Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 6

У вітрині кабінету біології в моїй новій середній школі були виставлені декілька слоїків з людськими зародками у формаліні. Не знаю, як школі вдалося дістати стільки ембріонів на таких різних стадіях дозрівання. Певно, вони мали якусь таємну угоду з одною з гінекологічних клінік. Зберігалися також ембріони собак, кролів, котів і навіть один оленячий. Я захоплено споглядав, причарований їхньою формою, текстурою, розмірами.

Після вивчення теорії Дарвіна я мав для себе одкровення: під час ембріонального розвитку повторюється кожен еволюційний етап певного виду. На початку дві незалежні клітини поєднуються, утворюють одну, що негайно розділяється на дві, чотири, вісім нових клітин, а потім утворюються маленькі істоти й поступово змінюються. Якщо уважно спостерігати, ембріони проходять через стадії пуголовків, потім риб, потім плазунів, птахів. Є навіть момент, коли людський плід має хвіст. Учитель біології, професійний пато лог, показав нам у мікроскоп червонокрівці людських зародків через десять днів після зачаття й червонокрівці плазунів. Їхня структура була майже тотожна: ніби червоний пончик із темним центром.

Мене непокоїв один сумнів: якщо людська істота стає завершеною після дев’яти місяців вагітності, то що стається з тими, хто народжується недоношеним? Я дійшов висновку, що в недоношених перебіг еволюції переривається. Отже, ті, хто народжується передчасно, роблять це в якийсь проміжний момент між людиною та твариною. І хоча соціалізація й культура виправляють цю хибу утробного розвитку, у нас, недоносках, залишається довічний слід тваринного.

Я зростав з усвідомленням того, що на все життя залишився в напівтваринному, дикому стані. І якщо мій брат у дитинстві бажав називатися «Карлос Сміливий», я хотів мати ім’я «Хуан Ґільєрмо Дикий».

– Підар, – крикнув йому Карлос. Антоніо, ідучи поряд зі своєю матір’ю й несучи сумки із супермаркету, обернувся й глянув на нього.

– Шануй мою матір.

Карлос уїдливо посміхнувся.

– Пані, ви знаєте, що ваш син – підарець?

Антоніо поставив сумки на землю й пішов до мого брата.

– Ану стули пельку.

– Я тобі рило розіб’ю, підарець, – сказав йому Карлос.

Я не розказав Карлосові про сутичку з Антоніо, це зробив Хайбо: «Товстун з добрих хлопчиків відлупцював твого брата й розбив йому носа». Звичайно ж, Карлос не збирався залишити Антоніо без покарання.

Товстун став посеред вулиці в одну з каратистських ката.

– Дурнячий товстий лайдак. Бийся, як мужчина, без цих твоїх японських прийобчиків.

Антонієва мати потягла його за руку, аби уникнути бійки.

– Не зв’язуйся з цим босяком, ходімо.

Карлос узяв жінку на глум.

– Босяк? Та це ваш син – боягуз, який нападає тільки на менших. Він відлупцював мого брата, якому лише чотирнадцять. Чудово ви виховали свого підара-синочка.

Жінка знов спробувала відтягти сина.

– Будь ласка, Антоніо, ходімо. Не заводься з цією потолоччю.

Антоніо відсунув її від себе.

– Дай я поставлю на місце цього нечему.

Добрі хлопчики не казали лайливих слів. Заміщали їх словами, які здавалися вирваними з романів іспанського Золотого віку – старомодна й абсурдна мова.

– Ану, ненормальний, давай, – кпив мій брат, – задай мені хльости.

Якщо хтось і читав романи іспанського Золотого віку, то це мій брат. Товстун і далі стояв незрушно у своїй ката. Його губи тремтіли.

– Боїшся, паця? – спитав брат.

Карлос перестав посміхатися й стис зуби. Обернувся подивитись на мене, потім розвернувся й побіг до Антоніо. З півтора метра стрибнув уперед і з усього розгону зацідив йому кулаком у ніс. Товстун хитнувся назад і спробував утриматися у своїй позиції, але Карлос знов стрибнув на нього і вдарив у брову. Цівка крові поповзла по лицю Антоніо.

– Облиш його, скотина, – заволала мати.

Ніщо не могло стримати мого брата. Товстун вдарив ногою вперед, але брат легко ухилився. Карлос не збирався бити ногами. За кодексом району чоловіки не завдавали ударів ногами, таке робили боягузи й дівчата. Не копати, не дряпатись, не тягати за волосся, ніколи не бити ні лежачого, ані ззаду.

– Бити менших неслабо, правда, вайло? Ану спробуй.

