Читать книгу Дикий - Гильермо Арриага - Страница 18

Вони розпачливо метушилися в клітках. Починали божеволіти з голоду. Ті, що жили в одній клітці, починали безжалісно нападати одне на одного. Самці майже завжди перемагали в цих смертельних сутичках і пожирали самиць. З’їдали їх цілком, залишаючи тільки шматок щелепи чи хвоста.

Шиншили, замкнені в клітках поодинці, просто хиріли. Голод вигублював їх. Зголоднілі, вони валилися на бік і чекали на повільну смерть. А коти влаштували криваву оргію. Не в змозі поворухнутися, шиншили й не опиралися, коли їх роздирали на шматки. Вони не мали сили навіть на те, аби втекти в протилежний кут клітки. Братів прибутковий розплідник шиншил перетворився на смердюче кладовище.

Про шиншил нам нагадав Ґумаро через двадцять днів після вбивства Карлоса. «Коли я можу зробити прибираннячко в клітках? Смердить аж на вулиці, нема сил терпіти». У хаосі й скорботі після вбивства шиншили були останнім, про що ми з бабусею могли б подумати.

Я піднявся на дах. Ґумаро казав правду: сморід стояв нестерпний. Це було шумування черви, що кишіла в нутрощах, і мух, що дзижчали над трупами. Нечисленні позосталі в живих шиншили конали в клітках. Порятунок, двадцятикілограмовий лантух корму, покоївся в одному з кутків даху, менш ніж у двох метрах від кліток. Запах харчу, певно, зводив їх з розуму. Ув’язнені за єдину провину, що мали гладке, таке жадане хутро, вони були приречені на повільну й жорстоку смерть.

Добрі хлопчики не просто вбили мого брата, його смерть стала ніби пожбуреним у ставок каменем, від якого пішли кола по воді. Хвилі смерті спричиняли нові смерті. Смерть, що запрошувала смерть, що запрошувала смерть.

Я розкрив мішок і насипав корм у клітки, де ще лишалися живі звірки. Найсильніші люто накинулися на нього й пожадливо зжерли. Слабші, розпростерті горічерева, подивилися, ніби на віддалене й недоступне місце, важко перевернулися й повільно поповзли, аби дістатися до їжі. Іншим я просто змушений був вкладати кульки до пащ, але навіть так їм бракувало снаги жувати. Вони зреклися життя, чи, скоріше, життя зреклося їх.

З восьмисот тридцяти шести шиншил, що мав мій брат перед смертю, вижили тільки п’ятнадцять. Я подарував по одній усім трьом друзям, а решту продав у зоомагазин.

На даху лишилися десятки спорожнілих кліток, що іржавіли з плином часу, немов скелет доісторичної тварини.

О сьомій ранку я знов подзвонив у двері родини Прієто. Вийшов батько, протираючи очі. Цього разу він був не в гуморі.

– Що сталося, Хуане Ґільєрмо?

– Я прийшов по Ікла.

– Я вже сказав, що не віддам тобі його.

– Не вбивайте.

– Це мій собака, і я зроблю з ним що захочу, ясно тобі?

– Ні.

– І більше не дзвони, ти знов нас розбудив.

– Віддайте мені Ікла, і я перестану дзвонити.

Пан Прієто пішов до електричного щитка й опустив тумблер, відімкнувши світло.

– Можеш дзвонити, скільки заманеться, ми тебе не почуємо, – сказав він і пішов у дім.

Якщо механік готовий був спалити будинок, щоб убити Ікла, то я готовий був спалити, аби врятувати його. Я знову всівся біля воріт очікувати на ветеринара. Через півтори години вийшла пані Прієто увімкнути струм.

– Пані, я можу поговорити з вами?

Жінка навіть не глянула на мене. Повернулася й пішла собі. Через декілька хвилин прийшли Качур і Хайбо.

– Ви що тут робите? – спитав я.

– Нас запросив Фернандо подивитися, як напіввовку зроблять укол, – відповів Хайбо.

– І нащо вам на це дивитися?

– Та просто так, – відповів Хайбо.

Мене вразила його хвороблива цікавість, Качур удав трохи співчуття.

– Я прийшов попрощатися з ним.

Брехня, йому просто кортіло побачити смерть. Ніби скручування голів десяткам шиншил їм не вистачило.

– Я залишу його собі, – рішуче сказав я.

– Залишиш собі кого? – перепитав Хайбо.

– Ікла.

Качур зареготав.

– Та ну? І чим ти будеш його годувати? Цьому одороблу не до смаку собачий корм, як Кінгу, він їсть лише сиру конятину.

Це була правда. Ікло зжирав близько чотирьох кіло щоденно. Я не подумав про витрати, які він потягне, та якось би я впорався.

