Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 11

Амарук бачив його кілька разів. Він був величезний, з густою сірою шерстю. Одного-двох риків було досить, щоб інші вовки послухались його. Величезний сірий вовк з’явився зненацька і в жорстокій сутичці позбавив влади Тулуґака. Тулуґак протягом двох зим був вожаком зграї. Амарук назвав його Тулуґаком за чорний колір шерсті, такий чорний, як у воронів.

Смертельно поранений глибокими укусами, Тулуґак побрів засніженою рівниною, залишаючи рясний кривавий слід. Амарук пішов по слідах і знайшов його величезне чорне тіло в кінці улоговини. Його шкура не годилася для використання. Рани, завдані в битві, зіпсували її. Цілі шматки було видерто зубами.

Протягом місяців Амарук намагався вполювати його, але Тулуґак ніколи не наближався до пасток і не давав можливості для прицільного пострілу. Це був обережний і кмітливий вовк. Амарук сів навпочіпки, щоб оглянути труп. Прекрасний був вовк. Амарук провів рукою по його темній шкурі. Від бездиханного тіла ще йшло тепло. Він відрізав хвіст і сховав на поясі.

У наступні дні Амарук вивчав рівнини через бінокль. Він хотів вистежити зграю, яку тепер вів великий сірий вовк. Але не бачив нічого, навіть слідів на снігу. Лише чув, як вони виють по ночах, їхнє виття було пронизливим і потужним. Щодня, прокидаючись, він згортав польовий намет, скручував шкури, на яких спав, прилаштовував їх на сани, узував снігоступи й вирушав до віддалених місцин, звідки чув виття.

Через два тижні він нарешті натрапив на відбитки на снігу. Сліди п’ятнадцяти вовків. З їхнього розміру він визначив, що то мали бути дев’ять самиць й три молоді самці: двоє дорослих й великий сірий вовк, самець-ватаг.

П’ять днів Амарук ішов по сліду. Великий вовк вів їх у саму хащу лісів. Лише раз Амарук зміг побачити, як вони дріботіли вдалині. Вовк спинився, понюшив кришталеве ранкове повітря й повернувся у бік того місця, звідки стежив Амарук. У бінокль Амарук розрізнив його жовті очі, пару від дихання. Потім вовк повернувся й побіг далі, а за ним його зграя.

Амарук від початку знав, що це був той вовк, про якого попередив його дід: «З усіх вовків, яких ти побачиш за своє життя, лише один стане твоїм господарем. Ти належатимеш йому. Ти спробуєш уполювати його, та він вислизатиме знову й знову. Ти побачиш, як він зникає за дві секунди. І ти будеш одержимий ним. Присвятиш своє життя гонитві за ним. Цей вовк стане твоїм богом. Ти слухатимеш його виття по ночах і знатимеш, що він кличе не інших вовків, він кличе тебе. Одного дня ваші погляди перетнуться, і ти побачиш у його погляді, ким ти є. Цей вовк – то ти. Ти щодня будеш виходити на пошуки голосу, що кличе тебе, голосу твого бога, твого неосяжного бога. І якщо в цьому житті не вдасться вполювати його, тобі доведеться чигати на нього в твоїх інших життях, доки нарешті ти його вполюєш».

Амарук дивився з вершини гори, як великий сірий вовк і його почет зникають у хащах. І вирішив назвати його Нуджуактутук – «Дикий».

Він залишив ложку в мисці з пластівцями й подивився на мене.

– Коли він тобі це сказав?

– Учора ввечері. Він змусив Антоніо попросити в мене пробачення.

– Пробачення?

– Так, пробачення.

Карлос задумався на мить.

– Що б то задумали ці святенники?

– Це те, що каже Христос, правда ж? Що треба прощати.

– Христос? Оте про другу щоку й подібна нудота?

– Атож.

– Що ще тобі сказали?

– Що запрошують нас по понеділках на сьому вечора на збори, які вони влаштовують в Умберто вдома.

Карлос помішав кукурудзяні пластівці в мисці.

– Збираєшся піти?

– Та ні. Напевно, там страшенно нудно.

– Я хочу, щоб ти пішов.

Я повернувся до нього, не вірячи почутому.

– Чого б це?

– Щоб взнати, чого вони хочуть.

– Я так думаю, що навчити нас того, що проповідує Христос. Не вбивай, не кради, не забажай жінки ближнього твого, отаке.

