Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 2

– Не тринди, П’ятірко, – сказав мені Качур, коли я скінчив розповідати їм африканську легенду. Я вивчив її для уроку світової історії в школі. Учитель сказав, що тому, хто розкаже оповідку, яку він не знатиме або не зможе вгадати закінчення, він поставить десятку. Книжку, де я це прочитав, я знайшов серед десятків книжок, розкиданих у Карлоса по підлозі. Значну кількість він украв з бібліотек або книгарень. З домів своїх друзів – ні, бо казав, що їхні батьки мали поганий смак і купували тільки бестселери.

У вісімнадцять років мій брат покинув школу. Батько розлютився, дізнавшись про це. Для нього освіта була ключем до життя, якого сам він ніколи не міг мати. Він викладався, щоб дати нам якнайкраще. Вони з матір’ю працювали подвійний робочий день, аби оплачувати приватні школи. Ми з Карлосом були єдиними у кварталі, хто не відвідував громадських шкіл району: початкову школу «Століття», старшу школу № 74 та підготовчий коледж № 6. Зневірений, батько пригрозив братові не давати жодного сентаво, якщо той не продовжить навчання. Карлосові це було не важливо. У дев’ятнадцять він уже заробляв більше від нього.

– По суті, ця історія звичайнісінька, – додав Хайбо[3].

Хайбо, Качуру, Водичці й мені подобалося вечорами сидіти й теревенити на даху, де сушила білизну пані Карвахаль. У тринадцять років Хайбо вже викурював щоденно по дві пачки «Делікатних». Курив по-ідіотському, бо навіть не вмів затягуватись. Водичка – ми його так називали, бо він був чулим і часто мав мокрі очі, – полюбляв приносити пиво й частуватися з Качуром. Я не пив і не курив. Я вирішив робити тверезим те, на що інші наважуються лише п’яними.

У підрайоні більшість із нас збиралися на дахах. Ніхто нам там не заважав. Після заворушень 1968 року, вбивства студентів на площі Тлателолько і комуністичної параної уряду хулії закриті поліцейські фургони з двома дерев’яними лавками всередині, куди напхом упихували затриманих, щоденно об’їжджали підрайон. Поліцейські стежили за всім, стоячи на задньому бампері й тримаючися за пару поручнів, прикріплених до дверцят. Побачивши тебе на вулиці, вони вискакували з хулії, хапали під приводом бродяжництва й заворушень (хоча ніхто з них не знав, що це слово означало) і кидали до одиночок з кайданками, тугими настільки, що зупинявся кровообіг. Уже ув’язненого, вони без упину тебе били, давали копняків і підводили електричний струм до яєчок, аж доки хтось не приносив достатньо грошей, щоб тебе відпустили. У кращому випадку за тобою ганялися, аби відгамселити дубинками, «щоб навчився носити коротку зачіску, як чоловік, а не як жіночка». Потім відпускали, пригрозивши: «Якщо знову побачимо на вулиці довговолосого, то каструємо тебе, козел, аби ти вже став справді бабою».

Єдиними, кого не стосувалися переслідування поліцією, були «добрі хлопчики», що належали до «Руху юних католиків». Добрі хлопчики носили волосся йоржиком, сорочки з довгими рукавами, застібнуті аж до горла, і мали хреста на шиї. Не казали «поганих слів», щоденно відвідували богослужіння, допомагали старшим жінкам носити кошики з супермаркету й приносили їжу до сиротинців. Вони були ідеалом для матері чи тещі: добрі сини, добрі студенти, добрі хлопчики. Чисті, шанобливі, порядні, працьовиті, моральні.

Ніч була спекотною. Жаром пашіли камені даху, і не було вітру, що освіжив би. Хайбо безперестанку курив. Він запалював сигарету від недопалка попередньої.

– Чому це вона звичайнісінька? – запитав я Хайбо.

– А тому, що звичайнісінька.

– Та що ти знаєш, козел? Ще донедавна ти гадав, що в жінок настають місячні, бо вони втратили цноту, – шпигонув я.

Хайбо походив з Тампіко. Його батько-моряк помер, впавши п’яним з носа торгового корабля, на якому працював. Удова, така сама алкоголічка, гамузом відвезла своїх п’ятьох дітей в Мехіко, у дім щойно одруженого брата. Бідаха, зі своєю невеличкою платнею топографа, був змушений утримувати шістьох нахлібників.

– Я все знаю про жінок, – запевнив він.

– Ану скажи мені, що таке дівоча пліва, – наїхав я на нього.

Хайбо замовк. Він ніколи не дізнається, що таке дівоча пліва. Качур ковтнув пива й повернувся до мене.

– А що, бабі, у якої місячні, відомо, де смерть? – сказав глузливо.

– А просто коли в них місячні, вони втрачають того, хто міг бути немовлям, – відповів я.

