Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 8

Батьки повернулися з Європи, коли Карлос був уже тільки купою гнилого м’яса й газів, похований у багнюці на глибині двох метрів. Дощ не припинявся кілька днів. Вода просочувалася до труни брата. Мій намоклий брат-труп, мій брат-труп і його останні ковтки, мій брат-труп, похований поряд з моїм другим братом-трупом. Родина мерців. Мої втоплені брати, що й тепер захлинаються від цього нескінченного дощу. Вода поверх води поверх води. Гази, гниття й вода. У яку ж мить брат, з яким ти снідаєш, балакаєш, граєшся, ходиш разом, розказуєш свої секрети, який тобі щось радить, ти йому радиш, якого любиш, милуєш, перетворюється на вирування смердючих газів на незносну відсутність на непоправну смерть на незгладиму провину на умисне вбивство на нестримну лють на жадану помсту на жахіття на удар у живіт на бажання блювати на небувалий і разючий запах?

Батьки дізналися про смерть мого брата за шість днів по тому. Була домовленість, що вони телефонуватимуть раз на тиждень, щоб дізнатися, чи у нас все добре. Дзвінки через океан були дорогі й тому короткі. Вони не залишали телефонних номерів готелів, де зупинялися, і ми не могли зв’язатися з ними. Куди телефонувати й повідати, що їхній старший син потонув, що бабуся плаче без упину, що я частково став співучасником убивства брата і що рано чи пізно постараюся стати убивцею його вбивць?

Маршрут одного з днів, проведених у Європі (прочитаний у подорожньому щоденнику моєї матері):

• Батьки прокинулися о 8:15.

• Пішли поснідати в кафе готелю о 8:45.

• Поснідали круасанами з мармеладом і кавою. Сніданок включений у вартість готелю.

• О 9:18 приєдналися до групи з вісімнадцяти осіб туру «Європа для вас» і сіли в туристичний автобус на екскурсію замками Луари.

• Проїхали французькими полями. Батько зауважив, що Франція здається йому найпрекраснішою країною у світі.

• Об 11:23 автобус під’їхав до замку Шамбор. Екскурсовод розказав, що замок було призначено для виправ на полювання королівської родини.

• О 12:08 оглянули королівські палати Франциска І та Людовіка XIV.

• О 12:40 автобус рушив до замку Шенонсо. Через автобусні вікна вони побачили, як крізь лісові хащі промчав благородний олень.

• О 5:40 за мексиканським часом я збиваюся з ніг, намагаючись урятувати брата.

• О 13:37 прибули до Шенонсо. Екскурсовод розповідає, що він відомий як «Замок дам», оскільки там мешкали Діана де Пуатьє та Катерина Медічі.

• Моя мати записує: «Найкрасивіший замок, який я тільки бачила, здається, що він плаває у воді».

• О 6:37 за мексиканським часом мій брат плаває в баку. Уже кілька годин як його туди вкинули.

• Екскурсія закінчується о 15:02. Екскурсовод жартує: «Певно, що ви ладні гризти одне одного від голоду».

• О 15:07 автобус зупиняється біля найближчого ресторану.

• Група розсаджується на довгих дерев’яних лавах, і екскурсовод оголошує, що вони обідатимуть як старовинна знать. У меню є фазан з виноградом, качка в апельсинах, оленячі ребра в перці, вепрові ребра в меду й для тих, хто не ризикує смаками, тушковане курча або біфштекс із картоплею. До страв подали чудові місцеві вина й негазовану мінеральну воду.

• Поки мої батьки ласують дичиною, Карлос хапає ротом повітря о 15:36 за французьким часом.

• О 15:42 подають десерт: полуничний пиріг, крем-брюле, білий шоколадний мус і нормандські сири з лісовими ягодами.

• О 15:45 за французьким часом і 8:45 за мексиканським Карлос б’ється об стінки бака в останньому зусиллі вибратися. Його вбивці чують удари, але весело регочуть.

• О 15:48 батько смакує замовленим сиром брі: «Я в житті не куштував нічого подібного». Мати відмовляється це їсти, їй дошкуляє запах сиру.

• О 15:59 за французьким часом брат починає ковтати воду, волає, але голосу не чути, і навіть якби його почули, вбивці не зробили б нічого, щоб урятувати.

• О 16:02 батьки сідають в автобус у напрямку Амбуаза. Батько каже, що це була найкраща їжа в його життя й що тепер розуміє, чому мисливці полюють.

• О 16:03 за французьким часом, о 9:03 за мексиканським дригання ногами мого брата слабшають. Його легені заповнюються водою.

