Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 10

Уже місяць, як Юзеф повернувся з Кам’янця, а ще й досі не сповістив батьків про своє остаточне рішення.

– К бісу оту Сарнецьку! Не люба вона мені! – махнув на неї рукою.

А Софія уникала його з тих пір, як він спровадив Марію хотинському паші. На вечірках цуралася, все з пані Лоською та зі жванецькими паничами в танцях крутилася. Вередливою стала, немовби й не жебрачка вона, а пещена панянка. Авжеж, це пані Лоська винна – навчила її панських манер, тепер до неї, наче до королеви Амалії, на золотій колясці не під’їдеш. Юзеф глянув у вікно і побачив Софію. Дівчина йшла із саду з букетом квітів, граціозна, прекрасна, в блакитній шовковій намітці, кінці якої тріпотіли від вітру, як прозорі крила. Ось уже чути її кроки на сходах. Рипнули двері кімнати. Юзеф підвівся з-за столу, оглянув себе в дзеркалі, підкрутив вуса – джиґун джиґуном. Не спитавши дозволу, зайшов до Софії. Вона тримала в руках кришталеву вазу, збиралась опустити в неї квіти.

– Який красивий букет! Але ви ще краща! – промовив Юзеф.

Дівчина здригнулася, кинула на стіл квіти.

– Волію, пане, щоб ніхто з чоловіків до моїх покоїв не заходив!

Зневага, що спалахнула в її погляді, образила гонористого Юзефа, розбудила у ньому гнів.

– Як господар цього будинку, маю право ступити у кожен його куточок.

– Але не тоді, коли у ньому самітна дівчина. Це не пристойно й не гідно порядної людини.

– Дівчині, купленій на невільничому ринку, велика честь побувати в обіймах вродзонного шляхтича! Негоже їй ображати свого благодійника!

Юзеф ступив до неї.

– Геть! Геть! – загукала Софія. Вона метнулася до канапи, вихопила з-під подушки кинджал. – Не чіпайте! Смерть заподію! Не займайте! Геть!

Юзеф сторопів. Він дивився на дівчину безтямними очима і важко дихав. Софія стояла перед ним рішуча й люта, як вовчиця. Несамовитий погляд очей, напруження кожного м’яза свідчили про те, що гостра зброя опинилася в її руках не випадково.

– Не підходьте! Я зумію себе захистити!

– Що з тобою, Зосю?! Вгамуйся!.. Я кохаю тебе! – отямився Юзеф.

– Знаю, чим скінчилося ваше кохання з сестрицею моєю. Гірка її доля й мене розуму навчила…

– Софіє, я не зичу тобі лиха. Небо бачить – люблю тебе щиро. Я піду звідси негайно, цієї самої миті, але скажи хоч єдине радісне слово!

– Облиште мене! Ідіть звідси, ідіть! – Дівочий голос тремтів, очі палали.

Юзеф хотів ще щось казати, але не міг. Незвичайна рішучість дівчини відняла у нього волю, приголомшила. Похнюпившись, він мовчки пішов геть.

Софія ще якусь мить стояла мов закам’яніла, та коли за Юзефом зачинилися двері, враз відчула слабкість у всьому тілі, душевну порожнечу й сум’яття.

– О Боже! – Дівчина обхопила долонями скроні й кинулася на подушки. – Маріє, сестро, тепер настала і моя черга!.. Гірка наша доля, сестро!..

Увечері Софія розповіла про все пані Лоській. Дівчина дивилася на неї, не розуміючи, похвалить вихователька за кинджал чи осудить.

– І ти могла б це зробити? – суворо спитала Лоська.

– Змогла б…

Очі Лоської стали великими. Видно, злякалася того, що почула від Софії.

– Боронь Боже, доню! Не бери на себе такий великий гріх!

– А сестрицю мою Марію зганьбити й віддати в рабство – не гріх?

– Така наша доля жіноча.

– Я не хочу такої долі! Не хочу!

– Не перша ти… Ну, заспокойся! Час загоїть душу, забудеш образу, – сказала пані. – Кажеш, пан Юзеф засмучений пішов від тебе?

– Так.

– Значить, совість у ньому прокинулася… Це добре. Але він не вгамується, не відстане від тебе… Послухай мене, Зосю. Не цурайся його, але й волі не давай, не допускай близько. Скажи: тільки після шлюбу.

– Не любий він мені, пані.

– Дурненька. Чи забула, хто ти така?.. А пан Юзеф – шляхтич, роду знатного. Яка панянка не піде за нього?.. Роби, як раджу. Щастя тобі хочу.

Софія нічого не відповіла.

– Ну, годі, – сказала Лоська, – ходімо танцювати!

Жінки пішли до салону, куди незабаром, як метелики на світло, позліталася жванецька шляхта.

Юзеф повернувся додому, коли танці були в розпалі. Став осторонь, сперся ліктями на підвіконня. Пропливла в парі з Лоською Софія, зиркнула на нього колючим поглядом.