– Не думаю. Ці козли хочуть чогось іще.

Карлос замислився, знову задивившись на пластівці.

– Походи́ два чи три місяці й розказуй мені.

– Та ну, це ж така нудьга!

– Я маю знати, що вони там затівають.

– Ходімо разом.

– Потім я піду з тобою. Почни поки ти. Змусь їх повірити, що ти того самого штибу.

– Навіщо тобі це?

– Бо якщо вони не відчують, що переконали тебе, то не розкажуть, чого насправді хочуть, а я хочу знати, чого хочуть вони.

Я погодився. Наступного понеділка о сьомій вечора я постукав у двері Умберто.

Мати дістала з Карлосової шафи сорочку й показала мені.

– Цю надінеш?

Це була сорочка лісоруба, червона з чорними квадратами, фланелева. Тато привіз її з подорожі до Вісконсіну, куди його послала молочна компанія вивчати процеси контролю якості на тамтешніх підприємствах. Карлос часто її носив майже два роки. Коли я заплющую очі й пригадую Карлоса, то він у тій сорочці.

– Не знаю, чи вдягну її, але візьму.

– Я спитала, чи ти її вдягнеш, а не чи візьмеш.

– Так, так, я збираюсь одягти її.

Вона поклала її на купу інших сорочок, про які запитала мене те саме. Було якось дивно вирішувати, чи збираюсь я носити одежу покійного брата.

Батьки не змогли негайно повернутися з Європи. Їм не вистачило грошей, щоб купити квиток на інший літак. Довелося чекати ще шість днів на автобус «Європа для вас», який привіз їх назад до Мадрида, щоб звідти вони повернулися в Мексику. Вони увійшли в дім виснажені й спустошені. У ту ніч у Флоренції, провисівши зі мною на телефоні й дізнавшись, що старшого сина вбито, вони, обійнявшись, плакали без упину (так само, як я, притиснувшись до Чело, не переставав ридати три роки по тому, коли їх теж не стало). Тепер, коли вони повернулись, то виплакали вже всі сльози.

Протягом тижня вони ходили на кладовище й сиділи поряд з мокрою могилою сина. Так само оціпеніло, як мати споглядала порожню колиску мого втраченого брата-близнюка, тепер вона застигала, дивлячись на могилу сина, втопленого вбивцями, так відданими Христу. Ніби сліпа, що читає книжку шрифтом Брайля, мати знову й знову проводила пальцями по вирізьбленому на могильній плиті напису з ім’ям похованого під шаром багна сина, аби переконатися, що він і справді мертвий. Пучки її пальців почали кривавитись від ковзання взад і вперед по каменю. Батько спробував утримати її, та вона не вгавала.

Через декілька днів вони розібрали важкі валізи, повні сувенірів і подарунків з їхньої подорожі Європою. Листівки з Ейфелевою вежею, скатерті з Брюгге та зроблений в Толедо ножик для паперу, карбований золотом, призначалися бабусі. Біла лляна сорочка, книжка про Леонардо да Вінчі й фігурка вепра, що стоїть перед входом на флорентійський ринок, були для Карлоса. А для мене – вовняний светр, мисливський ніж із Сан-Себастьяна та італійські черевики не мого розміру.

Мати поклала білу лляну сорочку, вепра й книжку на ліжко Карлоса й, наче таємничий Санта-Клаус, залишила їх там, сподіваючись, що дух сина з’явиться й забере подарунки. Наступного дня, непомітно для неї, я забрав їх собі. Я прочитав книжку про да Вінчі, поставив вепра біля входу до своєї кімнати й повісив лляну сорочку в шафі. Я пообіцяв собі, що того дня, коли здійсню помсту, я з гордістю надіну її, як той, хто зберігає свій найкращий одяг на найбільш очікуване свято.

Батько поклявся, що решту життя присвятить тому, аби вчинилось правосуддя. Якщо він домігся, щоб школа відступилася і врешті знов нас прийняла, він доможеться й того, щоби вбивці його сина були запроторені відбувати покарання. Він не взяв до уваги прогнилість і хронічну безкарність мексиканської судової системи, можливість змови вбивць із тими, хто мав би їх покарати. Моральна чистота юних католиків та ефективна жорстокість поліції стали спільниками.

