Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 15

Минали дні, а Чело не поверталася. Ранками я знов і знов телефонував їй додому, сподіваючись, що вона відповість, але слухавку брали тільки батьки. Я божеволів від ревнощів і непевності. Де вона могла бути? Пішла з іншим?

Ночі були нестерпні. Я насилу засинав у тиші й самотності. Іноді я валився на Карлосове ліжко й читав аж до світанку. Або йшов на дах. Я сідав на краю й дивився на незмірний простір, усіяний баками, білизняним мотуззям і телеантенами.

Лише присутність Кінга і Водки з Віскі завадила тому, щоб я збожеволів. Папужок купила бабуся. Водка, самичка, мала жовтий колір. Віскі – блакитний. Бабуся поклала шматочок стовбура в клітку. Папужки почали вишкрябувати гніздо. На спід сипалася тирса від їхньої щоденної праці. Віскі голівкою виштовхував його з клітки, а Водка й далі точила. Через місяць вони його видовбали. Самичка не вилізала з гнізда певний час. Віскі занепокоєно стрибав по жердинках, збирав насіння канаркової трави й клав його до видовбаного стовбурця.

Одного дня ми почули гамірливе пронизливе пищання: вилупилися четверо пташенят. Безпері, ще сліпі. Уперше за кілька тижнів Водка вилізла з гнізда. Стрепенула крильцями, подзьобала насіння, попила води й повернулася відригнути їжу для своїх пуцьвірінків. Віскі, зайнятий прибиранням, витяг із гнізда шкаралущу від манюсіньких яєчок і скинув їх на підлогу клітки.

Бабця втішалася, спостерігаючи, як зростають пташенята – двоє жовтих і двоє блакитних. Іноді вона брала піпетку й годувала їх підсолодженою водичкою. Коли вони нарешті оперились, бабуся подарувала їх своїм двоюрідним сестрам, а від них десятки папужок розповсюдилися по всій розгалуженій родині. У Віскі й Водки мало бути близько двохсот потомків, двісті пташок, приречених на клітку, кілька жердин, поїлку, стовбурець і довічне харчування насінням канаркової трави.

Уранці, щойно сходило сонце, вони починали щебетати. Бабця розмовляла з ними, сподіваючись навчити якихось слів. Анічогісінько. Ні «привіт», ні «дружок», ні «Хуан». Коли я лишився сам, їхній уранішній шум, який раніше мені докучав, тепер давав відчуття компанії. Я також спробував змусити їх говорити й зазнав невдачі.

Якось під вечір я вирішив дати їм волю. Дістав із клітки, відніс на кухню, відчинив двері в патіо й усадовив їх на спинку стільця, на самій межі вибору – полетіти вільними чи лишитися в домі. Вони непорушно застигли, не знаючи що робити. Водка полетіла першою. Перетнула кухню, оминула сервант і всілася біля своєї клітки. Віскі зробив те саме. Я вирішив не робити їх знову в’язнями. Залишив дверцята клітки відчиненими, щоб вони могли вилітати й залітати. Якщо вони хотіли залишатися в клітці, це було з їхньої волі, не з моєї. Якщо бажали, могли випурхнути через вікна. Це було їхнє право.

Папужки нечасто віддалялися від клітки. Літали колами по вітальні, незграбно оминаючи меблі й оздоби. Попри відчинені в патіо двері, вони ніколи не пробували вилетіти. Найдалі, куди вони наважувались полетіти, була моя кімната. Вони на мить всідалися у головах мого ліжка й майже одразу пускалися назад.

Морфін – опіат, винайдений у ХІХ столітті німецьким хіміком Фрідріхом Зертюрнером. Назва походить від Морфея, грецького бога сну. У медицині його використовують як анальгетик для зменшення гострого або хронічного болю.

Може викликати стан ейфорії у тих, хто його вживає, що дало поштовх до використання його як наркотику для релаксації. Дуже швидко спричиняє звикання. Раптове припинення вживання може викликати синдром відміни в діапазоні від легкого до тяжкого. Морфін належить до медичних засобів обмеженого й контрольованого вживання.

«Диетиламід лізергінової кислоти», речовина, більш відома за абревіатурою з англійської мови – ЛСД. Синтезована швейцарським хіміком Альбертом Гофманом наприкінці тридцятих років, викликає психоделічні реакції, впливає на сприйняття дійсності й спричиняє галюцинації, подібні до сновидінь. Спочатку ЛСД призначали психіатри з терапевтичною метою.

