Читать книгу Йдучи дорогами життя… - Олександр Афонін - Страница 21

У хаотичнім русі сьогодення,

Хоч іноді в очах темніє світ,

Я подумки кажу собі щоденно:

«Ну, хлопче, знов рушаймо у політ!»

Нехай низенько, а летіти треба,

Бо варто раз погодитись повзти,

Ти вже навік себе позбавиш неба

І не почуєш поклик висоти…

Бо лише лет надію залишає

Хоч раз в житті побачить небокрай,

Хоча ніхто тобі не обіцяє,

Що там, за небокраєм, буде рай.

А мо’, й не буде… Та надію маю

Й сам обираю шлях свій до мети!

А хто повзе і слів таких не знає,

Однаково тому куди повзти…

А я живу й живу надію маю!

Саме тому, хоча й на схилі літ,

Я сам для себе напрям визначаю

Й щоранку відправляюся в політ.