– А коли я мастурбую, до мене теж приходить мудрість? – втрутився Водичка. – Вивергається сила-силенна сперматозоїдів, що теж могли би бути немовлятами.

Трійця знущально реготала, коли почувся чийсь голос у нас за спинами.

– Не будьте розбещенцями.

Ми повернулися. Це був Карлос. Хтозна, як довго він тут стояв, підслухáючи. Він попрямував до нас. Мої приятелі перелякалися. Карлос верховодив у кварталі. Він зупинився перед Водичкою.

– У жінок є лише від чотирьохсот до шестисот яйцеклітин. І коли в них менструація, яйцеклітина виходить скривавленими шматками, і жінкам неабияк болить. Гормони міняють їхній настрій, роздувають тіло. Твої сперматозоїди виходять навіть під час сну, і коли ти мастурбуєш – це чисте задоволення. Жінки знають речі, про які ми, чоловіки, не маємо жодного уявлення.

Мої приятелі замовкли. Ніяк було йому заперечити. Карлос читав, як навіжений, книжки з філософії, історії, біо логії, художню літературу. Школу він покинув знуджений, пересичений читанням того, що вважав посередніми текстами. Його знання були обширними, і він висловлювався, як ніхто в районі не міг. Він уживав мову точну й знав значення слів пишномовних і невідомих. Хоча мої друзі мали стільки ж знань, як і він, вони не наважувалися заперечити йому. Боялись його. Усі його боялись.

Карлос указав на пачку «Делікатних», яка виглядала з кишені сорочки Хайбо.

– Пригости мене сигаретою, – попросив він.

Хайбо підвівся, щоб покласти йому пачку в руку. Карлос витяг одну сигарету, і Хайбо простяг запальничку. Карлос підпалив сигарету, роздивився пачку, ніби йшлося про дивний предмет, зім’яв її так, що вона аж розірвалася, і викинув на вулицю. Хайбо знову поглянув на нього, обурений.

– Ти нащо так зробив?

– Щоб ти не помер від раку, – відповів руба мій брат, гасячи водночас сигарету об дротяну огорожу. Я всміхнувся, і, помітивши це, Карлос усміхнувся теж. Він подивився на Місяць. – Через сорок сім днів «Аполлон ХІ» здійснить посадку там, у Морі Спокою, – сказав він і вказав рукою на якесь невизначене місце.

Ми вчотирьох підняли очі на Місяць. Неможлива подорож, вимріяна людським родом, ось-ось мала здійснитися.

– Сила тяжіння на Місяці у шість разів менша за нашу, – додав він, не відводячи погляду.

– Як це? – запитав Водичка.

Карлос усміхнувся.

– Поясню: якщо твоя опасиста мати тут важить кілограмів під сто, там би важила лише шістнадцять.

Карлос знав про сентиментальність Водички і про те, що такий жарт здатен був змусити його пустити кілька сльозинок. Але Водичка надто зосередився на тім, щоб утямити цю математичну формулу, аби заплакати. Крім того, Карлос виявив поблажливість: насправді мати важила сто сорок кіло.

– Щоб повернутися на Землю, корабель має рухатися з силою, що дорівнює силі Місячного тяжіння. Якщо «Аполлону ХІ» не вдасться вийти на орбіту Місяця, він її проскочить, і ніщо не зможе його повернути, – продовжив він.

Брат уже пояснював мені таку можливість. Вона мене жахала. Троє людей, всаджених у корабель, втрачають можливість повернутися і прямують у безмежжя. Троє людей дивляться в ілюмінатор на планету, яка віддаляється й віддаляється. Що вони побачать на своєму шляху в нікуди? Що відчуватимуть там, наверху, пливучи дрейфом у безкінечному просторі? Чи дадуть вони собі повільно вмирати, чи матимуть таблетки з ціануром, щоб пришвидшити розв’язку? На скільки їм вистачить кисню до занурення в безповоротний сон смерті? Чи вони битимуться за їжу, прагнучи прожити хоча би на кілька днів довше? Підкорення Місяця аж ніяк не захоплювало мене, а навпаки – наводило тугу. Трійня в металевій утробі, що пливе у фальшивій рідині невагомості, борючися одне з одним за виживання, – ця метафора надто близька й болюча для мене.

Карлос штовхнув мене ногою в підошву кросівка.

– Ходімо вечеряти.

Він простяг мені руку, аби допомогти встати.

– Завтра побачимось, – попрощався я з приятелями.