– Сатана! – тихо, майже пошепки відповів Юзеф на той погляд і пішов до свого кабінету. Він ліг на канапу, не скинувши навіть одягу, заплющив очі. А в уяві – Софія. «Може, одружитися з нею?.. А хто ж дозволить такий шлюб?.. Шляхтич – і жебрачка! Ні! Ні! Це ганьба для всієї родини. Відцураються батьки, відсахнуться друзі. Король позбавить офіцерського чину, небо впаде на мене чорним прокляттям… О, яка нечиста сила наслала її на біду мені?!»

Сестра Текля Аксамітовська і пані Лоська бачили, як страждає Юзеф, впевнилися, що не минути йому заручин із грекинею, і докладали всіх зусиль, аби ще краще «обтесати» Софію. Вони частіше стали їздити з нею в гості до Вінниці, Брацлава й Тульчина, при кожній нагоді пускали чутку, що дівчина походить з династії візантійських імператорів, що Боскамп Лясопольський викупив її з полону в турецького султана.

У шляхетських родинах цю побрехеньку сприймали за щирісіньку правду. Софія своєю класичною грацією, розумом і аристократичними манерами, набутими в домі Вітте, підтверджувала це.

Незабаром жванецьке життя потьмяніло в очах грекині від сяйва та розкошів вінницьких і тульчинських палаців. Навколо Софії почали увиватися жонаті й нежонаті пани, які стояли на вищому, ніж Юзеф, шляхетському щаблі. Це до болю дратувало його. Він страждав од ревнощів і не знав, як схопити жар-птицю, котра пурхає над самісінькою головою, а до рук не дається.

Тишком-нишком поїхала Текля до Кам’янця, щоб довідатись, як поставляться батьки до можливих заручин Юзефа з Софією. Розповіла все, як є, щиру правду.

Старі не дуже розчарувалися, довідавшись, що Юзеф не хоче брати Сарнецьку. Хто з батьків не зичить щастя рідним дітям? Але намір сина побратися з дівчиною без роду, без племені вони сприйняли як образу, як наругу над шляхетською честю.

– Не дозволю! Не буде на це мого благословення! – гримів генерал Ян Вітте.

Старий погрожував зректися сина, щоб зберегти честь роду і відвернути від себе гнів короля.

Так і не зуміла Текля Аксамітовська умовити старих дозволити шлюб. Повернулася до Жванця і довго радилася з Лоською, що робити, чим допомогти єдиному братикові.

Тим часом з Кам’янця прийшла депеша: батько знову викликав сина до себе. Там на Юзефа чекала приємна несподіванка – підвищення в офіцерському чині й призначення командиром Кам’янецького полку.

Незабаром Юзеф обійняв нову посаду й оселився у батьківському домі. Текля з пані Лоською та Софією перебралася в передмістя Кам’янця, до свого невеличкого маєтку з чудовим садом та рибним ставком. Юзеф не проминав нагоди зустрітися тут зі своєю коханою. Часто вони усамітнювалися на березі ставка. Юзеф був перед нею смирним, наче ягня, і вона перестала уникати його. Він обдумував свій намір обвінчатися з Софією таємно, звертався з таким проханням до ксьондза Куньовського, але той чемно відмовив:

– Закони Речі Посполитої не дозволяють такий шлюб. Я не маю права порушити волю короля і догми святої церкви. Ідіть до пана біскупа. Якщо буде його дозвіл, то хай благословить вас свята Мадонна.

Кам’янецький біскуп Адам Краснянський уважно вислухав молодого полковника, підвівся з глибокого крісла, схрестив на грудях руки і мовчки почав ходити по кімнаті. Юзеф стояв, схиливши голову, з тривогою чекав рішення святого отця, котрий мав найбільшу владу на Поділлі. Грекиня полонила його серце, опанувала волю. Він ладен продати душу самому нечистому, щоб заволодіти нею, та поки що сподівається на Бога. А тим часом біскуп, мовчазний і похмурий, ходить по вітальні, морщить у глибокій задумі лоба, зрідка позирає на полковника, ураженого амуровими стрілами.

Глава католицької церкви на Поділлі Адам Краснянський не лише посідав помітне місце на ієрархічній драбині – він був також розумним і далекоглядним політиком. Замислившись над клопотами до нестями закоханого Юзефа Вітте, він пригадав легенду про царське походження заморських красунь. Ту легенду пустили по світу Текля Аксамітовська і пані Лоська. Розійшлася вона по всьому Поділлю, дісталася вух біскупа Краснянського, і хоч сприйняв її як вигадку, все-таки замислився над нею, і в його голові виникла далекосяжна ідея: чому не використати грекиню на благо вітчизни? Колись Марина Мнішек була одружена з Лжедмитрієм, і це дало змогу Польщі виставити свого претендента на російський престол. А якщо підтримати чутки, що Софія походить із роду візантійських імператорів… Чи не можна буде за допомогою цієї красуні завести політичну гру і претендувати на Константинополь? Святому отцеві муляло й інше. Він знав, що старий Вітте проти цього шлюбу, отже, трапилася нагода насолити давньому ворогові…

– Сину мій, – нарешті заговорив біскуп, – чисте й вірне кохання дарує людям Бог. Я дозволяю вам побратись і благословляю вас. Хай буде між вами мир, любов і злагода віднині й довіку! Будьте щасливі на многії літа!