Куплений фальшивий розтин показав, що мій брат помер через нещасний випадок. Батько волав про вбивство. Були незаперечні докази, свідчення, очевидність. Він завзято водив мене з одної урядової установи до іншої як свідка подій. Та ми нікого не цікавили. Я нікому не зміг розповісти про звірство, з яким зіткнувся. Правопорушники типу мого брата відповідальні за розбещення молоді. Зрештою, добрі хлопчики усунули не чийогось сина, брата, друга, онука, а плюгавця, що затруював соціальну структуру. До того ж розтин підтвердив, що це був нещасний випадок, спричинений необачністю мого брата, що потонув, намагаючися втекти. Справу закрито. Крапка.

Батько обходив приймальню за приймальнею різних установ прокуратури, сподіваючися, що його приймуть. Даремно. Щойно коліщатка системи задіяно, єдине, чого можна чекати, – це бути перемеленим самому. Найбільше, чого домігся батько, – це погортати судову справу мого брата. Його смерть була резюмована одним словом: випадкова. Тоді як список правопорушень, які вчинив він, був довгим: поширення й збут психотропів, незаконне вирощування тварин, зберігання зброї, організація злочинів і ще, і ще. Ніде не зазначалось, що він освічена людина, яка знала Аристотеля й Канта, Золя й Стендаля, Доктора Атля[25] й Дієго Ріверу – імена, яких більшість тих, хто його вбив, ніколи не чули.

Батько залишив справу на сіруватому металевому письмовому столі, наполягаючи перед секретарем суду, що це брехня, що його син не заслуговував на смерть і що треба відновити справедливість. Секретар, незграбно намагаючись підбадьорити його, сказав, що треба мати смирення й уповати на закон божий. Уповати на бога? Уповати на незворушну істоту, яка сприяла вбивцям?

Намарно батько намагався зв’язатися з сенатором Моліною. Він не відповів на жоден із дзвінків. Він знайшов адвокатів бюро «Ортіс, Арельяно, Портільйо й компаньйони», які нам допомогли у справі проти школи. Зустрівся з ними, і його уважно вислухали. Попросили зателефонувати наступного дня, але більше не відповіли. Секретарка вдалася до десятків відмовок, аби не дати з ними зв’язатися: вони вийшли на обід, вони на засіданні, вони поїхали до суду. Після десятків дзвінків секретарка змилосердилась над моїм батьком. «Облиште наполягання, пане Вальдес, навіть якщо ви запропонуєте їм потрійну оплату, вони не візьмуться за цю справу. Це марнування часу». Марнування часу? Смерть сина, годинами утримуваного під водою й утопленого підступно – кілька проти одного – групою релігійних фанатиків – це марнування часу?

Я сказав батькові, що не лишається іншого вибору, крім помсти. Умберто, Хосуé й Антоніо відіслали на деякий час до Лагос-де-Морено[26], поки все не вгамується. Там, у цьому давньому оплоті крістеро[27], підпільні ультракатолицькі організації регіону подбають про них і захистять. «Але, – сказав я батькові, – одного дня вони таки повернуться, і тоді ми їх уб’ємо».

Його вжахнуло почуте про смерть і помсту від чотирнадцятилітнього сина. «Ми інші люди, – зауважив він, – ми такого не робимо». «То що тоді робитимемо?» – спитав я його. (Ти гадаєш, що твій син, похований під грязюкою, не сподівається, що ти помстишся убивцям? Нам що, треба прошепотіти на його могилі: твої згубники – на свободі, в очікуванні наступного вбивства?) «Рано чи пізно буде вчинено правосуддя», – запевнив він. «Ні, – сказав я йому, – рано чи пізно я помщуся». Батько взяв мене за підборіддя й підвів моє лице, аби глянути в очі. «Хай твої людські якості не залежать від якостей інших. Якщо вони вбивці, ти не маєш перетворитися на вбивцю».

Для поховання ми обрали одне з узбіч проспекту Річка Чурубуско, у густій траві під деревами. Це був мій перший вихід з дому за два місяці після смерті батьків. Вранці пройшов дощ, а під вечір прояснилося. Небо було яскраво-синім, світлим. Ми пішли до того місця. У кількох метрах автомобілі проїжджали на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Дивне місце обрали ми за кладовище, але Чело забажала поховати його поблизу, щоб мати змогу провідувати.

