Читать книгу Йдучи дорогами життя… - Олександр Афонін - Страница 12

Ой, як люблю, люблю її одну!

І в світлий дощ, й в зігрітий сонцем ранок.

Яке ж то щастя, вийшовши на ґанок,

Зустріть найкращу дівчину – Весну!

І обійняти за тендітний стан

Й разом злетіти в неба сині далі,

Туди, де лише радість без печалі,

Та ще кохання неземний дурман.