Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 19

З часом Карлос та його напарники знайшли спосіб обходитися без посередників. Купувати морфін у працівників складів чи військових аптек було ризиковано й здорожувало товар. Вони звернулися напряму до дистриб’юторів фармацевтичних компаній. Тим було байдуже, хто в них купував. Ампули стали дешевшими десь аж на шістдесят п’ять відсотків, і прибутки примножилися. Щодо ЛСД, то вони залишили тих самих постачальників: порнохіпі. Промацали й інші варіанти, але хіпі, зрештою, продавали продукт майже за ту ціну, що й дистриб’ютори. Крім того, на них можна було покластися. Чесні, обов’язкові, діяльні. Оборудки відбувалися спокійно, і домовитися було легко, а додатковою перевагою була ніч сексуальних розваг.

Незважаючи на те що бізнес процвітав, Карлос подумав, що слід скористатися й іншими можливостями. У своєму прагненні до непокори юні буржуа шукали виняткових вражень, але можливості були обмежені. Вколотися у рок-клу-бі, на підпільному рок-концерті або на приватній вечірці у якій-небудь кам’яниці в Педрегалі[51] було звичайною справою. Гурт грає, а народ споживає, що є під рукою: марихуану, кокаїн, героїн, алкоголь. Потім, уже під кайфом, танцюють, цілуються, медитують. Карлос відчував, що чогось бракувало, що колективне одурманення можна було перевести в простори, ще не звідані уявою. Отже, була ніша, варта дослідження.

Ідея в нього виникла, коли ми дивилися потрійний сеанс у кінотеатрі «Ла-Віга», задрипаному величезному кінозалі, де раз у раз поміж ніг бігали миші й таргани. «Я організую психоделічні вистави», – сказав він. І того самого вечора він побалакав з адміністратором кінотеатру, гладким, опецькуватим типом, що постійно витирав піт з лиця. Карлос запропонував йому винаймати залу по суботах із десятої вечора до десятої ранку наступного дня. Адміністратор виявився сильно мудрованим і виставив непомірну ціну. «За дванадцять годин я прокручу п’ять фільмів, плюс повітряна кукурудза, напої, желейки, шоколадки, які зможу продати». Він хотів узяти з них так, ніби зал заповнювався вщент на кожен із цих фільмів. Зал був на вісімсот місць. Якщо квиток із вільним входом продавався по три песо за три фільми, це означало один песо з глядача за один фільм. Вісімсот на п’ять – чотири тисячі, плюс продаж солодощів – дві тисячі. Усього шість тисяч песо. Крім того, він збирався взяти окремо на оплату вахтерів, кіномеханіка з двома помічниками, п’ятьох білетерок і двох касирів, бо цього вимагала профспілка.

Претензії опецька насмішили Карлоса. «По-перше, ніхто не ходить в кіно між десятою вечора й десятою ранку. Подруге, я був у кіно безліч разів і ніколи не бачив заповненого залу. По-третє, ми будемо продавати товар значно прибутковіший, ніж кукурудза й напої. По-четверте, пропоную тобі п’ятсот песо за ніч плюс десять відсотків від виторгу з роздрібної торгівлі, я оплачую половину зарплати персоналу, другу половину платиш ти з одержаних відсотків. Ти згоден чи я зараз же піду шукати якийсь інший кінотеатр?» Опецьок попрохав один день на роздуми. Він розказав Карлосові, що більшість кінозалів є державними й що він дістав свою посаду завдяки зв’язкам кузена. І мав тепер порадитися з ним. «Ні, жодного дня і якомога менше консультацій із будь-ким, – застеріг Карлос. – Це моя остання пропозиція, пристаєш на неї або ні». Адміністратор погодився.

Стратегія поширення інформації про сеанси була обережною. Карлос вирішив не давати поліції жодного сентаво зі своїх прибутків. Його дратувала корупція. Шон запропонував надрукувати чорно-білі рекламки в стилі рок-клубів і платних вечірок, але Карлос пояснив йому ризики. Вони не могли подавати в письмовому вигляді ні адресу, ні розклад. Поліція могла пронюхати. Крім того, вони продавали ексклюзивний товар, тому й цей захід мав бути ексклюзивним.

Розпочали з кампанії обмеженого доступу. Запропонували сеанси найдовіренішим клієнтам і попросили їх розповісти при зустрічі друзям про «новий спосіб розчинити двері сприйняття». За три тижні їм удалося зацікавити тридцять двох чоловіків і двадцять одну жінку. Ті цяця-дітки не переймалися походом у кіно незнайомими вулицями в небезпечних для них районах. Їм повіяло адреналіном, пригодою, переступанням межі.

Настав день прем’єри. Вхідний квиток передбачав дванадцять годин перебування в кінозалі, тож фільм було можна подивитися скільки хочеш разів, а також у ціну входили доза морфіну або ЛСД на вибір і перша порція горілки «Чорний ведмідь». Подальше споживання йшло вже за окрему ціну.