У шістдесятих роках почалося його вживання з метою релаксації. ЛСД – заборонена речовина, вживання якої підлягає суворому контролю, попри те що медичні дослідження не подають даних про непоправну шкоду психічному й фізичному здоров’ю людей.

У нашому підрайоні вже віддавна продавалися вроздріб марихуана та кокаїн. Провулки Моделіто були ідеальними для оборудок. Продавець заводив покупця з одного боку, вручав продукт і виводив деінде. Покупець не встигав скласти в уяві карту лабіринту, в якому щойно побував. За продажем спостерігали з дахів озброєні люди. У разі якої-небудь проблеми: поліція, нишпорки, стукачі або непорозуміння з клієнтами – снайпери відкривали вогонь. Спочатку лунали попереджувальні постріли. Якщо попередження не діяло, тоді стріляли в людей. Та потреба вдаватися до зброї виникала нечасто. Смертельні випадки траплялися дуже рідко. Бізнес мав розвиватися чистим від крові.

«Нацики» зосередили у своїх руках ринок марихуани та кокаїну. Неможливо було навіть пробувати змагатися з ними. Організовані й жорстокі, вони брутально усували тих, хто намагався відібрати в них хоч найменший шмат території. Вони господарювали в обширній зоні у районах Койоакан, Беніто Хуарес та Істапалапа. Педро Хара залагодив справу з поліцією, щоб усе робилося спокійненько. І коли новий начальник поліції спробував приструнчити їх, вони відреагували нечуваним насильством. Палили все на своєму шляху: автобуси, ресторани, аптеки. Валили світлофори, електричні стовпи. Довелося повернутися до початкової угоди. З «Нациками» треба було дотримуватися домовленостей.

ЛСД і морфін були «товаром», яким займався Карлос. Так він їх називав, не наркотиками чи препаратами. «Товар» був терміном більш комерційним і нейтральним, без натяків на незаконність, а навпаки – на успішний і серйозний бізнес. «Нацики» його допускали, бо брат не був для них прямим конкурентом. Крім того, було неймовірно складно дістати ЛСД і морфін у необхідних для продажу кількостях.

Карлоса вважали постачальником-гурманом. Він рекламував свій бізнес як доступ до «пізнавального життєвого досвіду», «подорожей усвідомлення», «змінених станів», «творчих галюцинацій». Правильно вжитий, «жоден з товарів, що я продаю, не спричиняє проблем зі здоров’ям».

Його клієнти мешкали не в нашому підрайоні. Більшість походила з вищих класів. Роки навчання в приватних школах Карлос використав для встановлення зв’язків з багатенькими приятелями з хіпівськими замашками. Вони стали першою щаблиною на довгій драбині споживачів, яким він постачав товар.

Бізнес почався, коли Шон Пейдж, Шаленець, оселився в підрайоні. Вони з Карлосом познайомилися в Ла-Ескондіді, продовольчій крамничці на вулиці Реторно 202. Шон прийшов купити упаковку пива. Карлос звернув увагу на його татуювання й спитав, чи він не моряк. Шон відповів, що ні, він ветеран В’єтнамської війни. Зав’язалася розмова, яка закінчилася на даху нашого будинку, де вони пробалакали аж до восьмої ранку. Там і почалася міцна дружба іспанською, спенґлішем[43] та англійською мовами.

Шон винайняв кімнату на мансарді на Реторно 207. Він потрапив до нашого підрайону випадково. Приїхавши до посольства, щоб дістати посвідчення ветерана війни, він натрапив на одного чікано[44], що також воював у В’єтнамі. Поки вони очікували на прийом, чікано розповів йому, що одна з його двоюрідних сестер нещодавно овдовіла і, щоб покращити матеріальне становище, здавала кімнати в будинку. Вийшовши з посольства, вони поїхали до цієї овдовілої сестри. Кімнати виявилися для Шона задорогими, і він запитав, чи не могла б вона запропонувати йому якесь підсобне приміщення. Жінка погодилась здати кімнатку за незначну ціну, і Шон переїхав того ж вечора.

Невдовзі Карлос і Шон уже повіряли один одному свої секрети. У своїй комірчині Шон показав йому шрами, розповів про постійні болі та залежність від морфіну задля їхнього полегшення. З маленького холодильника, де він зберігав продукти, Шон дістав ампули. Карлос запитав, чи ефект подібний до кокаїнового. «Ні, – відказав Шон, – набагато кращий». Він подумав, що Карлос попросить у нього дозу, аби спробувати, але ні. У братовій голові зародилася бізнес-ідея. Він попросив одну ампулу, щоб віднести її знайомому кокаїнозалежному, аби той порівняв враження.