Товстун засопів, аби втягти кров, що лилася йому з носа, і знов поліз бити ногами, але Карлос спритно ухилявся.

– Та я навіть зі зв’язаними руками розмажу тобі писок.

Антоніо кинувся на нього, щоб зробити дзюдоїстський захват. Він спробував схопити його за сорочку, та Карлос вивернувся. Товстун пролетів мимо, а коли розвернувся, Карлос скористався моментом і затопив йому крос правою просто в рот. Ошелешений ударом, Антоніо зробив два хиткі кроки. Карлос завдав іще одного прямого в скроню й лівицею добив у підборіддя. Товстун поточився назад і, притулившись спиною до стіни, закрився руками. Карлос зачув страх Антоніо й почав нещадно його гамселити.

Перелякана мати подзвонила в один із будинків, шукаючи допомоги. Вийшов сусід, Родольфо Сервантес, льотчик на пенсії, і жінка почала благати його зупинити бійку. Капітан Сервантес став поміж моїм братом й Антоніо.

– Ну, вже досить, – виголосив він.

Карлос зупинився, але став у кількох кроках, готовий знов напасти, якщо знадобиться. Капітан простяг до нього руку.

– Карлосе, нумо, іди звідси.

Карлос устромив погляд у товстуна, у якого з брови, носа й губ струменіла кров.

– Спробуй ще раз зв’язатися з моїм братом, і я тебе уб’ю.

– Ти скотина, – крикнула йому мати.

Карлос подивився на неї зневажливо.

– Нумо, іди, Карлосе, – знов наказав капітан Сервантес. Льотчик знав нас з дитинства. Це була дуже добра людина, і ми його любили й шанували.

– Слухаюсь, пане капітане, – відповів Карлос. Він повернувся й підійшов до мене. – Ходімо, – сказав він мені.

Ми попрямували додому. Пройшовши пів кварталу, я обернувся подивитись на них. Товстун стояв, опершися об стіну, мати хусткою витирала йому кров з лиця. А капітан намагався заспокоїти її. У той момент ми ще цього не знали, але хронометр смерті мого брата запустився.

Крадіжку я планував протягом кількох тижнів. Я вирішив витягти слоїк, розрізаючи ланцетом задню стінку вітрини в перервах між уроками. Робота, подібна до дій засудженого у в’язниці, який мало-помалу викопує тунель під своєю камерою. За кабінетом наглядав Мануель, лаборант досить ревний у своїх обов’язках. Він лише вряди-годи виходив відповісти на телефонний дзвінок або в туалет. За його відсутності треба було діяти швидко й чітко. Один надріз на день, ніяких поспішних різань, що видали б мій намір.

З-поміж виставлених зародків я хотів витягти восьмимісячний. Я сховав би в себе під ліжком важкий слоїк із цим майже немовлям, якому не пощастило в той самий строк, коли я народився. Я хилитав би його по ночах при світлі настільної лампи, аби додати йому трохи життя всередині його формалінового оселища, як додають життя різдвяному пейзажу, струшуючи скляну кулю. Споглядаючи плід усередині слоїка, я прагнув споглядати самого себе й Хуана Хосе. Моє єство, відображене в цій білястій і зморшкуватій істоті.

Через двадцять п’ять днів отвір у дерев’яній стінці був майже готовий. Лишалося тільки знайти спосіб винести плід зі школи. Слоїк був шістдесят сантиметрів заввишки й тридцять п’ять діаметром. Важив щонайменше з п’ять кіло. Дванадцятирічному хлопцеві нелегко було впоратися з таким флаконом. Я задумав загорнути його в лабораторний халат, покласти в шафку, – яку я вже спорожнив від зошитів та начиння, – і винести якоїсь суботи після технічних уроків: машинопису та стенографії (я навчався в середній школі технічного напрямку, а це означало, що, окрім свідоцтва про закінчення школи, тобі надавали ще «технічну» спеціалізацію, у моєму випадку – «секретар з двома мовами»; моя мати, знаючи про мої негаразди з математикою, записала мене на спеціальність секретаря, а не бухгалтера. Рішення дуже слушне: шість хлопців і тридцять дівчат у класі, і я навчився друкувати на машинці всліпу). У суботу приходило мало учнів, нагляд послаблювався, і, вийшовши зі школи останнім, я легко міг змитися зі слоїком.

