батько знову зміг купити автомобіль, але тепер не було ні гордості, ні втіхи. Його купили болем, сльозами, жахливою депресією. Настільки жахливою, що батько не помітив смерті бабусі, теж пригніченої й засмученої тим, що не змогла запобігти смерті свого коханого онука. Бабуся померла перед телевізором, дивлячись одну зі своїх телеігор. Слабенька, геть схудла, вона склепила очі й видала стогін. Батько, сидячи за столом у вітальні й внадцяте читаючи на коробці поживні властивості якогось злаку, не помітив, що життя тієї, хто дав життя йому, згасло. Батько став уже настільки примарою, що загасив світло у вітальні, побажав доброї ночі вже мертвій бабуні, поцілував її в чоло й піднявся до своєї спальні. А перед світанком я постукав йому в двері, щоб повідомити: бабуся лишила телевізор увімкненим і не рухається. Батько осиротів згори й знизу, осиротів на матір і на сина.

Батьки придбали цю машину як ракету для власної смерті. Куля на чотирьох колесах, яку вони використали, щоб покінчити з життям. Батько, якого друзі вважали майстром їзди по шосе, втратив керування на звичайному повороті. Вони з матір’ю звалилися в сорокаметрове урвище. Вони їхали до рідного селища бабусі в штаті Тамавліпас, щоб захоронити урну з її прахом на кладовищі посеред лісу.

Ми, одинадцять родичів, стоячи під дощем під час похорону, змокли й вимазалися («занечистилися», як сказав би консьєрж у школі). Мої друзі стояли біля мене, і Водичка плакав без угаву.

Гроза не давала перепочинку на поховання. Вода заливала могили, де мали бути поховані батьки. Вода лилася, поки копачі кидали лопати багна на труни. Вода й знову вода. Експерти встановили, що мокре покриття спричинило занос автомобіля. Я знав, що ні. Мабуть, батько подивився на матір, вона подивилась на нього у відповідь, і обоє знали, що не можуть і не хочуть більше витримувати. Батько, напевне, відпустив кермо й дав машині їхати безконтрольно аж до урвища. Так гадаю я.

Ніхто не заговорив зі мною в машині, коли ми верталися з похорону. Кожен, тремтячи, поринув у власні думки. Дядько з тіткою завезли мене додому, а друзі поїхали, пригнічені. Я лишився сам. Увійшов у дім, де на мене чекали кілька папужок і світло-коричневий боксер. Величезний будинок, де ще мешкали мої невидимі брати, мої невидимі батьки, моя невидима бабуся.

Під вечір наступного дня я вийшов на вулицю. Бродив і бродив під дощем. Мені було нестерпно перебувати в домі. Чело побачила мене з вікна. Відчинила двері й просто під зливою покульгала в мій бік. Обійняла мене. Не висловила співчуття, не сказала «мені дуже шкода», просто обійняла.

Того вечора ми кохалися на ліжку моєї кімнати, мого кубла зраненого звіра. Чело попросила мене вимкнути світло. Не хотіла, аби я вжахнувся шрамам на її ногах, її стегнам, геть порізаним у десятьох операціях, коли шматок за шматком відновлювалися її стегнові кістки.

Я не вимкнув світла. Я скинув штани й показав їй шрам, що йшов по моїй нозі. Вона не знала про той випадок зі склом. Цілуючи, я зняв з неї спідницю. Притис свій шрам до її шрамів. Рану до рани. Після того як вона впала з шестиметрової висоти, батьки ставилися до неї зі зневагою. «Це тобі за те, що блядувала по дахах», – лаявся батько. Її хлопець Мошонка, що клявся в коханні й вірності, навіть не зволив зателефонувати, щоб дізнатися, як вона. Лише Карлос і Фернандо Прієто провідували її в лікарні. Карлос обов’язково вранці.

Ми кохалися, а печаль стискала мені горло. Я не скористався презервативом. Чело не боялася завагітніти. Вона обвила моє тіло, і я отак лежав, ховаючись від стількох смертей.

