Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 9
Акорди
ОглавлениеФеліпе з силою смикає вікно. Відчиняє. Ми входимо в будинок. Умберто веде нас у темряві. Обличчя закриті каптурами. Бог з нами. Каже Умберто. Підходимо до сходів. Підіймаємось один за одним. Мовчки. У руках битки. Молотки. Ломи. Умберто вказує на двері. Головна кімната. Антоніо робить два кроки. Готується. Я глибоко дихаю. Антоніо розчиняє двері одним ударом. Старі в ліжку. Жінка кричить. Старий підводиться. Не розуміє, що відбувається. З першого удару битком Феліпе валить його. Жінка кричить. Антоніо тягне її до ванної. Заткає їй рота. Ще один удар старому. Придушений крик. Удар. Удар. Ми – рука бога. Ще удар битком. За зраду Христа. Євреї-віровідступники. Вороги бога. Старий стогне. Я дивлюся на нього. Умберто звертається до мене. Твоя черга. Я вагаюсь. Умберто показує на биток. Уперед, наказує він. Я здіймаю його. Будь ласка, ні. Це каже старий. Завдаю удару. Старий скручується. Ще, наказує Умберто. Б’ю ще раз. Старий звивається. Ударяю ще кілька разів. З нами бог. Страху не маю. Жодного співчуття. Адреналін. Надмір адреналіну. Рука бога. Кулак бога. Його військо на землі. Жінка непритомніє. На підлозі її білі ноги. Із синюватими венами. Євреї-єретики. Євреї-зрадники. Вороги бога. Старий єврей розпростертий на підлозі. Він стогне. Не вбивайте його. Наказує Умберто. Просто урок. Нічого більше. Старий перестає рухатися. Нерухома жінка на кахлях ванної. Її біле волосся на блакиті підлоги. Її білі ноги, її білі руки, її забруднена нічна сорочка, її землисті щоки, її відкритий рот, її народ, її бог. Бог з нами. Старий. Він мертвий? Питає Феліпе. Він дихає. Каже Антоніо. Старий стогне. Забирайте речі. Щоб здавалося пограбуванням. Наказує Умберто. Відчиняємо шухляди. Коштовності. Гроші. Усе для Церкви. Нічого собі. Виходимо. Зачиняємо вікно. Всередині старий. Жінка. Її білі ноги. Ненависть бога. Я глибоко дихаю. Тремчу. Пробігаємо три квартали. Скидаємо каптури. Наддаємо ходи. Боже військо.
Ми спускаємося з даху в патіо виткими сходами. Побачивши нас, Кінг біжить привітатися, махаючи коротким хвостом. Лиже мені руку й заслинює всю одежу. Карлос відчиняє двері кухні, і Кінг вбігає першим. З холодильника Карлос дістає картонку з яйцями. Бабуся в залі на дивані дивиться телевізор. Аж у кухні чути гугнявий голос ведучого телегри. «Хочеш яєчню?» – питає Карлос. Я відповідаю, що так. Він готує мені повсякденну вечерю: шість хлібців з маслом і літр «Шоко Мілк». Він каже, що наступного тижня ми маємо віддати замовлення на сто шкурок. Треба вичесати шиншил і підготувати їх на забій.
Завершуємо вечеряти. Піднімаємося в його кімнату. Карлос замикає двері на засувку. Коли він отак замикається, то завжди збирається поговорити зі мною про «іншу справу» і не хоче, аби батьки про щось дізналися.
– Мені треба, щоб хтось забрав один пакет. Кому ти довіряєш?
Карлос не дозволяє мені вв’язуватися в цю іншу справу, хоча, буває, просить мене порекомендувати когось, хто сходив би по товар або міг сховати його на кілька днів.
– Я знову послав би Хайбо.
Карлос якусь мить роздумує.
– Гадаєш, він знає, що всередині?
– Ні, не думаю. Обидва рази, коли ми його посилали, пакет доходив до нас нерозгорнений і запечатаний.
Здається, брат не надто переконаний. Хайбо – не найрозумніший з-поміж моїх друзів, але таки ж найобачніший.
– Думаю, не варто, аби знав хтось іще, – кажу я.