Рівно о дев’ятій прийшов ветеринар. Той самий, що лікував Ікла після отруєнь, кульових поранень і «коктейлів Молотова» від механіка. Тепер він прибув як найманий убивця, що орудує пентобарбіталом.

Чоловік, якому було десь за тридцять, зупинився перед дверима, збираючись подзвонити.

– Ви ветеринар, чи не так? – спитав я.

– Так.

– Родина вже переїхала, їх немає.

– Як це?

– Вони поїхали вчора й попросили дочекатися вас і попередити.

Ветеринар указав на Ікла вглибині гаража.

– А собака що тут робить?

– Ми подбаємо про нього.

Хайбо засміявся.

– Чого смієшся? – спитав я.

Хайбо й далі сміявся. Мені захотілося його стукнути.

– Ви жартуєте, чи не так? – спитав ветеринар.

– Ні, не жартуємо, – запевнив я серйозно, та Хайбо засміявся ще дужче. Роздратований, ветеринар повернувся, щоб подзвонити. Я ступив два кроки й став перед ним, не даючи пройти.

– Що таке? – спитав він зневажливо.

– Я ж сказав, що їх немає.

Ветеринар глянув на мене й спробував обійти. Я поліз на нього.

– Спробуй подзвонити, я тобі пику розіб’ю.

Чоловік розгублено подивився на мене.

– Чому?

– Спробуй щось зробити цьому собаці, і я тобі писок розквашу.

Качур узяв мене за плечі.

– Заспокойся, П’ятірко.

Я висмикнувся й ступив крок до ветеринара.

– Не здумай дзвонити.

– Прієто покликали мене виконати роботу, і я її зроблю.

Качур потяг мене назад.

– Облиш його, козел.

Чоловік цим скористався й натиснув на дзвінок.

– Я тебе попереджав, – сказав я йому. У мені почала наростати лють, якої раніше я ніколи не відчував. Якийсь тунель перед очима почав затуляти мені те, що відбувалося довкола. Я зосередився на цьому чоловікові, ніби не існувало нічого більше, крім нього.

Чоловік глузливо посміхнувся і знов подзвонив. Фернандо вийшов з будинку й попрямував відчиняти. Тунель стисся на підборідді ветеринара і я зацідив йому хук справа. Качур перешкодив, і удар ледве задів його.

Я кинувся на нього, але Качур з Хайбо обхопили мене, щоб завадити. Ніби здалеку, як глухий шум, я чув крики Качура, що намагався стримати мене, гавкіт Ікла. Усе моє тіло націлилося, щоб ударити того типа. Я видерся й знов налетів на нього. Ветеринар здійняв свою валізку, аби прикритися. Я заліпив кілька ударів і вибив її з рук. Чоловік побіг до рогу й укрився за електричним стовпом. Фернандо ухопив мене за шию, Качур з Хайбо тримали за пояс.

Тунель. Щоразу темніший, щоразу вужчий. Я спробував звільнитися від Фернандо, завдаючи удари головою назад. Та з кожною спробою Фернандо здушував мене ще більше. З будинку вийшли пан Прієто й Луїс. Уп’ятьох вони намагалися стримати мене.

Я випручувався. Пан Прієто крикнув:

– Ану втихомирся.

От кого я мав відгамселити, так це всіх Прієто, а не переляканого чоловічка, що просто збирався виконати замовлення.

– Ви не вб’єте Ікла, – закричав я.

Фернандо з Луїсом насіли на мене, щоб повалити на землю, а Качур і Хайбо тримали за руки. Пан Прієто відчинив вхід і махнув ветеринарові, аби той поквапився увійти. Чоловік підібрав валізку і вбіг. Як тільки він опинився в безпеці, пан Прієто замкнув хвіртку на ключ.

Кого я хотів урятувати? Ікла чи самого себе? Що мене зірвало з петель? Це мене чавив тягар стількох примар: зародок, що похитувався в слоїку, один брат – утоплений в цистерні, другий – задушений в утробі, батьки летять у прірву, бабуся тихо відходить у небуття, вбивці на волі, підлий поліцейський начальник, ні звістки від Чело, шиншили розкладаються у клітках, папужки налякані волею, помста очікує здійснення, кров різних людей струмує в моїх жилах, нечутлива нога, шрами. Усе це зосереджене на одному житті: житті Ікла.

Я валявся на асфальті, подоланий чотирма. Качур нахилився наді мною й зашепотів.

– Заспокойся, П’ятірко, заспокойся.

Та водночас колінами він утримував мою руку. Ікло без упину гавкав і ричав.

Я розслабив тіло, і Фернандо з Луїсом підвелися. Щойно вони відчинили двері, аби ввійти, я вирвався від Качура й Хайбо, піднявся й підскочив до Фернандо.

– Не дай його вбити.

– Я так само не хочу, чорт забирай! Та виходу нема.

Качур обійняв мене й відвів.

– Він має рацію, П’ятірко.