У школі біля виходу всіх хлопців розсаджували на довгу низку лавок чекати, доки нас заберуть. Дівчат – на другу довгу низку навпроти. Мої батьки підписали лист, в якому дозволяли мені повертатися додому з братом Хуаном Карлосом. Хоч мені не треба було на когось чекати, я любив посидіти трохи з однокласниками – не через них, а тому що на протилежній лавці сиділа Фуенсанта.

Того, хто поводився погано, у покарання пересаджували на лавку протилежної статі. Для хлопця опинитися серед дівчат уважалося за приниження. Та не для мене. Я робив усе, що міг, аби мене покарали й посадили поряд із Фуенсантою, і це траплялося часто.

Фуенсанта була веснянкуватою блондинкою з очима кольору кави з молоком. Кажуть, що жінка без веснянок – це як тако без солі. Ну, Фуенсанта мала солі предостатньо. Веснянки на кирпатому носі, веснянки біля основи грудей, веснянки на плечах. Довге волосся, струнка, серйозна, ніжна. Вона була дочкою американки з Канзасу й біолога з Коауїли[7], який врешті зайнявся політикою. Вона мені дуже сподобалася від першого дня, коли я її побачив. Дівчинка, що найбільше мені сподобалася в мої дев’ять років.

Наш зв’язок, якщо можна назвати зв’язком те, що сталося між нами, почався з жуйки. Я попросив її пригостити мене. Вона відповіла, що та, яку вона жує, остання, але що в ній ще лишилося трохи смаку. «Якщо я дам її тобі, не побоїшся жувати?» – спитала вона. Я згодився. Вона витягла жуйку й подала мені. Я засунув її в рота, збуджений відчуттям її слини на своєму язику. Пожувавши трохи, я наважився запитати: «Якщо я тобі її дам назад, не побоїшся теж пожувати?» Вона задумалась на довгих десять секунд. Згодилась. Узяла жуйку й витончено поклала до рота.

Мінятися жуйками перетворилося для нас на щоденну буденність на перервах, наш спосіб цілуватися.

Перерву в школі називали «recess». І на recess треба було розмовляти англійською. «Pass me the ball», «Do you want a piece of my sandwich?», «It’s awesome»[8]. Айова в самому центрі Мексики. Аби впевнитися, що ми говоримо англійською на перерві (а заодно й для контролю й стеження за нами), школа створила порочну систему шпигунів, так званих «safety patrols»[9]. Учні з найкращими оцінками вважалися елітою цього мініґестапо. Тільки вони могли обходити коридори під час перерви, аби переконатися, що ніхто не входить у клас поцупити щось. Вони стежили, щоб ти дотримувався правила розмовляти лише англійською, щоб із дзвінком не вилітав стрімголов у коридор, щоб носив сорочку заправленою в штани, щоб ішов у вервечці, повертаючись до класу, щоб не ліз поза чергою в їдальні, щоб не бешкетував. Якщо якийсь safety patrol указував на тебе, хай би це звинувачення було вигаданим і несправедливим, ти одержував п’ятірку[10] з поведінки. Дві п’ятірки означали триденне відсторонення від занять, три – двотижневе, а чотири – остаточне відрахування зі школи. Ці safety patrols мали цілий арсенал погроз і шантажу. Ідіотська фашистська влада в руках дев’яти- чи десятирічних дітлахів.

Фуенсанта була safety patrol. Взірцева учениця. Найстарша в класі: десять років і п’ять місяців. Я – наймолодший: дев’ять років і два місяці. Їй довелось лишитися на другий рік, бо їй не зарахували один рік початкової школи в Буенос-Айресі, де її батько працював чиновником у посольстві. Вона відрізнялася від решти нас. Знала більше за всіх і, крім англійської, розмовляла ще й французькою.

