Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 14

Амарук роздумував, чи треба йому переходити замерзлу річку. Нуджуактутук та його зграя перейшли її два дні тому. Його дід мав рацію: цей вовк був його господарем. Переслідуючи зграю, він утратив розважливість і тепер заглиблювався в невідомі території. Він не впізнавав цих гірських масивів, цих засніжених рівнин, що розтяглися на кілометри. Він ніколи ще не бачив такої кочової зграї. Коли здобичі було мало, вовки могли пробігати до двадцяти кілометрів щоденно, але ж не такі відстані. Нуджуактутук, не спиняючись, вів зграю чимдалі на північ.

Амарук більше не натрапляв на вапіті, оленів чи лосів. Здавалося, вони зникли з лісів. Жодного сліду. Нічого, що свідчило б про їхню присутність. Зима була холодною, температури найнижчі за ціле століття. Чотири роки підряд найгірші зими в історії. Та це не могло бути причиною їхнього повного зникнення.

В Амарука лишилися тільки два набої. Решту він використав, щоб уполювати двох вапіті, одного оленя, двох рисей та одного самотнього вовка.

Тепер, так далеко від дому, він мав використати несхибно ці два останні. Залишалося м’ясо, щоб протриматися ще двадцять днів. Але він переслідував Нуджуактутука зі зграєю вже більше двох місяців. Він вирахував, що його дім біля залізничної станції зостався на відстані щонайменше ста п’ятдесяти кілометрів, і на своєму шляху він не натрапив на жодну ознаку цивілізації, на жодне поселення, на жодну хатину чи людину.

Він задивився на річку. Треба було вирішити, чи переходити її, чи вертатися додому. Йти вгору нею означало б смерть. Низька температура опускалася й далі, а його шуба зі шкури карибу порвалася. Він її зашив, використавши шматок шкури вапіті, та все одно вітер просотувався до грудей і можна було застудитися. Раніше він уже кілька разів зазнавав переохолодження. І знав про сонливість, яка усипляє до смерті, про страшний головний біль, з яким ходиш і через кілька тижнів по тому, про пальці ніг, що чорніють через порушення кровообігу і, загнивши від гангрени, відвалюються всередині чобіт. Ні, Амарук не бажав помирати. Якщо перейти річку, то був ризик більше не повернутися. А як ні – він назавжди в цьому житті втратить можливість уполю вати Нуджуактутука. Великий сірий вовк загубиться в північних горах, і він буде приречений переслідувати його ще в кількох наступних життях, доки не вполює. Ні, саме зараз треба йти за ним. Амарук не здасться. Він потяг сани й перейшов через річку.

Зізнавшись мені у зв’язку з Карлосом, Чело сказала, що їй потрібен час, аби подумати. «Подумати над чим?» – спитав я. «Подумати, просто подумати», – відповіла вона. З усіх суперників саме мій любий брат вийшов з могили, щоб віддалити від мене кохану жінку. Подумати про що? Про вечори, коли вона кохалася з моїм братом? Про абортовану дитину? Їй треба було втішити двох своїх мерців – Карлоса та Луїса? Про який хер Чело треба було подумати? Я кохав її, хотів мати її поряд. Рано чи пізно вона пішла би з мого життя, це я знав від початку, але ж не після такого жорстокого зізнання. Вона не могла залишити мене без ґрунту під ногами, у цій боротьбі з лавиною сумнівів і страхів.

Чело зникла. Я пообіцяв не телефонувати їй, не шукати. Та це не завадило мені набирати її домашній номер щоранку. Іноді вона відповідала. Я хотів сказати їй: «Кохаю тебе, ти мені потрібна. Будь ласка, повернись». Але я задовольнявся тим, що просто чув її голос, а потім вішав слухавку. Отже, тепер вона пішла геть, щоб «подумати». Подумати над чим? Мої друзі знали, що практично Чело жила зі мною, і тому лише в рідкісних випадках заходили до мене. Вони тактовно не хотіли заважати нам, та коли дізналися, що Чело покинула мене, вирішили провідати. Принесли печиво-соломку, слоїк з майонезом (без ембріона всередині), ще один із халапеньо[34], дві великі пляшки кока-коли й чотири ґансіто[35]. Вони вирішили, що без Чело мені бракує харчів, і купили все необхідне, щоб улаштувати пікнік на задньому дворі.