Обидва брати увійшли в дім і замкнулися на ключ. Ветеринар, блідий, оговтувався, зіпершись на стіну. Він дістав марлю, промочену в спирті, та обтирав собі рану на підборідді.

Батько й двоє синів намагалися надіти Іклові намордник, але він крутився й не давався, занепокоєний безладом і криками. Після кількох спроб вони зуміли його накинути і втрьох стали тримати, щоб пес не рухався. Ветеринар покопався у валізці й витяг шприц. Вставив голку в скляний флакончик й підняв шприц, аби переконатися, чи набрав достатню дозу знеболювального. Він наблизився до Ікла й став навколішки біля його лівого стегна. Досі збуджений, Ікло спробував вирватися, але пан Прієто натяг ланцюг, щоб завадити.

На віддалі, ми з Іклом зустрілися поглядами. Цей напіввовк був мій, а я – його. Він ніколи не мав належати сім’ї Прієто. Ветеринар стис складку шкури й уже збирався зробити укол.

– Ні! – закричав я через ґрати. – Не вбивайте його!

Мої крики знов розбурхали Ікла. Він спробував стряхнути Фернандо й Луїса з карку.

– Ні, ні, ні! – знов заволав я.

Іклові вдалося звільнитись, і він повернувся до укляклого ветеринара. Він стрибнув на нього й намордником ударив у лице. Чоловік упав на спину, і шприц покотився по землі. Батько натяг ланцюг, але Ікло рвонув, і панові Прієто довелося його відпустити. Ікло знов кинувся на ветеринара, повалив його на цемент і притис із лютим гарчанням.

Луїс і Фернандо вовтузилися з псом, доки не відтягли його подалі від ветеринара. Бідаха поповз, нажаханий, і сховався під «кадилаком» пана Прієто.

Розгніваний батько обернувся до мене.

– Ти й справді хочеш цього пса, козел?

– Так, так, хочу, – відповів я.

Тоді батько обернувся до синів.

– Віддайте йому.

Фернандо недовірливо подивився на нього.

– Що?

– Якщо він так його хоче, нехай залишає собі. Забирай.

Луїс відчепив ланцюг від стовпа й двічі намотав його на руку, щоб Ікло не втік. Разом із Фернандо вони заледве відтягли його до ґрат.

– Ти з глузду з’їхав, – тільки й зміг сказати мені Качур, дивлячись, як ступає оте одоробло, ледве стримуване господарями.

Батько відчинив хвіртку, і Луїс із Фернандо витягли Ікла.

– Ось маєш, – сказав пан Прієто.

Ікло кинувся на мене, щойно угледів. Ударив намордником у живіт, що мені аж дух забило. Люто загарчав. І як це мені в голову запало, що я зможу впоратися з цією звірюкою?

– Зможете відвести його до мене в патіо? – попросив я братів Прієто.

– Ти ж хотів його, еге ж? Ну то й веди сам, – сказав Фернандо й простяг мені ланцюг. Я обернувся до Качура й Хай-бо, благаючи про допомогу. Хайбо обмотав ланцюгом руку, як це зробив Луїс. Качур узяв його посередині, а я ухопив Ікла за нашийник.

– Гаразд, відпускайте, – сказав я Фернандо.

Брати відпустили ланцюг. Тепер Ікло належав мені.

Намагаюся пригадати, але не можу. Якщо є пекло, то це воно: не пригадувати. Пам’ятаю, як Карлос зупинився у дверях і щось сказав мені, але не пригадую що. Дідько! Що він мені сказав? Пам’ятаю, що він усміхнувся, і я побачив, як він іде. Що він мені сказав? Це були останні слова, які я від нього почув, і, якби я знав, що вони виявляться останніми, я б затримав його у дверях і попросив повільно повторити. Він сказав і вийшов. На вулиці чекали вороги, щоб загнати його. Карлос повернувся, і я почув, як відчинилися двері й бабця гукнула: «Будь обережним, синку». Я залишився читати в ліжку, а мій брат рушив до своєї загибелі, до цистерни, де його втопили по тому, як протримали всередині протягом двадцяти трьох годин.

Усього-то й треба було затримати його того ранку й сказати: «Тікай, тебе хочуть убити», так я ж не знав, що його хотіли вбити саме того дня. Вони, боже військо, божі вбивці, і так, я завжди писатиму «бог» з маленької, бо якби він насправді був Богом, Карлос був би живий, а військо його убивць – мертве, і була б справедливість, і сьогодні кожне останнє Карлосове слово я міг би пригадати.

життя є отою лінією світла завислою між нічим і нічим

ми перестрибуємо з темряви до темряви

камінь вічно хоче бути каменем тигр тигром

ми хочемо бути вічним світлом

та ми згасаємо

тигр хоче вічно бути каменем камінь тигром

насправді ми вічно є камінням