Краснянський перехрестив Юзефа і важко опустився в крісло. Наречений із хвилину стояв непорушно, мов кам’яна баба. Схаменувшись, упав перед біскупом на праве коліно.

– Спасибі, отче.

– Але я маю вам нагадати про походження вашої нареченої, – промовив біскуп. – Вона спадкоємиця візантійського престолу. Не забувайте про це.

Не пішов – на крилах полетів Юзеф від біскупа, і з того ж дня в домі Теклі Аксамітовської почали готуватися до заручин.

Нарешті довгоочікувааний день настав. 14 червня 1779 року – не свято, будень. Мешканці кам’янецького передмістя Зіньківців здивувалися, коли побачили, що костьол відчинено і служка запалює свічки перед образами.

Пішла чутка, що тут таємно вінчатимуться якась знаменита особа – чи то королівна Амалія, чи російська царівна, яку викрав у вельможних батьків кам’янецький полковник. Ніхто в Зіньківцях не знав подробиць. Ходили найдивовижніші плітки, вони дуже заінтригували місцевих обивателів, і навіть ті, що працювали поблизу в полі, кидали роботу, йшли до костьолу, збиралися, мов на дивогляд.

Доріжку від дзвіниці до паперті служки вистелили килимами, квітами й зеленим гіллям скумпії та клену. Біля дзвіниці чатували обвішані торбами старці. Босоногі, обірвані містечкові дітлахи юрмилися тут із глиняними глечиками, дерев’яними цеберками, щоб перелити дорогу на щастя молодим і спіймати кинутий мідяк.

Прибіг хлопчина в штанях на одній підтяжці, босий, замурзаний, і, показуючи в напрямку міста, крикнув захекано:

– Он вони! Їдуть!

Шлюбний екіпаж здивував зіньківчан. Вони сподівалися побачити пишний кортеж, а біля костьолу спинилася одна-однісінька карета без почту й пишноти. Молодят супроводжували тільки четверо – капітан Гнат Прибишевський, місцевий шляхтич Семен Квятковський та пані Лоська з Теклею. Вони мовчки вийшли з карети і поквапилися до храму. Там на молодих нетерпляче чекав ксьондз Хмельовський, заздалегідь попереджений Адамом Краснянським про політичний замисел шлюбу. Ввічливо уклонившись, він подав Юзефу руку.

– Ось дозвіл пана біскупа, – Юзеф вийняв з кишені папірець. Хмельовський довго читав, зрідка позираючи на молодят.

– Я повинен вам сказати віч-на-віч кілька слів, пане полковнику, – ледь помітно всміхнувся Хмельовський і відвів Юзефа вбік. – Відтепер наречена Софія стає вашою законною жоною і матиме щасливе прізвище Клявоні. Чи усвідомили собі, яке велике значення це має для вас? Клявоні – прізвище візантійських імператорів.

– Так, отче. Моя наречена походить із цього славетного роду. В її особі Польща вбачає єдину наступницю візантійського престолу… Розумію… Це робить мені велику честь.

Юзеф не витримав хитрого погляду Хмельовського і схилив голову. В масних, глибоко схованих під кошлатими бровами очах ксьондза спалахнули іскорки.

– Так, так, пане полковнику, але… – Ксьондз зробив паузу, потер долонею бритого лоба. – Гріх, який я беру на свою душу, вимагає індульгенції…

Сплетений разом зі святими отцями в міцний вузол однією брехнею, Юзеф зрозумів, куди хилить Хмельовський. Щоб припинити почату ксьондзом хитру розмову і швидше обвінчатися, він сказав:

– Не турбуйтеся, отче, ви одержите все, що треба для радощів на цім світі і спасіння душі на тім… І ще смію запевнити: справа, яку ви берете на себе, потрібна католицькій церкві та ойчизні нашій.

Ксьондз нічого не відповів, усміхнувся лише, взяв за руку молодого і підвів до молодої. Урочисто загув орган, на хорах залунала величальна. Зіньківчани заніміли з подиву, коли Хмельовський проголосив з амвона:

– Вінчається раба Божа Софія, спадкоємиця престолу Грецького і Константинопольського царства, нащадок і продовжувачка імператорського роду Клявоні!

Обряд тривав недовго. Після вінчання Хмельовський щез у вівтарі й задоволено потирав руки. Знав: полковник Юзеф Вітте добре віддячить йому. Таємниця, яку він знає, варта важезної торби грошей.

Після вінчання шлюбна карета виїхала з Зіньківців. Дітлахи бігли за нею аж до Кам’янецької гори, хапаючи на льоту цукерки й мідні монети, які щедро кидали їм пані Лоська і Текля Аксамітовська.