Качур готував тóрти[36], а Хайбо з Водичкою повитягали в патіо стільці й стіл із кухні. Після кількох грозових тижнів день видався сонячний і безхмарний. Ми сіли їсти. Поряд із нами Кінг уминав кульки з м’якушки, що залишилась від приготування торт. Троє друзів як могли намагалися втішити мене. Розповідали простакуваті приключки та плітки про сусідів з кварталу: що родина Річардів збирається на відпочинок до «Діснейленду», що Хорхе Паділья невдовзі закінчить навчання на ветеринара, Блоха Тена скоро почне виступати за «Некаксу»[37], що в сім’ї Ровело викрали машину, що Ернесто Мартінес поїхав жити до Коста-Рики. Ці події, які в інший час мене б зацікавили, тепер були мені байдужі. Але була й новина, що таки притягла мою увагу.

– Родина Прієто збирається переїхати до кращого підрайону, і батько вирішив умертвити Ікла, – розповів Водичка.

– Умертвити? – перепитав я. «Умертвити» було словом, яке ми вживали, коли скручували в’язи шиншилам, вишукана заміна слова «вбити».

– Так, – відповів Водичка, – хочуть приспати його наступного тижня.

«Приспати» – ще один термін, щоб уникнути дієслова «убити», – означало вколоти псові потужне знеболювальне, що спочатку його всипить, а потім викличе зупинку серця.

– А чому вони не заберуть його до нового помешкання?

– Батьки вже ситі цим псом по горло. Вони не хочуть проблем на новому місці, той підрайон дуже вже бундючний, – відповів Качур.

– Ікло – не пес, він напіввовк, – зауважив я.

– Та ким би він не був, П’ятірко, його умертвлять, – сказав Качур.

Ми закінчили наш пікнік, уже коли настала ніч. Друзі змогли мене розсмішити, розважили, допомогли пережити принаймні той день. Ми попрощалися обійнявшись. Водичка з Хайбо пішли, а Качур трохи затримався, щоб поговорити зі мною.

– П’ятірко, хочеш, я піду до Чело й попрошу, щоб вона прийшла до тебе?

– Ні, облиш її.

– Хочеш я побуду з тобою?

– Ні, спасибі, волію бути сам.

– Гаразд. Як щось буде треба, телефонуй.

Він усміхнувся й поспішив наздогнати інших. Я ввійшов у дім. Кінг хропів, улігшися біля моєї спальні. Почувши мене, настовбурчив вуха й підвівся, щоб лизнути руку. Я поплескав пса по спині, і він знову влігся поряд із дверима до моєї кімнати. Я не дозволяв йому спати в мене. Його хропіння не давало мені заснути.

Я вмостився на ліжку й тривалий час лежав у темряві з розплющеними очима. Ікло почав вити. Потужне пронизливе виття. Його було чути, певно, на кілька кілометрів довкола. Скоро його змусять замовкнути назавжди. На нього надінуть намордник і зв’яжуть лапи. Ветеринар приготує шприц із пентобарбіталом, пошукає вену на задній лапі й повільно введе смертельний препарат. Ікло засне, щоб ніколи не прокинутися. Ікло мертвий, без потомства. Ікло мертвий, а з ним мертва й невидима зграя, до якої він вив по ночах, мертва природна сила, що жила в ньому, мертві засніжені рівнини, мертві тварини, яких він ніколи не вполює, мертві сніжні ночі його предків.

Я заплющив очі й заснув, слухаючи його виття.

Одного вечора Карлос познайомив мене з ним. Він був середнього зросту й досить добре говорив іспанською. Я запитав, як він вивчив мову. «Слухав мексиканське радіо», – відповів він. На шиї в нього висіли дві металеві пластинки. Я здивовано розглядав їх. Шон показав їх ближче. «Якщо тебе вб’ють на війні, тут написано твої ім’я та дані. Принаймні будуть знати, хто ти такий», – пояснив він. «Дуже часто від тебе не лишається нічого для розпізнання, за винятком цього». Він знав, про що каже. Він бачив солдатів, що розліталися на шматки, наступивши на протипіхотну міну. Бачив їх, обвуглених, усередині машин чи бронетранспортерів після бомбардування, їхні тіла, перетворені на чорну димну масу або розірвані на шматки і в багнюці чи з нутрощами назовні й обличчями, невпізнанними від куль.