Карлос скидає сорочку. На правому передпліччі в нього прив’язаний маленький ніж у чохлі. Карлос навчився вихоплювати його швидко, одним рухом. Кілька разів, тренуючись, він порізався, але тепер володіє ним досконало й може скинути ніж просто в долоню. У правій кишені штанів він носить кастет, а в лівій – складану викидну наваху. Він відшліфував каменем пряжку свого ременя так, що вона стала гострою. Міг би нею порізати комусь шию, якби захотів. У кишені сорочки завжди носить пачку сигарет, у якій ховає чотири соломинки для коктейлів, підрізані на різну довжину. Він ніколи без них не виходить. З його робочих інструментів (так він називає свій арсенал ножів, навах і кастетів) соломинки найважливіші, і ніхто не повинен знати, для чого вони йому.
– Добре, скажи Хайбо.
– Скільки йому запропонувати?
– Сто песо.
Сто песо – це купа грошей.
– Краще дай їх мені, – вимагаю я.
Карлос сміється.
– Одного прекрасного дня я дам тобі більше, от побачиш.
Майже ніхто в районі не виходить без зброї. Я й сам іноді, як Карлос, прив’язую ніж до передпліччя. Карлос через свій бізнес має бути дуже обережним. Агенти карного розшуку чигають на нього, щоб шантажувати в’язницею й витягати гроші. З деякими клієнтами йому не завжди вдається порозумітися, й іноді справа заходить далеко. Чи трапляються субчики, які хочуть відібрати товар.
– Іди спати, – наказує він.
Я виходжу з його кімнати. Спускаюсь сходами. Бабця знову заснула перед телевізором. Я накриваю її ковдрою й цілую в чоло.
– На добраніч, – шепочу.
Проходжу позаду неї, відчиняю двері своєї кімнати й опиняюсь всередині. Укладаюсь на ліжко. На стелю я наклеїв плакат з американською акторкою Ракель Велч у одязі печерної людини. Їй теж кажу «на добраніч», заплющую очі й засинаю.
По ночах він вив. Виття було глибинним, пронизливим. Якщо я мав невидимого брата, Ікло вив, щоб скликати невидиму зграю вовків. На кожне його завивання вдалині відгукувалися інші собаки. Незграйний хор завивань. Ікло вив з потужністю лісу, тундри. Його гени стужіли за снігом, за зимовим холодом, за зграєю. Ікло потребував засніжених полів, крові, бігу, перемагання, панування, полювання. У ньому було ще забагато від вовка.
Він був лютий. Зненацька нападав на всіх, хто був не з родини Прієто. З ним не можна було виходити без наморд ника. Якось увечері Ікло втік і понівечив плече механіку, який прийшов полагодити машину сім’ї Тена. Ікло напав на нього, щойно той вийшов з будинку, угледівши його під відкинутим капотом. Чоловік не мав часу зреагувати. Ікло стрибнув йому прямо на шию, але зміг укусити тільки за плече й, не відпускаючи, повалився на землю з неабияким шматом м’язів у пащі.
Фернандо Прієто кинувся схопити його, але Ікло потяг хазяїна за собою і знов атакував. Переляканий механік видерся на дах машини. Ікло спробував дістати його, стрибнувши на багажник. Чоловік розпачливо заволав, щоб його відтягли. Фернандо, його батько й брат нарешті змогли приборкати напіввовка. Як тільки його забрали, механік заліз у машину й зачинився там. Кров забруднила сидіння, кермо, підлогу. Цілий потік. На місці біцепса утворилась величезна заглибина, оторочена слідами від укусу напіввовка. Він його видер повністю.
Сім’я Прієто оплатила йому операцію й медичні витрати, але він більше не міг працювати механіком. Як можна зняти диференціал з покаліченою рукою? Затягти гайки, демонтувати шини, поміняти нагнітач бензину? Чоловік зажадав відшкодування, у якому сім’я Прієто йому відмовила. Медичні витрати підірвали їхні фінанси, і вони не мали грошей, навіть щоб запропонувати йому тримісячну зарплату. Вони дуже шкодували, але допомогти не могли.
Механік поклявся вбити Ікла, навіть якби для цього йому довелося б спалити весь дім.
Я вперше послухав його вдома у Качура. Платівку на сорок п’ять обертів привіз йому з Чикаго двоюрідний брат. З перших гітарних акордів стало ясно, що саме така музика промовляла до мене, проникала в мене, захоплювала мене. Якщо «Бітлз» були антиподом пережитого мною, то Гендрікс синтезував усе за три секунди. Джимі Гендрікс. Я не розумів жодного з його текстів. Гендрікс міг би співати дурниці, промовляти «ла-ла-ла» чи наспівати список покупок у супермаркеті. Не мало значення. Мене відразу ж причарували його складні музичні пасажі.