Із часом жуйковий церемоніал став витонченішим. Ми вже передавали жуйки не лише з руки в руку, а з рота в рот. Протягом кількох секунд я насолоджувався її гарячими губами, її язиком, коли вона перекладала жуйку на мій.

На перервах ми бачилися у найменш відвідуваному закутку патіо. У нас було кілька хвилин, бо вона мала повертатися до своїх шпигунських і наглядових завдань. Розмовляли ми мало й ніколи про себе. Я боявся, що, коли б розповів їй про свій світ дахів і про батьків, що продали автомобіль, аби заплатити за навчання, вона б віддалилася від мене. Вона ж, я дізнався про це згодом, соромилася свого родинного життя: батька – брутального п’яницю, продажного й деспотичного політика; матір – гарну й пришелепувату, яку батько лупцював і яка страждала на явну емоційну тупість. Обережні щодо особистого, ми обмежувалися розмовами про школу, плітками про однокласників, симпатією або антипатією до вчителів, скаргами на перевантаження завданнями.

Одного дня я побачив, як Карлос грає в «павучків» на коліні якоїсь дівчинки, вдягненої в спідницю. Гра полягала в тім, щоб покласти стиснуті пальці на коліно, повільно розкрити їх, ніби лапи павука, і таким чином попестити ногу. Коли Карлос це зробив, дівчина почервоніла й покрилася гусячою шкірою. Я подумав, що непогано було б пограти в павучків із Фуенсантою.

На одній recess, у нашому віддаленому закутку, я запропонував її пограти в «little spiders»[11].

– Що це таке?

– Дай мені своє колінко.

Вона підсунула ліву ногу. Я стис пальці на правій руці, поклав їй на коліно й почав їх розчепірювати. Як наслідок, вона здригнулася й покрилася гусячою шкірою, як і дівчина Карлоса. Я підняв очі й зрозумів, що Фуенсанта розсунула ноги. У глибині я побачив білизну трусиків. Вона помітила, що я розглядаю її, але не зімкнула ноги.

– Продовжуємо? – запитав я.

Вона подумала хвильку й погодилась. Я поклав пальці на внутрішню сторону її правого стегна й повільно погладив його. Вона вигнулася, і знову її шкіра вкрилася сиротами.

– Тобі сподобалось?

Фуенсанта глибоко зітхнула. Довкруж її шиї почали виступати маленькі червоні плями. Ми подивилися одне на одного. Обоє схвильовано дихали. Моє серце трепетало аж у животі.

– Ще раз? – запитав я тремтливим голосом.

– Ага, – ледве змогла видихнути вона.

Мій павучок прослизнув їй углиб між ніг. Розкривши пальці, я намацав тканину її трусиків. Відчувши це, Фуенсанта смикнулася назад і роззирнулася довкола. Вона трохи задихалася. Потім заспокоїлась, і я продовжив пальцями гладити їй лобок. Вона лише глянула на мене й не відвела мою руку.

Раптом вона стулила ноги й відсунулась. Підборіддям вказала мені за спину: наближалися дві її приятельки. Я встав і осмикнув штани, щоб якось приховати мою досить ереговану свистульку.

– Побачимось, – сказав я їй.

Вона силувано всміхнулась. Спробувала щось сказати, але голос їй зривався. Я теж не міг вимовити ні слова. Проминув подруг і змішався з приятелями, що на шкільному подвір’ї грали в баскетбол.

Кажуть, ніби вікінги не одружувалися з незайманицями. Їм видавалося підозрілим, щоб якусь жінку не забажали раніше інші чоловіки. Для них цнотливість була вадою, а не перевагою. Якщо в країнах Близького Сходу жінку каменують за збезчещення родини втратою цноти, поміж вікінгів жінка ганьбила сама себе, коли не збурювала чоловічих інстинктів. Безумовно, у незайманці ховалися незносні риси: поганий характер, смердючий подих, брак дотепності, дурість. З якоїсь химерної причини її пліва лишилася незайманою. Хто може полюбити жінку, зневажену іншими?