За кілька днів Карлос повернувся з доброю новиною: той тип віддав перевагу морфіну й сказав, що напевно порадить його своїм друзям. Шон відповів, що решта ампул йому потрібні, бо через сильні болі не може дозволити собі розкіш лишитися без дози.

– А ти можеш десь роздобути ще? – поцікавився Карлос.

– Так, в одному шпиталі в Техасі.

– Ну а скільки?

– Десь сорок чи п’ятдесят ампул.

– А можеш привезти двісті?

Шон розсміявся. Це була нечувана кількість. По-перше, ампули неможливо буде переправити контрабандою через кордон, а по-друге, де ж вони дістануть гроші, щоб стільки їх придбати?

– Ти дістань, а я заплачу. А митниками не переймайся, я беру на себе їхній підкуп.

Шон здивувався впевненості мого вісімнадцятилітнього брата. Він не знав ще ні про його підприємницькі таланти, ні про його успішний шиншиловий бізнес. Карлос відчув у морфіні можливість колосального фінансового прориву й був сповнений рішучості отримати максимальний результат.

Він розшукав свого друга Дієго Пернíю на прізвисько Лютий Бобер, аби той допоміг у новій справі. Це був високий, стрижений наголо тип, який колись нетривалий час торгував марихуаною. Його називали Лютим Бобром через випнуті зуби й схильність розв’язувати суперечки за допомогою бейс больного битка. Вони з Карлосом дружили з дитинства. Якось їхня сварка дійшла до бійки, і Карлос нокаутував його. Наступного дня Лютий Бобер з’явився з битком узяти реванш, та Карлос вийшов до нього теж із битком. Вони подивилися один на одного й розреготалися. Більше вони не чубилися й протягом багатьох років прикривали один одного в бійках, аж доки Карлоса втопили, а Лютого Бобра схопив Суріта, і він отримав п’ятнадцять років в’язниці.

Вони зустрілися втрьох. Домовилися, що Шон поїде до шпиталів у Далласі й Ларедо й спробує роздобути ампули з морфіном. Його супроводжуватиме Лютий Бобер, щоб підкупити митників, а також наглядати за вантажем. Шон вирішив за певніше перетнути кордон поблизу Акуні, незважаючи на те що треба було зробити великий гак.

Карлос вручив йому три тисячі доларів. Шон із подивом їх узяв. Вони були знайомі допіру кілька тижнів, а Карлос уже довіряв йому свої гроші. «Їх можуть у мене вкрасти», – пожартував Шон. «Ну, тоді ти прогориш назавжди», – відповів йому брат.

Придбати морфін виявилось нелегко. Службовець далласького шпиталю боявся, що його накриють, якщо вкраде забагато ампул. Він міг дати лише сорок. Шон і Лютий Бобер поїхали до Ларедо. Пішли до військового шпиталю. Шон показав свої рецепти, й аптекарка видала йому дозволені дози. Потім він напряму спитав, чи може вона дістати ще.

– А в чому справа? – поцікавилася жінка, суворо дивлячися на нього.

– Я мешкаю в Мехіко й не хотів би певний час приїжджати знову, – відповів Шон.

– Скільки вам треба?

– Двісті, – впевнено відповів Шаленець.

Жінка глузливо посміхнулася.

– Ви протягом ста років не хотіли б вертатися, чи як?

Шонові лишалось тільки стенути плечима.

– А ви знаєте, що кожна ампула пронумерована й узята на облік?

– Можу собі уявити.

– А те, що ви мене просите, карається тюрмою, – про це теж знаєте?

– Авжеж, знаю.

– І знаєте, що коли я вам їх дам, то це тюрма й мені?

– Знаю.

– Тоді, якщо знаєте, наскільки я ризикую, ви, мабуть, також знаєте, як це відшкодувати.

– Я зможу вам відшкодувати.

Жінка присунулася до Шона й заговорила впівголоса.

– Приїжджайте на автостоянку «Агірре Супер Март» о шостій вечора. Я приїду на білому «форді пінто».

Рівно о шостій жінка прибула в супроводі пікапа з двома типами. Вона зупинилася й, не виходячи з машини, зробила Шаленцеві знак підійти. Шон обережно наблизився. Війна навчила його передбачати пастки. Поглядом він указав Лютому Боброві на двох чоловіків у пікапі.

Шон підійшов упритул. Жінка нервово оглянулася, аби перевірити, що там навколо.

– Дістала? – спитав Шон.

Вона не переставала розглядатися навкруги.

– Ти поліцейський?