• Автобус рушає о 16:05. Якийсь турист намагається його наздогнати. Він пішов до туалету, а екскурсовод не помітив цього. Його мало не залишають застряглого в замку за дві години їзди від Парижа. «Stranded»[16], сказав екскурсовод, не знаючи, як це сказати іспанською.

• О 16:05 за французьким часом, 9:05 за мексиканським мій брат Карлос помирає, захлинувшися. Він зміг протриматися живим під водою більше двадцяти годин.

• О 17:00 автобус прибуває до Амбуаза. Батько розчулюється, дізнавшись, що в каплиці замка похований Леонардо да Вінчі.

• О 17:01 за французьким часом, 10:01 за мексиканським мій утоплений брат уже плаває на поверхні.

• О 17:29 батьки сходять на найвищу вежу замку. Вони милуються прекрасними полями, річкою Луарою, що зміїться під замком.

• О 18:02 вирушають з Амбуаза до Парижа.

• О 18:14 за французьким часом, 11:14 за мексиканським убивці переконуються в тому, що брат мертвий і залишають його в баку.

• Батьки сплять обійнявшись на зворотному шляху. Брат спить на своєму водяному ложі.

• Автобус прибуває до Парижа о 20:30, точно о тій годині, як вказано в буклеті. Щасливі й втомлені, батьки піднімаються до своєї кімнати, не повечерявши: вони ще почуваються ситими після справжнього бенкету в ресторані поблизу Шенонсо.

• Мій брат роздувся від води. Його труп дедалі набухає, стає важчим, скорботнішим.

• Останній запис моєї матері у подорожньому щоденнику о 22:17 зашифрований: «МК, усе так романтично».

• МК, як я дізнався згодом: Ми Кохалися.

• ВССПУ: Ваш Старший Син Помер Утопленим.

Вона наспівувала, коли ми кохалися. Лагідну спокійну пісню. Коли Чело робила так, вона тихо плакала. Її сльози зволожували мої щоки й котилися по шиї. Вона наспівувала, і усміхалася, і плакала, і обіймала мене. Потім прискорювала свої розгойдування, і її живіт звивався, тручися об мій. Вона прискорено дихала кілька секунд, а потім її віддих затихав. Вона брала в руки мою голову, дивилася в очі й усміхалася. Хоч Чело й плакала, вона завжди усміхалася. Потім знов починала наспівувати, обіймати мене, всміхатися, плакати й діставати насолоду від кількох оргазмів поспіль. Вона знов розповідала, що ніхто її так не доводив, щонайбільше два оргазми, що зі мною це просто божевілля. Мене те радше ранило, ніж втішало. Навіщо довбати мене оргазмами з іншими? Для чого? Ревнощі з’їдали мене. Ревнощі, кляті ревнощі.

Іноді я споглядав, як вона біля плити готує вечерю. Вона зосереджувалася на сковороді, смажачи яєчню або шматок копченого м’яса. Вона здавалася мені красивою, із зеленими очима, кульгавістю, непогамовною веселістю. Куховарячи, вона теж наспівувала. Таке умиротворення в жінці з хронічним болем. Помічаючи, що я дивлюсь на неї, вона всміхалася й кивала у бік серветок і приборів.

– Ану поможи мені з цим, віднеси їх на стіл.

Я слухняно розкладав їх навпроти наших стільців. Вона подавала вечерю, сідала поряд і дарувала мені поцілунок.

– Ну ж бо, їж, а то схуднеш.

Закінчивши, ми разом мили посуд і йшли влягтися на моє ліжко й ще раз покохатися. Вона обвивала мене ногами, поки я проникав у неї. Коли я нарешті виходив, вона не змивала моє сім’я. Вона називала його «моя чашечка» й казала, що найбільше її збуджувало – відчувати, як, уже на заняттях, будучи одягнутою в спідницю, їй стікає по нозі моє сім’я й сповзає аж до литки. «Хочу чашечку», – казала вона, коли бажала близькості й просила мене про це в будь-якому місці будинку: на кухні, у вітальні, ванній, кімнаті батьків. Мої ревнощі. Скільком вона раніше казала «хочу чашечку» й налізала на них будь-де й будь-коли?

Щоночі, закінчивши кохатися, вона мовчки вдягалася й цілувала на прощання. Я залишався голий у самотньому будинку, у домі моїх мерців, зі своєю жалобою, накладеною на тортури ревнощів.

Я з дому не виходив. Скуплятися ходила Чело. Я давав їй гроші. Спорожнивши шухляди батька, я знайшов сховані поміж шкарпетками декілька скручених банкнот. Невеличкий статок, достатній, аби прожити без обмежень рік чи півтора. Чело була природженим адміністратором. Вона робила так, що ті гроші приносили прибуток. Без неї я розтринькав би їх протягом місяця.