Того вечора Шон розказав мені, чому він тут оселився. Одного дня, потрапивши до шпиталю й намагаючись морфіном послабити свій біль, він вирішив покинути Сполучені Штати й переїхати до Мексики. Він бився на війні за свою країну, але його країна не билася за нього. Після повернення з В’єтнаму його помістили до психіатричної лікарні й застосували електрошок, довели до втрати людської подоби. Вийшовши, він почувався так, ніби погубив усі шляхи. Троє товаришів з його чоти покінчили з життям. Ще двох ув’язнено за збройне пограбування. Він не міг знайти роботу. Жінки лякались його, а татуювання викликали в них відразу. Жодна пристойна жінка не зв’яжеться з якимось татуйованим типом. Тільки проститутки та огрядні підстаркуваті. «“Пурпурове Серце” хіба що як ложка згодиться», – сказав йому один сержант. І він мав рацію. Героїв цієї війни, що тривала в екзотичній азіатській країні, сприймали як зачумлених. Заражені сифілісом чи гонореєю, пропахлі напалмом та кров’ю, покалічені фізично та емоційно, тисячі ветеранів В’єтнаму повернулися до країни, що їх відцуралася. Шон вирішив знайти в Мексиці нову батьківщину, місце, де він зміг би відновитися.

Він перетнув кордон у Дель-Ріо, штат Техас. Доїхавши до середини міжнародного мосту, він зупинив свій пікап «Форд». Вийшов і задивився на велику річку, що зміїлася поміж двома країнами. Він знав, що американці називають її Велика Річка, а мексиканці – Скеляста Річка. Він поставив одну ногу на американський бік, а другу – на мексиканський, а тіло ніби було поділено поміж двома країнами. Він простояв так кілька секунд, потім ступив крок на мексиканський бік й підняв руку на знак прощання. «Good bye, USA»[38], – сказав він голосно. Всівся у пікап і перетнув міст, в’їхавши у свою нову країну.

Він зупинився біля будки митника. Треба було зареєструвати пікап. За межами двадцятип’ятикілометрової смуги від кордону будь-яка машина з американськими номерами потребувала дозволу на «ввезення в країну транспортного засобу». Він зайшов у приміщення. Всередині був лише один стіл, за яким сидів високий худорлявий офіцер у сонцезахисних окулярах. Вентилятор не працював, і повітря було густе й сперте. «Навіть стіни пропахли потом», – сказав він нам.

Щоб залагодити формальності, митник сказав йому заповнити якісь формуляри на ветхій друкарській машинці. Шон запитав, чи можна зробити це від руки. Не можна, бо йдеться про офіційні документи, а вони дійсні лише в надрукованому вигляді. Формулярів було стільки, що в Шона пішла на це ціла година. Скінчивши, митник вийшов перевірити багаж. Він наказав відкрити дві валізи, які обстежив річ за річчю, і запитав, чи везе Шон якісь електричні прилади.

Шон показав старезний радіоприймач на батарейках. Митник сказав, що він не може провезти його, що цей товар заборонений у Мексиці, але що за двадцять доларів зробить виняток. Шон, не сперечаючись, дав йому гроші. Хоча апарат коштував менше трьох доларів, це був приймач його діда, по якому старий слухав нічні програми, музику кантрі та новини, коли оголосили про кінець Другої світової війни. Він не збирався лишати його в руках продажного митника. Той тип запитав, чи везе він іще що-небудь, що треба задекларувати. «Нічого», – відповів Шон. Митник неохоче обійшов пікап, відчинив дверці й зазирнув під сидіння. Пішов до будиночка й повернувся з проштампованими й підписаними паперами, які вручив Шонові. «Готово, можеш собі їхати», – сказав він.