– Ні, я не поліцейський.

– А як доведеш?

Шон засукав рукав і показав їй татуювання на лівому передпліччі. Блакитним чорнилом було написано назву його чоти, місце, де він був поранений, і дату. Жінка прочитала й знов подивилася йому в очі.

– Я привезла лише сто двадцять ампул. Це найбільше, що я змогла дістати.

– Годиться.

– З вас дві тисячі чотириста, – сказала вона, – по двадцять за кожну.

– Що? Та в Далласі я їх дістану по десять доларів.

– Ну тоді їдь до Далласа й купуй там.

Жінка зібралася завести мотор. Шон попросив зачекати.

– У мене є тисяча вісімсот.

– Коли матимеш дві тисячі чотириста, знайдеш мене.

Жінка знову рішуче потяглась до ключа. Завела мотор, і, коли вже збиралась натиснути на газ, Шон учепився за віконце.

– Дві тисячі. Це все, що я маю, але обіцяю купити в тебе ще.

Медсестра затримала погляд через вітрове скло, роздумуючи, що відповісти.

– Гаразд, давай сюди.

– Гроші – товар, – наполіг Шон.

– Коробка з ампулами в них, – сказала вона, показавши на пікап позаду своєї машини, – дай мені гроші, і вони тобі її віддадуть.

Шон витяг конверт і кивком голови показав Лютому Боброві, щоб той підійшов до пікапа. Дієго встав перед типами, які виявилися двійком переляканих підлітків.

Шон віддав жінці конверт. Вона перерахувала банкноти й махнула лівою рукою крізь вікно. Побачивши знак, хлопець за кермом передав Дієго коробку. Жінка й двоє в пікапі рушили. Шон і Лютий Бобер перерахували ампули. Їх було сто дев’ятнадцять. Один із підлітків явно поцупив собі одну. Обоє всміхнулися: бізнес розпочинався.

Амарук вдивлявся у слід на снігу. Відбитки не були чіткими. Вовки підтягали лапи, що вказувало на виснаженість. Амарук не знайшов трупів пожертих вапіті. Зграї не вдавалося щось уполювати. Схоже, стада вапіті мігрували на південь у пошуках сприятливішого клімату. Чому ж Нуджуактутук вів зграю на північ?

Амарукові було важко просуватися по дедалі щільнішому снігу. Незважаючи на товсті міздряні рукавиці, він до крові стер руки, тягнучи сани. М’язи ніг і плечей горіли від перенапруження. Та він не міг залишити сани зі шкурами та м’ясом, єдиним своїм харчем. Лише з двома патронами вижити було неможливо.

Амарук подивився на небо. Великі чорні хмари віщували бурю. Він угледів купку сосон, де можна було напнути намет. Прив’язав мотузи до стовбурів. Затяг до середини сани, на вогнищі розігрів шкури, якими накривався для сну, і зав’язав полог.

Заснути не зміг. Пориви вітру хитали намет туди-сюди. Важкий сніг загрожував прорвати дах. Вітер дмухав крізь шпарини, морозячи його. Амарук накрився як міг шкурами, а одною з упольованого вовка, уже задубілою, обгорнув голову.

Заметіль не вщухала три дні. Навис сіруватий напівморок, сонячне світло й не пробивалось. Амарук не міг знову розпа лити вогонь через люті завірюхи. Харчувався сирим замороженим м’ясом вапіті. Було важко розривати його зубами й жувати. Часом крізь дрімоту хуртовина доносила до нього протяжне виття зграї. Зачувши його, він підводився на постелі й напружував слух. Він не міг зрозуміти, чи й справді то були вовки, чи лише безперестанне завивання вітру.

Нарешті завірюха вщухла. Амарук виглянув через щілину й побачив, що намет засипаний снігом. Вийти буде важко. Він відв’язав полог і наткнувся на білий мур. Лопатою прорив вузький прохід. Повзком виліз із намету й випростався. Рівнина була вся в снігу. Він виліз на кучугуру перед наметом і почав оглядати безкрайній обрій. Раптом він відчув щось ліворуч. Обернувся й побачив у двадцяти метрах від себе Нуджуактутука, великого сірого вовка, що, не відводячи погляду, дивився на нього. Амарук пошкодував, що не вийшов з рушницею. Кілька секунд вони дивились один на одного, а тоді Нуджуактутук повернувся й зник у снігах. У далечині Амарук розрізнив решту зграї, що очікувала на повернення вожака.