І от настав той день. Через вікно класу я побачив, що Мануель спускається до дирекції. Щоб повернутися, йому необхідно щонайменше десять хвилин – часу достатньо, щоб дорізати стінку й витягти слоїк. Я попросився вийти в туалет і в халаті увійшов до кабінету. Дістав ланцет, яким уже зробив розрізи, і повернув вітрину. Ззаду неї був товстий лист фанери, примоцований до дерев’яної основи, який я старанно надрізав. Залишалося всього два сантиметри, щоб відділити стінку й витягти слоїк. Тільки два. Але Мануель таки розкрив мої маніпуляції. Я зрозумів, що мої наміри нездійсненні. Тижні ретельної роботи на смітник через прозірливість Мануеля. Я поставив вітрину на місце і з сумом подивився на ненародженого восьмимісячника, яким от-от мав заволодіти.

Минуло кілька днів. Ні Мануель, ні вчитель біології ніяк не прокоментували загадковий отвір у вітрині. Шкільні будні текли звичайним руслом. Одного ранку я сів поснідати в шкільному кафе: кілька столиків під жерстяним дахом на місці, де раніше був майданчик для гри в пелоту. Я сидів сам. Ще не пролунав дзвоник на урок, але більшість учнів уже прямувала до класів.

Зайнятий бананом, який мати поклала мені в бутербродницю, я не помітив, як Мануель наблизився до мого столика.

– Можна я присяду за твій столик? – запитав він з чашкою кави в руці.

– Так-так, звичайно, – відповів я здивовано. Дуже рідко вчителі або лаборанти сідали разом з учнями.

Мануель сів, відсьорбнув кави й спрямував погляд на облуплену стінку в глибині.

– Коли я прийшов працювати в цю школу, це ще був житловий будинок. Тут грали в пелоту господар і його діти.

Я подивився на стінку. Колись вона була пофарбована зеленим з чітко проведеними жовтими смугами. Тепер це був обідраний мур з кількома графіті, наквацяними учнями.

Він знов відсьорбнув кави. Чимось Мануель нагадував мишу.

– Скільки часу ти вже тут працюєш? – запитав я, просто щоб підтримати розмову.

– Двадцять два роки, – відповів він.

Ми обоє задивилися на стінку для пелоти. Жмутки трави проростали через тріщини. Мануель обернувся до мене.

– Ти й досі хочеш ембріон?

Я не знав, що відповісти, і ковтнув слину.

– Який ембріон?

– Той, що ти хотів украсти.

– Я цього не хотів…

– Я можу дістати тобі один за двісті песо, – перебив він і вперше поглянув мені в очі. Двісті песо тоді були величезні гроші, для дванадцятилітнього хлопця і поготів.

– Та нащо він мені потрібен?

– Не знаю, тобі краще знати. Гадаєш, я не здогадався, що ти намагався розрізати вітрину й дістати його?

У мене був вибір: заперечити це або й справді дістати ембріон.

– І де ти його візьмеш?

– Мій двоюрідний брат працює в неонатологічному відділенні державної клініки.

– У мене немає двохсот песо, – сказав я.

– А скільки ти міг би зібрати щонайбільше?

– Десь п’ятнадцять песо.

– П’ятнадцять? Ні, чоловіче, так не вийде. Знайди більше й підходь до мене.

Я позичив двадцять чотири песо й зустрівся з Мануелем. Показав йому гроші, що зібрав. Він серйозно подивився на мене.

– Це дуже мало, та, гадаю, що й за це я тобі його дістану.

Я віддав гроші. Через три дні він прийшов зі слоїком з-під майонезу, в якому плавав крихітний людський ембріон. Я був розчарований.

– Я хотів такий самий великий, як у кабінеті.

– Ну, Хуане Ґільєрмо! Таких уже ніде не знайти. Батьки стали чутливими й мають тепер забаганку ховати їх. Крім того, закон став суворішим щодо таких великих ембріонів, ціла морока їх дістати.

Я взяв слоїк і роздивився маленьку личинку, що хилиталася у формаліні.

– Але я справді хочу великий.

– Це геть неможливо. То береш цей чи ні? – спитав Мануель нетерпляче.

– Окей, давай.

І я забрав його. Коли прийшов додому, мати помітила в мене слоїк, і я поквапився сховати його.

– Що це таке?

– Нічого.

– Що значить нічого? Що ти ховаєш? Пляшку з алкоголем?

Я підняв слоїк і показав.

– Це ембріон собаки, – збрехав я.

– І нащо тобі ця гидота? Викинь на смітник.

– Не можу, ма, це для одного завдання в школі.

– Ну, тоді викинь, як виконаєш.

Де подівся мій брат, коли його переслідували? Поліцейські так його й не знайшли. Він утік по дахах і щез без сліду. Хоч би як його шукали, опитували сусідів – нічого. Ані його, ані Шаленця, ані Лютого Бобра. Дуже довго я не знав секрету, аж доки одної ночі він не розкрив його мені. Я дізнався, де і як він ховався. І оце зізнання коштувало йому життя.