Ми з Карлосом рушили, обходячи дроти, кабелі, мотуззя для сушіння білизни, баки. Підійшли до краю даху родини Áвалос. Щоб потрапити до нашого дому, необхідно було перестрибнути півтора метра між дахами Авалосів і сім’ї Прієто. Зазвичай ми скакали без особливої остороги. Це була частина щоденної рутини. Та існував один справжній ризик. Чотирма місяцями раніше Чело – струнка сімнадцятирічна гарнюня з зеленими очима – і її хлопець Мошонка вирішили провести ніч, сховавшись між розвішаною білизною сімейства Мартінесів (ми таке припустили наступного дня через кілька залишених там пересохлих презервативів). Повертаючися потемки, вона вирішила стрибнути першою, але не розрахувала відстань і полетіла в порожнечу. Колінами впала на капот «кадилака» пана Прієто. Ресори машини врятували їй життя, пом’якшивши удар. Обидві стегнові кістки тріснули при падінні, але хребет і череп лишилися неушкодженими. І їй пощастило, бо Ікло, велетенський напіввовк сім’ї Прієто, мішанець суки аляскинського маламута й канадського вовка, сидів на прив’язі. Відпущений, він би її розірвав. Фернандо Прієто вийшов у патіо, стривожений ударом об автомобіль і гавканням Ікла. Він побачив Чело на землі зі стегнами, проткнутими десятками уламків кісток.

Чело знадобилося півтора року на загоєння переломів після болючої реабілітації. Зазнавши кількох операцій, її нога лишилася в квадратиках шрамів. Вечорами дівчина виходила пройтися на милицях, ледь тримаючи рівновагу. Потім поверталася додому, де на неї чекала виснажлива терапія вправами. З того боку огорожі чулися інструкції терапевта й болісні стогони Чело. Навіть у муках я завжди бачив її усміхненою. Веселою, грайливою, з незмінно добрим характером. За кілька років Чело поєдналася зі мною з такою ніжністю, що просто врятувала мене від божевілля.

Карлос стрибнув першим і затримався, чекаючи на мене. Я подолав дистанцію без проблем. Політ над порожнечею збуджував мене. Іноді я ускладнював стрибки, лише щоб посилити відчуття небезпеки: плигнути без розгону, чи з заплющеними очима, чи з руками за спиною. Карлос спіймав мене якось на цьому. Розлючений, почав сварити, але я не надав цьому значення й стрибнув знову. Карлос спіймав мене й схопив за плечі. Потім підняв у повітря – мені було тоді одинадцять років – і зупинився на краю, погрожуючи жбурнути мене в порожнечу.

– Хочеш небезпеки, козел?

Я подивився вниз. Шестиметрова висота. Це не настрахало мене, а здалося кумедним, і я почав реготати.

– Що з тобою? – запитав Карлос розгублено.

Він влаштував цей номер, щоб провчити мене, а я, піднятий у його руках, зовсім не лечу на дно й не перестаю сміятися.

Карлос повернувся й кинув мене на підлогу даху Авалосів.

– Ніколи більше не роби цього, – попередив мене, – бо я тобі рило розіб’ю.

Я усміхнувся й без розгону перестрибнув туди й назад півтора метра, а потім пустився бігати проміж дахів.

Ми йшли до даху нашого дому. Наблизившись, почули в темряві писк шиншил. Карлос розводив їх сотнями. На дахах домів Прієто, Мартінесів і нашого він улаштував розплідник. Дюжини малюсіньких кліток, поставлених одна на одну, співволодіння гризунів з тонкою шерстю. У спекотні дні сморід сечі віяв по домах. Щоб уникнути скарг, Карлос платив Ґумаро, трохи слабоумному молодому мулату, аби той мив дах тричі на день хлоркою і дезінфектантом.

Карлос дістав зі штанів кишеньковий ліхтарик і посвітив довкола. Осліплені, деякі шиншили почали бігати колом, ударяючися об ґрати. Інші попідводилися на лапках, намагаючись дізнатися, що відбувається. Карлос носив ліхтарик, щоб виявляти бродячих котів, ворогів його бізнесу. Коти просовували лапи в ґрати кліток, хапали шиншил за голови, кусали їхні мордочки, душачи, а потім роздирали на шматки, аби з’їсти.

Мій брат ховав в одній собачій буді іржаву однозарядну гвинтівку 22-го калібру. Якщо він натрапляв на бродячого кота, то діставав гвинтівку, націлював у голову й стріляв. Приціл у гвинтівки був неточний, і іноді постріл потрапляв у черево. Часто можна було наткнутися під машинами в гаражах на вмирущих котів – виючи від болю, вони тягли за собою пробиті нутрощі.

Шиншиловий бізнес розпочався тоді, коли один з дядьків подарував Карлосу на шістнадцять років самицю. Через кілька тижнів Карлос купив самця. Шиншили спарувалися, і менше ніж за два місяці з’явилися десять малюків. У якомусь журналі Карлос прочитав про неабияку цінність їхнього хутра. Він поїхав до центру і з’ясував, що один текстильний підприємець купує шиншилове хутро гуртом. Карлос спитав у батьків дозволу облаштувати на даху клітки й купив ще двадцять шиншил. Уже через півтора року він продавав щомісячно чотириста шкурок. Організував догляд так, аби самиці народжували в ритмі, якого вимагало виробництво.

Хоча Карлос заробляв чимало грошей на шиншилах, це не було основним його бізнесом.