Я хотів поховати його в слоїку. Аби знати, що він перебуває там непошкоджений, раптом я захочу ексгумувати його й забрати назад додому, щоб знов розглядати, як він хитається за склом. Чело завадила цьому. Треба було унеможливити будь-яку спробу витягти його з-під землі.

Ми дістали зародок зі слоїка. Запах формаліну, переброділого від трупу, мало не змусив мене блювати. Ми вилили рідину у водозлив умивальника, і Чело обережно взяла ембріон. Вона старанно обмила його під струменем холодної води, ніби це було немовля. Обернулася до мене.

– Як ми його назвемо? – спитала вона.

– Я навіть не знаю, це хлопчик чи дівчинка.

Чело обстежила крихітні схрещені ноги. Визначити стать було просто неможливо, але вона впевнено ствердила: «Це хлопчик». І назвала його Луїсом. Я не зрозумів її прагнення дати ім’я цьому маленькому жабеняті. Чело закінчила полоскати його, кілька секунд оглядала і потім простягла мені.

– Загорни, – наказала вона.

Відчувати пальцями його шкіру було якось дивно. Ця липка шкіра заблищала під лампою. Я роздивився дрібненькі чорні цятки, які були його очима. Скільки вечорів я намагався побачити їх зблизька, коли він плавав у слоїку. Тепер уперше ми дивилися один одному в очі.

Я розклав червону шовкову хустку, яку Чело купила з цієї нагоди, церемоніально загорнув тільце і поклав у маленький дерев’яний ящик, з тих, у які запаковують туррони[28] з ліщини. Закривши ящик, Чело перев’язала його тонкою стрічкою, теж червоною.

Ми прибули на обране місце, за нами задихано слідував Кінг. Йому, товстому й старому, тяжко було підніматися колишнім річковим берегом. Я став навколішки під одним з дерев і садовою лопаткою викопав яму. Запахло вологою землею. Декілька хробаків повзали поміж корінням. Ненавмисно я розрізав одного лопатою. Задня частина залишилася звиватися в грязюці, тоді як передня зникла в якійсь дірці.

Кінг зацікавлено совав морду в яму. Кілька разів я мусив відштовхнути його, щоб не заважав працювати. Я відпихав його, а він знову ліз ізгори. На моїх штанах позалишалися сліди його брудних лап. Я закінчив копати, і Чело простягла мені ящик.

– Прощавай, Луїсе, – сказала вона й, не кажучи більш нічого, пішла геть стежиною. Мені захотілося покликати її й попросити, щоб вернулася. Сама мене переконала поховати його, а тепер пішла. Та я лише подивився їй услід. Поряд проїхала вантажівка з відкритою вихлопною трубою, випустивши чорну хмару диму. Цього було досить, аби я облишив дивитися на Чело й зосередився на цьому мініатюрному похороні.

Я викопав на шістдесят сантиметрів углиб. Не хотілося, щоб якийсь собака розгріб, дістався до Луїса і зжер. Поклав ящик на дно, привалив його важкою каменюкою й засипав багнистою землею. Закінчивши, вирівняв могилу лопатою й накрив рястом, щоб приховати. Кінг, що стежив за кожним моїм рухом, обнюхав могилу й спробував порити лапою. Я відігнав його, і він застиг, дивлячись на шар землі й рясту на могилі.

Я випрямився й підвів голову. Чело сиділа на підніжжі однієї з опор високовольтної лінії, що йшли вздовж проспекту. Я попрямував до неї, Кінг не відходив від моєї ноги. Вона побачила мене й сумно усміхнулася. Простягла руку й лагідно притягла мене, аби я сів поряд.

– Уже закінчив?

Я кивнув. Сидячи на підмурку опори, ми могли розгледіти деякі з дахів нашого району, і серед них дах будинку сім’ї Баррера, на якому загинув Карлос. Я дивився на нього кілька секунд, а потім повернувся до Чело.

– Ніколи більше не плакатиму, – сказав я їй.

– Не кажи дурниць, плакати – це добре.

– Ні, справді, ніколи, я ніколи більше не заплачу. Клянуся тобі.

Чело подивилася мені в очі й погладила по щоці.

– Вірю тобі.

Вапіті зробив коло по сосняку й зупинився. Понюшив повітря й видихнув густу пару. Застиг на мить, пильнуючи, і побіг у напрямку стада самиць, які паслися на вільному від снігу, порослому травою клапті землі. Він прийнявся їсти поряд з ними. Пролунав постріл. Вапіті позадкував і пробіг кілька кроків. Перелякані самиці відбігли й зупинилися за декілька метрів поглянути, що сталося. Вапіті захитався й упав, дриґаючи ногами на снігу.