Шон сів у пікап і рушив. На щастя, митникові не прийшло в голову відчинити холодильну камеру. Там Шон віз схований у пляшках із-під молока тримісячний запас морфіну. П’ять ампул він дістав законним способом. Як ветеран, поранений у бойових діях, мав на них право, але решту п’ятдесят купив підпільно в одного з працівників шпиталю, який крадькома й поступово повитягав їх із фармацевтичного складу.

Він проїхав центральними вулицями Сьюдад-Акуні[39]. Проминув ресторани й бари для ґрінґо[40] на головному проспекті. Спека просто душила. Як люди можуть ходити на вулиці при більше ніж сорока градусах у тіні? Здавалося, що спека – це справжній мур, до якого можна доторкнутися.

Він запитав якогось чоловіка про найкращий готель. Поїхав за вказівкою і прибув до якихось будиночків, розкиданих на пустирищі поряд із шосе в напрямку П’єдрас-Неграса. Йому дістався будиночок з номером 13 F. Господар народився тринадцятого березня й захотів, щоб усі будиночки мали число 13. У такий спосіб він кидав виклик поширеному забобону.

Шон увійшов, увімкнув вентилятор, скинув сорочку, узяв до рук туристичний буклет, що лежав на обдертому письмовому столику, вмонтованому в стіну, і повалився на ліжко почитати. Він дізнався, що місто Сьюдад-Акуня названо на честь поета Мануеля Акуні, який у розпачі від безнадійного кохання до такої собі Росаріо отруївся ціаністим калієм, проживши двадцять чотири роки. Тому – розказав він нам за пивом тієї ночі – йому почала подобатись Мексика: він щойно перетнув кордон, а країна вже його дивувала – розпечене місто завдячувало своїм ім’ям поетові-самогубці.

– Серйозно?

– Ну так, вони справді таке казали.

Карлос не міг повірити в те, що я йому розповів про зібрання добрих хлопчиків.

– Вони й справді такі середньовічні?

– Ще гірше.

Після розповіді про вікінгів та їхні уявлення про незайманість добрі хлопчики вибухнули потоком люті проти доступних жінок. «Уявлення цього варварського народу неправильне, – роздратовано засперечався Умберто, – воно принижує наших матерів, наших сестер. Хто захоче порочну жінку, просмерділу сексом (я аж здивувався його поетичному натхненню), яка не шанує саму себе?» Йому ледве вдавалося приховати свою лють. Він продовжив, виголошуючи цілий список чеснот, якими мала володіти кожна порядна жінка: скромність, вірність, стриманість, турботливість, слухняність, хазяйновитість, дітолюбність (якості, жодна з яких не була притаманна його матері).

– Ну гаразд, – сказав я Карлосові, – я вже сходив туди й більше не хочу.

– Маєш сходити ще раз.

– Нащо?

– Щоб не впасти в гріх.

– Ну а якщо серйозно? Чого раптом?

– Бо до мене дійшли деякі чутки про цих блядських святош.

– А саме?

– Ніби хочуть попсувати мені бізнес.

– Вони?

– Так, вони. Тиждень тому кілька типів у каптурах віддухопелили чотирьох моїх клієнтів. Вони їх дуже сильно відлупцювали й сказали, що нехай краще облишать цим займатися, бо вони покінчать з усіма наркозалежними й тими, хто їх труїть.

– Не думаю, що вони на таке насміляться.

– Краще, аби ти все-таки пошаткував цибулю, – сказав він.

«Пошаткувати цибулю», «наставити очисько», «поокулярити», «запустити мишку», «зіграти з кимось об стінку», «сьорбнути в когось юшки», «дізнатися, скільки в когось два плюс два», іншими словами – не розпатякуючи, піти й витягти з когось інформацію.

– Попідспівуй їм. Нарозказуй історій з Біблії, а не про вікінгів і їхніх гаряченьких хтивих баб.

Ми обоє засміялися. Гаразд, я їм тепер не перечитиму. Треба, отже, підлаштуватися під них, а не перетворюватись на їхнього супротивника.

«Маршрут “Європа для вас” охоплює найважливіші міста Старого Континенту: Мадрид, Барселону, Париж, Рим, Флоренцію, Мілан, Брюге, Лондон, Сан-Себастьян, Брюссель, а також замки Луари. Ми відвідаємо палаци, замки, музеї, ресторани, проспекти, провулочки, побачимо чудові краєвиди».

