Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 6

Великий сейм зібрався восени. Люті вітри шугали вузькими вулицями та провулками, гнали опале листя. Каркало в сірому небі ненажерливе гайвороння. Олов’яні хмари марудливо повзли небом, зрошуючи землю холодними дощами.

До королівського палацу з усіх усюд стікався найрізноманітніший люд – у розкішних каретах, диліжансах, у розмальованих фаетонах, на простих, невибагливих бричках. Ішли пішки варшавські панки в суконних кунтушах, замшевих чоботях на високих підборах, а деякі у фраках і циліндрах, під чорними парасольками. Депутати сейму квапилися до Зали законів, у якій повинні вирішуватися в ці сірі осінні дні важливі державні справи.

Не дуже знатні варшавські панки, цехмейстери, мануфактурники, власники майстерень і крамничок юрмилися перед королівським палацом, сперечалися, пророкували великі зміни, чекаючи від сейму важливих рішень. Ось панок у синьому кунтуші, в червоних чоботях розмахує згорнутою парасолькою, намагається усіх перекричати:

– Панове! Послухайте, що вам скажу: я маю ткацький цех. А який то цех? Сміх, та й годі, дерев’яні верстати! Хіба зітчеш на ньому добру тканину? Англійські машини треба купувати, а нема за що, бо нашу матерію вельможні не купують, з-за кордону привозять, бо та краща. А чим будемо робити гарну матерію? Путніх машин нема, робочих рук нестача, бо магнати хлопа на припоні тримають. Де взяти робітника, я вас питаю? Хлоп мусить бути вільним, тоді й ремісництво не животітиме. Захоче біля землі поратися – нехай, а потягне його до міста в ремісники – просимо. Вольність хлопу потрібна, бо в тій вольності сила держави.

– Нехай король робить, як в Англії та Франції, нехай податки з ремісника не дере та й нам дихати дає! – гукає хтось із ремісничого люду.

– Король зробить так, як Четвертинський і Потоцький скажуть, а ми погаласуємо тут та й розійдемось!

– А якби тих Четвертинських і Потоцьких за барки – та й із сейму? Загарбали пів-Польщі, прибрали до рук нашого круля, та й мички з нього микають. Вольність хлопу, вольність реміснику!

– Нєх жиє вольносць! – вигукувала попід вікнами королівського палацу юрба.

А в Залі законів точилася сварка. Хелмський посол Гродзенський потряс стиснутими кулаками перед депутатами:

– Вітчизна наша в небезпеці! Пруссія та Австрія готові роздерти її на шматки. А чим зможемо захиститися від ворогів? Не можемо, бо магнат свої груди не підставить під ворожі стріли, а хлоп не стане боронити своєї тюрми, бо ж панщина – то тюрма для нього.

– А що пан радить?

– Свободу хлопу дати, щоб він відчув себе громадянином держави.

– Нє позвалям! – загуділи магнатські ложі.

– З ремісника податки не дерти, бо й так ремісниче діло занепало. Перед усім світом соромно – в чужих чоботах ходимо, чуже сукно носимо, бо бідне наше ремісництво за браком грошей ані взуття, ні одежі путньої зробити не може. Скасувати податки з майстрових людей!

– Нє позвалям!

– Карпати кишать опришками, горять маєтки в Галичині й на Поділлі, бо хлопа за скотину маємо, панщиною його замордували, тому він мстить нам сокирою. Дайте волю йому, дайте хліб, щоб людиною відчув себе. Хлоп потрібен для захисту вітчизни!

З магнатської ложі підвівся Фелікс Потоцький. Гидливо скривився на Гродзенського.

– Ваші промови, пане посол, для вітчизни нашої – як свічка для порохового погреба. Ви підбурюєте поспільство на бучу. Нє позвалям! Не дамо зрівняти простолюдина з благородним панством. Хлоп є хлоп, і його доля Паном-Богом визначена: землю орати і вірно служити своєму господареві. Але хлоп нині розбестився, і його треба приборкати. Закликаю, панове посли, до захисту нашої шляхетської гідності від сірого бидла! Не доведи Господи до нової Коліївщини! А нею пахне від слів пана Гродзенського… Дарую в королівську скарбницю грошей на придбання гармат у кількості, достатній для озброєння ними одного полку.

– Нєх жиє наша свєнта вольносць! Віват! – вибухнула зала. Потоцький з почуттям переможця повернувся на своє місце серед найпочесніших депутатів сейму. Северин Ржевуський, Ксаверій Браніцький та Антонін Четвертинський, за якими стояла шляхетська еліта, потиснули йому руку. Зала клекотіла оплесками.

Гродзенський спокійно сидів у ложі, суміжній з магнатськими, вдивлявся ясними очима в обличчя вельмож і ледь помітно усміхався гіркою, скептичною посмішкою. Князь Четвертинський нахилився до нього і посварився пальцем:

– Пане посол, ви намагаєтеся зрівняти шляхту з хлопським поспільством. Не буде так! Нє позвалям!.. Нє позвалям, бо то є прямий шлях до загибелі ойчизни нашої!

– Рабство – ото найстрашніша небезпека для Речі Посполитої. Я стояв і буду стояти за свободу простого люду. Тільки вільні громадяни зможуть урятувати батьківщину від загибелі.

– О, який ви хоробрий! Хвалю за сміливість! Але Польща, будьте певні, ніколи не почує вашого надто бойового заклику.

– Польща, пане Четвертинський, не обмежена стінами цієї зали…

– Це так. Але її доля мусить вирішуватися тільки тут і лише елітою нації, а не на пляцу галасливим натовпом.

– Історія покаже, хто повинен вирішувати долю батьківщини, – сказав Гродзенський і відвернувся від Четвертинського.