Амарук опустив рушницю. Наблизитися на достатню для пострілу відстань забрало в нього значну частину дня. Вапіті ставало щоразу менше. Три останні зими були суворими, і поголів’я вапіті, оленів, бізонів і лосів різко скоротилося. А з ними поменшало й вовків. Добрі часи достатку проминули. Із цим вапіті Амарук забезпечив себе харчами щонайменше на два тижні та ще й м’ясом для пасток.

Він жив з продажу вовчих шкур. Дід навчив його полювати на вовків. «Щоб уполювати вовка, треба бути вовком». Тому його й звали Амарук – «Вовк». Дід наполіг, щоб він мав це ім’я, аби не забував оте правило мисливця. Амарук не був чистим ескімосом. Його батько був білим канадцем шотландського походження і займався скупкою шкур. Дід їх продавав, і отак його батько познайомився з матір’ю, соро м’язливою ескімоскою.

Дід колись вирішив покинути своє плем’я. Домашня сварка з братами переросла в дедалі запеклішу війну. Якось увечері дід дав прочухана одному з братів і сильно його поранив. Переможений брат заприсягся смертельно помститися. І дід вирішив забрати свою родину звідти. Всадовив дружину й дочку на запряжені собаками сани й рушив на південний захід, якомога далі, далеко від карибу[29], тюленів і білих ведмедів. Подалі від вічної криги. Його плем’я зазвичай обмінювало тюленячий жир, ведмежатину, шкури карибу на такі продукти, як борошно, сірники або ліхтарики. Але на півдні люди не купували ні м’яса, ні жиру. Там він і збагнув ціну вовчих шкур, що йшли на шуби заможним людям. Кожну шкуру він міг продати за десять чи двадцять доларів. Цілий статок для такої людини, як він.

Амарук не часто бачився з батьком, високим і міцним чоловіком із синіми очима і рудим волоссям. Батько приїжджав потягом, залишався з ними на кілька ночей у будинку неподалік від станції, де вони мешкали, і від’їжджав, аби повернутися наступного місяця. Коли Амаруку виповнилося десять років, батько сказав йому, що повернеться з кількома дітьми, з якими йому хотілося б, щоб він познайомився. Через декілька тижнів він повернувся разом з двома хлопчиками та дівчинкою. Усі троє русяві. Дівчинка синьоока, а хлопчики кароокі. Амарук і діти привіталися. Спочатку вони не знали, на яку ступити, і мовчали, але вже під вечір малеча гралася зі щенятами запряжних собак. Наступного дня і батько, і діти поїхали. Перед самим від’їздом батько сказав йому, що це його брати й сестра. Більше Амарук не бачив ні батька, ні братів із сестрою.

Полюючи на вовків, Амарук відмовився від собачої упряжки. Через нестачу дичини їх було важко прогодувати. Він мав би вбивати щонайменше одного вапіті чи оленя кожні п’ять днів, щоб давати собакам їсти. Тож вирішив, що краще самому тягти сани, навантажені продовольством, патронами й одягом. Амарук перетворився на мандрівного самотнього мисливця.

Годинами він просиджував на гребнях гірських скель, розглядаючи все навколо в бінокль. «Думай, як вовк», – казав він собі. І думав, як вовк. Нерідко йому вдавалося вполювати велику частину зграї. Він убивав п’ять або шість особин і завжди залишав живими трьох самиць і одного самця, щоб тварини могли знову розмножитись. Ніколи не нищив цілу зграю.

І хоча Амарук мислив, як вовк, Нуджуактутук діяв інакше. Не дотримувався жодної схеми, жодної звички, властивої його виду. Неможливо було вгадати його пересування. Великий сірий вовк вів свою зграю до щоразу віддаленіших і недоступніших місцин.

Амарук переслідував, не бачачи їх цілими днями. Одного ранку він виявив, що вони кружили вночі довкола його похідного намету. Вовки, яких вів Нуджуактутук, були нуджуїсіріартутук, «тваринами, що наближаються до мисливця й тут же зникають». Нуджуактутук… Зухвалий вовк, вовк-примара, вовк, якого майже неможливо вполювати.