Карлос роздобув копію фільму, який у ті роки був верхом використання спецефектів – «Ясон і аргонавти». Було погоджено, що фільм буде повторюватися з п’ятнадятихвилинною перервою між показами. У частині залу, що перед екраном, поставили кілька столів з одноразовими стаканчиками та пляшками «Чорного ведмедя». Білетерки мали розводити глядачів по місцях, обслуговувати й одержувати гроші. Порції видавалися білетерками після купівлі квитка. Вахтери повинні були негайно попередити, щойно помітять поблизу патруль.

Перший сеанс мав божевільний успіх. Дивитися «Ясона й аргонавтів» під дією ЛСД або морфіну – це було щось. Те, як на екрані скелети б’ються з людьми Ясона, як прокидається Талос, як Ясон відрубає голову Гідрі, викликало неперевершені враження, яких Карлос і бажав для своїх клієнтів. Вони аплодували, волали, замовляли нові порції (чим Карлос скористався, щоб продавати за потрійну ціну), пили, що аж валялися у проходах та ховалися на гальорці, щоб потрахкатись. Справжній успіх.

Наступної суботи прийшло втричі більше глядачів. Публіка реагувала так само захоплено. Крики, оплески, залізання з ногами на крісла, щоб підбадьорити Ясона, розтанцьовані дівчата з оголеними грудьми. Карлос через мікрофон попрохав нікому не відкривати секрет «цієї печери свободи».

Сеанси в кінотеатрі «Ла-Віга» здобули вірну й постійну публіку. Рок-клубам, вечіркам, концертам бракувало тих відчуттів, які дарувало кіно, й інтимності залу. Відвідувачі вимагали показу тільки «Ясона і аргонавтів». Усім було байдуже, що вони вже не раз дивилися його. Фільм був ідеальним для психоделічної дії ЛСД. Коли доходило до сцени зі скелетами, декілька глядачів розмахували уявними мечами й билися, вилізши на крісла. Інші – меншість – чманіли. Вони бачили, як їм розтікаються руки, або ж забивалися в кут, боячися, щоб голови Гідри не простяглися аж до них, аби пожерти. Від морфіну починалися радісні вигуки, коли Ясон долав чергову перепону, здобуваючи золоте руно, або, навпаки, від нього засинали, якраз коли злягалися голими на останніх рядах зали. Ця одурманена молодь була в захваті від уже вивчених напам’ять діалогів, драматичних поворотів, результатів кожної сутички. Ці сеанси стали відомі як «плавання Арго», а учасники – як «Ясони» або «Медузи».

Карлос відмовився поширити бізнес на інші кінозали, попри наполягання Шона й Лютого Бобра. Вони могли притягти увагу продажної поліції, якого-небудь пройдисвіта-політика або ж збудити захланність конкурентних угруповань, що торгували іншими речовинами, як-от «Нацики».

Карлосові здавалося, що двісті клієнтів – то вже занадто, і він постарався не надавати розголосу цьому бізнесу. Він склав дуже докладний список усіх, хто приходив у кіно. Їхні дати народження (він уникав неповнолітніх), домашню адре су й номер телефону, інформацію, чи це початковий клієнт, чи прийшов за рекомендацією. Він придумав паролі та вручив кожному клієнтові таємний номер. Якщо не збігалися ім’я, пароль і номер, він відмовляв у доступі. Вхід був таким же обмеженим, як до якогось приватного клубу.

Персоналу він платив щедро, тому уник незадоволення й пліток. Збільшив долю адміністратора, щоб той задовольнився і мовчав.

На Шона поклав усе, пов’язане з логістикою, а на Лютого Бобра – безпеку. Карлос подбав про кожну дрібницю, але одна таки пройшла повз його увагу: він дозволив увійти двадцятилітній смаглявці, гарній і геть навіженій – із тих, хто вколював собі подвійну дозу ЛСД і бігав у проходах з оголеними грудьми, – і яка виявилася двоюрідною сестрою Хосуе, одного з добрих хлопчиків.

Мене вразила кількість телевізорів. У їдальні, у спільних залах, у кімнатах охоронців, у коридорах між камерами. Саме в цьому полягала різниця між американською та мексиканською тюрмами. У мексиканській не було телевізорів. Жодного. В американській, здавалося, побутував культ об’ємистих апаратів з дворогими антенами. Мексиканські злочинці розважалися, граючи в карти чи в класи або влаштовуючи бої на кулаках. Американські ув’язнені годинами дуріли, переглядаючи пустопорожні телеігри або звичайнісінькі випуски новин. В усьому іншому мексиканська та ґрінґівська в’язниці були схожі: облуплені мури, запах екскрементів, крики, підозріливі погляди, переповнені камери, пацюки, таргани, цементні ліжка, незносні холод або спека, поламані вентилятори, привілейовані злодії, расизм, класова дискримінація.