Я розповів Карлосові про своє відкриття. Він теж не знав про Гендрікса. Ми разом бродили з крамниці до крамниці в пошуках його платівок, доки знайшли одну в Рожевій зоні[21]. Її продавали за величезні гроші. Карлос купив її і подарував мені.
Ми прийшли додому й відразу ввімкнули програвач. Щойно почувши музику, Карлос повернувся до мене: «Це що за дивина?» Моцарт із Ніцше з болем африканських рабів із запахами вулиці з мудрістю з природою з життям зі смертю з коханням з потенцією з вогнем з повітрям з бурями з Фолкнером з Кантом. Якщо Ікло був вовкособакою, то Гендрікс був вовкомузикантом. Його музика була дикістю в чистому вигляді. Гендрікс розумів вулицю, дахи, рани, шрами. Він певно що знався на бійках, ножах, шубах, зшитих із шиншилових шкурок. Гендрікс знав про це. «Бітлз» були солодкавою, легкою музикою, яку кожен міг мугикати. Мугикати Гендрікса було неможливо.
Батькові було прикро, що його сини не слухають мексиканської музики чи принаймні з іспаномовними текстами. Покоління моїх батьків зростало під голоси Педро Інфанте, Хорхе Негрете, Педро Варгаса, Марії Вікторії. Я спробував послухати їх і музику мексиканських виконавців у інших жанрах: коррідо, польки, болеро, навіть наївний рок Сесара Кости та Анхеліки Марії. Ніщо не звучало, як у Гендрікса. Нічого схожого на цю розстроєну гітару, ці несподівані співзвуччя, ці несамовиті акорди.
Менше як за тиждень у районі Реторно виник культ Гендрікса. Ми дізналися, що він негр, що має у жилах мексиканську кров, що народився в Сіетлі, що носив хутряні пальта, що без міри вживав наркотики, що виходив на сцену під дозою, що був шульгою, але грав на гітарі для праворуких. Я лягав спати під Гендрікса, прокидався під Гендрікса.
Я приніс платівку Гендрікса на урок бевзя Курта Голанда, просто щоб подратувати його. Він узяв його в руки й пильно обдивився, ніби міг зчитати музику з вінілових борозенок. Нещодавно стався інцидент із «Бітлз», і рішення про моє відрахування після закінчення навчального року вже було ухвалено. Я був певен, що Голанд обуриться Гендріксом, і тому хотів, щоб він поставив його на уроці.
Він став перед класом і показав усім платівку.
– Вальдес приніс оце й хоче поділитися з нами.
Він глузливо обернувся до мене.
– Я так розумію, що це набагато краще за «Бітлз».
Він засміявся, і кілька однокласників засміялися теж.
– Ну, послухаймо.
Він поставив його на програвач і опустив голку. Як тільки почала звучати недбала гітара Гендрікса в пісні «Voodoo Child», обличчя Голанда посуворішало.
– Це жарт, чи не так? – сказав він і ще через тридцять секунд звучання підняв голку.
– Ні, не жарт. Мені подобається.
– Оце паскудство?
Я не відповів. Я вже сказав, що мені подобається, і цього було досить. Голанд повернувся до класу.
– Тут хтось оцінив оце сміття?
Ніхто не підвів руку. Лише почулися кілька смішків і перешіптувань. Голанд зняв платівку з програвача, засунув назад у конверт і підійшов до мене, аби віддати.
– Ти не належиш до цієї школи, ніколи не належав. Тобі буде краще, якщо ти підеш. І нам теж буде краще, якщо ти підеш.
Він віддав мені платівку.
– Бодай ти змінився чи принаймні змінилися твої музичні смаки, – сказав він, презирливо дивлячись на мене.
І тут же клас хором заспівав «Yellow Submarine». Після уроку до мене підійшов товстунець Хайме, із яким я грав у футбол.
– А мене таки пройняло, – сказав він. – Як його звати?
– Гендрікс, Джимі Гендрікс.
– Джимі? Його звуть як і мене – Хайме[22].
Він радісно усміхнувся цьому збігу й пішов далі коридором.
21
Комерційний квартал у Мехіко.
22
Англійське ім’я Джимі (пестливе від Джеймс) та іспанське Хайме є національними варіантами давньоєврейського імені, якому в українській мові відповідає Яків.