Ранками, коли її не було, я піднімався до кімнати брата порпатися в його книжках. Його бібліотека крадених книжок була обширною: від Рульфо до Айнштайна, від Фолкнера до Ніцше, біографії від Моцарта до Маркса, геогра фічні атласи, старовинні карти, філософські трактати, словники. Я валився на його ліжко й читав. (Чи в утоплеників також є ліжка, простирадла, одяг? Кому належать речі мертвих? Мертвим? Нам, хто їх пережив?) На кожній сторінці я знаходив якусь його помітку, підкреслене слово, коментар. Або ж він просто закреслював усю фразу, що здавалася йому погано написаною. Читати його книжки було наче підтримувати з ним німий діалог.

Кінг влягався біля моїх ніг, і я читав годинами, аж доки чув, що Чело відчиняє головні двері ключем, який я їй дав, і спускався назустріч. Якщо було не холодно, ми з Чело бродили вдома без одягу. Спочатку вона опиралася, бо ще соромилася показувати свої шрами. Та врешті-решт цілком призвичаїлася, і ми обоє ходили голі без жодного стиду. Іноді оте її «хочу чашечку» захоплювало нас посеред вітальні. Ми валилися на килим і кохалися. Кінгові наші сексуальні напади здавалися грою. Він гавкав коло нас або заскакував і лизав нам сідниці чи ноги. Чело не могла зупинитися від сміху, коли він накидався на нас і геть обслинював.

І це вона ввела мене у світ музики «Діп Пьопла», Джона Мейола[17], «Революції Еміліано Сапати»[18]. Вона пристрасно говорила про Антоніоні, Трюффо, Ґодара, Бунюеля, Де Сіку, Індіанця Фернандеса[19] й про свій улюблений мексиканський фільм – «Чорний вітер». Вона дала мені книжки своїх улюблених авторів – Піо Барохи й Достоєвського. Вона вся була самим ентузіазмом, радістю життя, допитливістю.

Марія Консуело Реєс Лопес – так звучало її повне ім’я. Консуело. За моїх обставин я не міг закохатися в когось із більш підхожим ім’ям – Консуело[20]. «Я твоя Консуело», – казала мені, і так, вона була моєю відрадою, моєю правдою, райською радістю, ранковим сновидінням, моєю країною, моєю батьківщиною. Скільки ж батьківщини може бути в жінці для чоловіка. Скільки ж батьківщини було для мене в Чело.

Уявляю собі обличчя міс Рамірес, коли вона одержала один судовий позов за наклеп, другий за насильство над дітьми, інший за шахрайство, ще один… усього вісімнадцять, поданих адвокатами бюро «Ортíс, Арельяно, Портільйо й компаньйони», найвпливовішої юридичної контори країни, головний акціонер якої – Альберто Ортіс – не програв жодної справи. Міцно зв’язані з політичними колами, знавці корупційних схем, необхідних для здобуття прихильності суддів, прокурорів, свідків, адвокати контори «Ортіс, Арельяно, Портільйо й компаньйони» перебували на верхівці харчового ланцюга судової системи.

Упевнений, міс Рамірес уже вважала завершеною справу з нашим відрахуванням, та вона не передбачила лавину розслідувань, судових засідань, витрат і погроз, що на неї звалилися. Стратегія сенатора Моліни спрацювала. Рамос і його сім’я опинилися втягненими в мішанину чуток, домислів і брехні. Фуенсанту викликали дати свідчення, а люди сенатора Моліни взялися якнайширше висвітлювати це в пресі. Хоча закон забороняв публікувати імена неповнолітніх під час судових розглядів, достатньо було згадки, що йдеться про «одну з дочок заступника міністра Рамоса», аби чутка набула розголосу.

Рамос вирішив не ризикувати дочкою. Він відіслав її до Канзасу, де жив двоюрідний брат дружини, і змусив міс Рамірес порозумітися з моїми батьками, щоб уникнути дальшого поширення скандалу.

Нас із Карлосом прийняли знову, зі стовідсотковою пільгою на оплату не лише до кінця навчального року, а й на два наступні. Я цьому аж ніяк не зрадів, бо ненавидів цю школу. Геть проти власної волі міс Рамірес вибачилась переді мною й батьками. Звикла бути всевладною у своїй школі й крутити як завгодно працівниками, учителями й батьками, вона несподівано зіткнулася з безіменним могутнім противником, що оприлюднив масштаби її оборудок: на школу витрачалося лише двадцять відсотків оплати за навчання, решта йшла їй у кишеню. Штраф за ухилення від сплати податків – вона заявляла заледве десять відсотків своїх прибутків – був таким суворим, що мало не розорив її. Судова тяганина стала таким ударом, що їй не лишалося нічого іншого, окрім як поступитися моїм батькам.

