Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 8

Відтоді як з Марією сталося лихо, Юзеф відсахнувся від неї. Давно вона видужала, ожила її краса, а йому байдуже. Нелюбою стала. Взяв, що можна було взяти від дівчини, і відвернувся.

– На те й дівчата на світі існують, щоб їх спокушувати, – виправдовувався він перед людьми й перед власною совістю.

Зустрічей з Марією уникав, навіть на вечірки не ходив, якщо там була Марія з сестрою чи пані Лоською. У такі дні він виїжджав на пікети перевіряти, як несуть службу жовніри його загону, чи, пославшись на поганий настрій або недугу, зачинявся на весь вечір у своєму кабінеті чи спальні.

На тому тижні гостював за Дністром у хотинського паші. Той подарував йому арабського скакуна. Тепер Юзеф цілими днями не злазив з коня, гасав від пікету до пікету вздовж кордону. У Жванці довідалися про цей дарунок, зраділи: значить, не піде турок війною, коли сам паша робить такі презенти командирові польського війська. Налякане недавніми чутками про війну, місцеве панство знову повеселішало. Почастішали бенкети, потекло звичним руслом безжурне шляхетське життя.

На своїх зборах жванецька знать насідала на Юзефа: треба чимось віддячити султанському намісникові. Ліпше мати під боком приятеля, ніж ворога.

Юзеф недовго думав, чим відповісти на дарунок паші, і знову почав збиратися за Дністер. Поки готували переїзд – Дністер після повені ввійшов у свої береги. На кінному дворі жванецькі стельмахи лагодили карету – натягували на колеса нові штаби, обновлювали внутрішню обшивку та бляшаного орла над дашком екіпажа, бо за зиму весь він укрився іржею.

Текля з пані Лоською здивувалися, коли довідалися, що до Хотина Юзефа супроводжуватиме Марія.

– Нехай, – погодилися вони, – може, подобрішає до дівчини, бо зовсім байдужим став.

Марія покірно збиралася в дорогу. Лоська вертіла нею перед дзеркалом, приміряла сукні, пудрила, рум’янила їй обличчя.

– Хай бачать нехристи, які в нас красні панянки, не те що їхні бусурманки з совиними очима.

Юзеф нетерпляче чекав на подвір’ї, поки жінки вирядять Марію. Та ось вона збігла східцями – у шовках, у зеленому капелюшку з павиним пером. Юзеф чемно взяв її за лікоть і повів до карети. В супроводі військового почту екіпаж покотився до Дністра.

Після від’їзду Юзефа й Марії обидві пані, примостившись на канапі в Теклиній спальні, довго перемивали Юзефові кістки. Розмова точилася мляво, жінки від нудьги позіхали, затуляючись пахучими носовичками. Хилило на сон.

Та ось унизу озвався клавесин, спочатку тихо, а потім чимраз гучніше, і невдовзі будинок виповнився чарівними звуками полонезу. Пані завмерли, вслухаючись, потім зійшли вниз і почали танцювати, аж поки не зазирнув у вікно синій березневий вечір. Нарешті Софія втомилася грати, поцілувала жінок і повернулася до своєї кімнати. Пані взялися за карти, раз у раз поглядаючи у вікна – чи не їде з Хотина Юзеф.

Лиш опівночі зацокотіли копита на брукованому подвір’ї. Юзеф приїхав сам. Потираючи закляклі руки, увійшов до вітальні, де його і зустріли жінки.

– Де Марія? – спитала Текля, відчувши щось недобре.

– Потім, потім про неї. Дайте чимось зігрітися. Гукніть Марту, нехай вина принесе… Ні, горілки, бо замерз як цуцик.

– А чи в Хотині не вгощали?

– До біса таке пригощання! Не п’ють турки… Горілки швидше!

Покоївка Марта заметушилась і незабаром поставила на стіл карафку. Не чекаючи, поки йому прислужать, Юзеф сам собі налив і випив. Пані сиділи поруч, мовчки дивилися на нього.

– Там Марія, – показав у вікно, відповівши на запитливий погляд жінок.

У пані Лоської брови сіпнулися догори.

– Нічого не розумію, де це – там?

– У турка.

– Матка Боска! У турка! Скажи, брате, що скоїлося? – вкрай розтривожилася Текля.

– Я виконав заповіт пана посла. Він звелів подарувати від його імені Марію турецькому паші… Не знаю, чимось зобов’язаний він перед турком, – збрехав Юзеф.

– О Боже праведний! – сплеснула руками Текля. – Чого ж про це я не знала?

– І не повинна була знати. Мужчинські це справи, державні. Не про все вам, жінкам, і казати можна було. А тепер кажу: якісь рахунки у пана посла з турецьким начальством. Оце й усе, і не питайте більше.

Розгнівані пані сипали прокльони і на Лясопольського, і на Юзефа, і на хотинського пашу.

– Годі вам! – сердито гримнув на них. – Марії там буде добре, бо вона наймолодша і найкраща серед жінок хотинського гарему.

– Гай-гай! Чекай від турка добра!.. Була дитина, як у раю, а потрапила в пекло, проклятий! Ти занапастив дитину! – заходилася плачем Текля.

– Вгамуйся, сестро! – став умовляти брат. – Що я мав діяти? Така воля посла, я тільки її виконавець.