Читать книгу Йдучи дорогами життя… - Олександр Афонін - Страница 15

Те місце, де зробив найперші кроки

Й промовив найважливіші слова.

Про неї пам’ять в нас живе, допоки

Людина є, людина ще жива…

Я часто сню своїм поліським краєм,

Ці сни й донині не перевелись…

В дитинстві Вільчу називав я раєм,

Те селище, де народивсь колись.

Хоч про життя то це неправда буде,

Насправді воно райським не було.

А рай у тім, що є довкола ЛЮДИ

Та ще природи дивовижне тло.

Я пам’ятаю всіх їх поіменно:

Сусідів й друзів, що тоді жили,

Й підтвердити готовий достеменно:

Вони людьми ж бо справжніми були!

Разом ділили радості, і біди,

І зло сприймали як найбільший гріх.

То ж не біда (нема де правди діти),

Якщо вона розділена на всіх.

Ми, хоч малі, а розуміли ніби,

Що означа «буть справжніми людьми».

Це коли ти свою шкоринку хліба

Розділиш разом з іншими дітьми.

Окрім людей, ще безкінечно милі,

Такої дивовижної краси,

На сотні кілометрів чи ж бо милей

Старі, як світ, ліси, ліси, ліси…

Вершини сосен та дуби крислаті,

А поміж них – берізок світлий гай.

Ліс на гриби і ягоди багатий,

І для людей це дійсно справжній рай.

Він нагодує, він і обігріє,

Коли зими прийде сумна пора,

Шум лісовий думки важкі розвіє,

Наповнить душу відчуттям добра.

А ще корів ми в лісі випасали,

Женучи їх по вранішній росі.

Ми в лісі й з лісом разом виростали

У цій земній невимовній красі…

Життя текло спокійно, мирно, тихо,

Як на Поліссі у річках вода,

Допоки не прийшло в цю землю лихо.

Ні-ні, не лихо, а страшна біда.

Знялись з гнізда невидимі шуліки,

Яких і голоси нечутні теж,

Несучи смерть, ту, що не знає віку,

Жалю не знає і не знає меж.

Розквітла квітка чорного полину,

Немов навала чорної орди,

Накрила нас і нашу Україну

Безмовна тінь смертельної біди.

Вона зтруїла все: і хліб, і воду,

Й не зрощені людьми ще врожаї,

Примусивши частину мого роду

Благословенні кинуть ці краї.

Все залишали: прадідів могили

Й нажите поколіннями добро…

У вірші передать немає сили,

Як це безмежно боляче було…

Рознесло лихо земляків по світу.

Вже деяких згубились і сліди.

І ліс росте вже, а не льон чи жито

На місці Вільчи й спільної біди.

Однак я мрію, що пора настане,

І, повернувшись з виру небуття,

В моїм Поліссі Вільча знов постане,

І завирує в ній нове життя!

В житті нічого вічного немає,

Й саме життя теж має береги.

Казали ж древні, що усе минає,

Минуть і ці, квітневі вже, сніги.

Наступить ранок, і в безмежне небо

Заллє світанок сонячну блакить…

За будь-чого у краще вірить треба!

Бо як без віри в цьому світі жить?