Як і задумав сенатор Моліна, ситуація завдала шкоди заступникові міністра Рамосу як у сімейному плані, так і в політичному. Його незграбність у розв’язанні цієї справи обернулася проти нього. Кожна його заява, спрямована на вря тування дочки від скандалу, лише ще більше його топила. Журналісти, оплачені Моліною, змальовували Фуенсанту як Лоліту-німфоманку. Його самого звинувачували в неналежному батьківстві. Витяглися на світ його пиятики й побиття дружини. За політичними лаштунками почали кружляти жарти про нього й Фуенсанту. Продажний мораліст із брудними оборудками та його дочка з брудним сексом.

Через два місяці заступник міністра Рамос здався. Сенатор Моліна зміг за той час просунути свої проекти з нерухомістю, які Рамос блокував, аби мати можливість збагатити наближених до себе людей. Купівля земельних ділянок за безцінь для майбутньої забудови й продажу за божевільну ціну.

Ми з Карлосом повернулися до школи, і на нас дивилися вже іншими очима. Ми, хлопці, які не їздили по Європах, які добиралися до школи на громадському транспорті, які мешкали в районі, про який ніхто й не чув, проблемні діти, безповоротно відраховані зі школи, повернулися зі стипендією та особливим і шанобливим ставленням з боку директорки. І навпаки: Фуенсанта Рамос, взірцева дівчинка, зразкова учениця, яка побувала в Європі, Японії, Австралії, Південній Америці, дівчатко, сексуально переслідуване передчасно дозрілим виродком, щезла зі школи без жодного пояснення.

Фуенсанта здиміла. Навіть її найближчі подруги більше не чули про неї. Чи думала вона про мене? Скучала за мною, як я за нею? Чи нашкодив я їй? Фуенсанта розвіялася в далеких канзаських преріях, а я залишився в цій огидній школі, у цьому цементному чотирикутнику без саду, без дерев, який я покинув, уже вигнаний назавжди, закінчивши шостий клас початкової школи, через мої антибітлівські діатриби.

– Слухаю.

– Слухаю.

– Хуан Ґільєрмо?

– …

– Ти мене чуєш, синку?

– …

– Хуане Ґільєрмо, це я, тато. Ти мене чуєш?

– Так, чую.

– Ми телефонуємо з Флоренції, з Італії. Ти не уявляєш, яке це прекрасне місто. У нас із мамою все дуже добре.

– Ти мене чуєш?

– Так.

– Як у вас справи?

– Тату…

– Тут мама питає, чи ви заплатили за світло й за газ, каже, що залишила вам гроші в кухонній шафі.

– Тату, ми намагалися вас знайти.

– А що?

– Сталося дещо погане.

– Що сталось?

– Вам треба повертатися.

– З бабусею все добре?

– Так, з бабусею все добре… Вам треба повертатися.

– Але що сталось?

– Карлос.

– Що Карлос?

– …

– З твоїм братом усе добре?

– Ні, не добре.

– Де він?

– …

– Синку, відповідай же. Мама тут поряд, вона хвилюється.

– …

– Хуане Ґільєрмо, ти мене чуєш?

– Повертайтесь, я тут поясню.

– Кажи зараз, що сталося з братом?

– …

– Відповідай же.

– Його вбили.

– Що?

– Карлоса вбили.

– …

– Тату, вам треба повертатися.

– Це ти жартуєш. Чи не так?

– Ні, тату, Карлос помер.

– Ні, це неправда.

– Його вбили шість днів тому. Нам довелось поховати його.

– Не може бути. Хто його вбив?

– Ну вертайтесь же, будь ласка.

– Що сталося? Кажи ж.

– Я тут поясню, приїздіть же. З бабусею погано.

– Ми постараємось приїхати якнайшвидше.

– …

– Це не жарт?

– Ні, тату.

– Мама плаче. Це точно?

– Точно, тату. Карлос помер. Вертайтесь же.

Аборигени одного австралійського племені вірять, що, коли людина помирає, вона вирушає на захід, до сонця, яке сідає на горизонті. У вечоровому промінні мертві переходять до своєї остаточної ночі, долаючи міст між світлом і темрявою. За винятком дітей. Умирущі діти помирають раніше призначеного строку й не заслуговують на те, аби опинитися в темному краю смерті. Тому вони назавжди лишаються в оранжевому колі призахідного сонця.

Коли помирає той, хто не мав би померти, діти виходять із надвечірнього сонця й провадять душу загиблого назад до покинутого тіла. Труп вдихає душу й здригається, відчуваючи її повернення. Здригання є ознакою оживання. Дитина дивиться на мерця, що повернувся до життя, і, задоволена, повертається до свого дому – до вечорового сонця на спаді.