Батько проглядав путівник ще і ще. Одружившись, батьки не мали коштів, аби порозкошувати під час медового місяця, і вистачило їм лише на триденну подорож до Веракруса[41]. Їхньою мрією було перетнути Атлантичний океан і дістатися Європи. Вони змогли оплатити цю подорож у розстрочку, завдяки стипендії, яку ми одержали від школи і таким чином заощадили витрати на навчання. Перед подорожжю вони всідалися вечорами вивчати місця, що мали відвідати. Уважно переглядали «Британську енциклопедію» чи словник «Ларусс». Кожен зазначав у записнику найбільш приваб ливі для себе місця, а потім вони їх зіставляли. І майже завжди все збігалося. Батьки справді жили в згоді.

Карлос захотів зробити їм подарунок і оплатити подорож. Батько почувся ображеним. Він, що ніколи не взяв ані сентаво ні від кого, не міг прийняти гроші від сина. Батьки не знали про побічний бізнес Карлоса аж до його смерті, коли Суріта вирішив підлити їм бруду й поінформувати про його незаконні справи.

Через два місяці після смерті Карлоса у дім почали надходити листівки, відправлені батьками з Європи. Одна за одною. Якісь листівки були адресовані бабусі, інші – Карлосові, ще інші – мені. Невчасна пошта у своїй повільності уривками приносила історії з подорожі, яку батьки зрештою прокляли.

Кожна листівка випромінювала величезну любов до нас. Вони розповідали про музеї, церкви, ресторани. Просили дбати одне про одного та про бабусю і не забувати, що вони нас дуже люблять. Мати, турбуючись про щоденні справи, дописувала на берегах нагадування про оплату світла, води, газу й покупок у супермаркеті. У захваті від поїздки, батьки надсилали листівки майже щоденно, і тепер з ними в дім почав просочуватися біль. Ще й шість місяців по тому вони продовжували надходити. Батьки не викинули жодної з надісланих Карлосові й бабусі. Передивившись шухляди після їхньої смерті, в одній із течок я знайшов ці листівки впорядкованими за датами й місцями. І прочитав їх одну за одною. Мої покійники писали моїм покійникам. У тих листівках ще пульсувало життя, таке світле. Саме серце життя в тих рукописних рядках від моїх батьків.

Стародавні греки розповідали про далекий край, звідки прилітають північні вітри: Гіперборея. Вони запевняли, що там одну половину року сонце взагалі не сідає, а другу – ніколи не сходить.

Не рекомендувалося подорожувати вночі його морями. Скелі у вигляді жінок забирали життя й трощили кораблі, що пропливали поблизу.

Вважалося, що мешканці Гіпербореї не знали печалі. Жили в щасті. Земля дарувала їм свої плоди, а в чотирьох річках, що там протікали, водилося безліч риби й жабок. Наділені безсмертним існуванням, вони самі визначали час своєї смерті. І то було не самогубство, а святковий спосіб попрощатися з життям. Вони влаштовували свято з усією громадою, щоб після нього зійти на самісінький верх якої-небудь скелі й кинутись у море.

Гіпербореї поклонялися Аполлонові, який, за переказами, відвідував ту далеку землю кожні дев’ятнадцять років, щоб омолодитися. Вважається також, ніби туди була заслана Медуза.

Гіпербореїв називали первісними людьми, щасливими велетнями. Про них Ніцше написав у «Антихристі»:

«Подивімось на себе. Ми гіперборейці, і чудово знаємо, в якій далечині живемо. “До гіперборейців не потрапиш ні водою, ні суходолом”, – таке писав про нас ще Піндар. По той бік півночі, криги і смерті – наше життя і щастя… Ми відкрили щастя, пізнали путь і, проблукавши тисячі років у лабіринті, знайшли вихід… Ми жадаємо блискавиць й діянь, ми стоїмо якнайдалі від щастя недолугих – “відданості”… …Формула нашого щастя: тверде “так” або “ні”, пряма лінія і мета…»[42].