Певно, що Нуджуактутук зголоднів, і коли буря минулася, почув запах м’яса з намету й наблизився, аби розвідати. Амарук не налякав його. Це означало, що вовки вже втрачали страх до нього чи, ще гірше, готували напад. Амарук повернувся до намету взяти рушницю й знову вийшов роздивитися. Він знайшов десятки вовчих слідів довкола. Вовки знов познущалися над ним.

Якби він зумів уполювати Нуджуактутука, зграя напевно би розпалась. Без самця-ватага боротьба за ієрархічну першість поділила б їх на дві або три групи. Якщо вони збиралися напасти на нього, то ця імовірність зменшилася б, якби він убив великого сірого вовка. Та вполювати його було б важко. Лише з двома патронами й більш як дев’яностосантиметровим сніговим покровом намагатися підстерегти його було неможливо.

Амарук наставив кілька пасток довкола стоянки. Нагрів воду в казанку й розморозив шматки м’яса вапіті, щоб використати їх як приманку. Поклав їх до капканів і присипав снігом. Пастки були дієвішими, коли тварина рила, щоб дістати сховане м’ясо.

Він ланцюгами прикріпив пастки до соснових стовбурів. Так вовки не змогли би втекти, тягнучи за собою капкан, і, щоб вирватися, залишалось тільки відгризти собі лапу.

Стемніло. Удалині поміж дерев Амарук розгледів вовків, що повільно рухалися в його напрямку. Вони не забаряться.

Перелякана бабуся притискається до стіни. Чоловіки, одягнені в шкіряні куртки, висувають шухляди й викидають усе на підлогу. Бабуся питає, що відбувається. Замовкніть, наказує їй Суріта. Я намагаюся перешкодити продовженню обшуку. Один поліцейський хапає мене за шию. Душить. Де ховав наркотики ваш онук? Запитує Суріта бабусю. Вона не знає, що сказати. Не чіпай її, кажу я на «ти» Суріті. Якийсь поліцейський дає мені ляпаса. Не кажи «ти» командиру. Вони входять до кімнат. Дістають одежу з шаф і жбурляють її. Перевертають матраци. Де наркотики й гроші? Знов питає Суріта. Я справді не знаю. Вони перетрусили дім Шаленця. Не знайшли нічого. А тепер дають йому копняків по яйцях, щоб заговорив. Шаленець не розколеться. Він солдат. Ветеран війни. Бовдури. Він роками витримує біль. Він не заспіває. Де наркотики й гроші? Не знаю, повторюю я. Штурханами вони змушують бабусю встати. Вона плаче. Один із поліцейських погрожує мені: ми старій башку знесемо, якщо не скажеш. Та не знаю я. Кричу я йому. Бабуся плаче. Суріта підходить. Співчутливий. Каже бабусі, щоб заспокоїлася. Грає доброго поліцейського. Просить її, щоб вона, будь ласка, сказала, де наркотики й гроші. Які наркотики? Які гроші? Питає бабуся. Вона гадки не має, про що її питають. Чути, як на кухні падають тарілки, склянки. Піднімається один з поліцейських. Командире, ми нічого не знайшли. Суріта наказує іншому, щоб відпустив мене. Облиш цього вайла. Ходімо. Він починає спускатися сходами. Погрозливо наставляє на мене палець. Якщо ми дізнаємося, що тобі було відомо, де сховані гроші, я сам прийду башку тобі знести, як ми знесли її твоєму братові. Це йому святенники знесли, а не ти, кажу я, щоб дійняти його. Суріта повертається й заціджує мене в лице. Я падаю на килим. Бабуся кричить. Це ж іще хлопчик, каже вона. Суріта посміхається. Знущально. Мій брат помер. І за це вони колись-таки заплатять.

Відомщення. Помщення. Пімста. Мста. Помста.

П

      О

            М

                    С

                            Т

                                    А

Помста, помста, помста, помста.

У горах Трансільванії, коли вмирає молода жінка, що не встигла вийти заміж, село влаштовує їй весільну церемонію. Померши передчасно, «стригóї», або ж нецілісна душа, лютіє. Прагне знищити живих, перш ніж потрапити до іншого світу. Щоб упокоїти її, організовують це символічне весілля. Труп одягають як наречену і просять якого-небудь місцевого чоловіка побути женихом. Друзі й родичі покійної вбираються в найкращі одежі. Відбувається шлюбна церемонія. Наречений промовляє подружню клятву і обіцяє любов і вірність. Потому до труни кладуть ляльку як символ дітей, яких дівчина не змогла народити. Тоді труну закривають і спускають у могилу. Стригої може відійти спокійно: тепер вона вже цілісна душа.