Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 4

Під горою Ведмежою, що нависла над тихоплинним Сяном, розкинувся просторий маєток графа Фелікса Потоцького з розкішним палацом, що виходив фасадом на річку. У дзеркалі сонливого плеса відбиваються стрункі колони портика, пишні коринфські капітелі, вензелі, блакитні візерунки фронтону з родинним гербом у центрі, химерні плетива венеціанських вікон. Палац потопає у пінистому морі бузку. Жовті стрічки посипаних піском доріжок то сповзають униз до річки, то гадюками в’ються по схилах гори і зникають між замшілими скелями та столітніми смереками, що підпирають верховіттями синє небо. Перед палацом шумлять дзвінкі водограї, хлюпочуться в гранітних басейнах мармурові німфи.

Вечір. Спалахують вогнища вздовж заплави – то мазури палять хмиз і торішній очерет. Димом застелило все довкола. Той дим гонить комарину зграю у глибину заплави, далі від палацу, щоб не турбувала болотна нечисть панів, щоб не пила їхньої благородної крові.

Зійшлися мазури навколо багаття, хтось пісню почав, її підхопили численні голоси, і полинула вона, сумна та гірка, як отой дим, що висне над мочарами:

Ляснула окомонова нагайка по чиїйсь спині, і замовкли піснярі. Чутно лише, як потріскують зиндри та хлюпоче по камінню Сян.

А палац під горою ясніє вогнями. Ще вдень наїхало сюди в розкішних каретах, балагулах, а то й верхи багато панів. У просторому вестибюлі з двома рядами іонійських колон блищать бронзою ліхтарі, мерехтять у дзеркалах язички свічок.

Серед гостей – поважні генерали в роззолочених мундирах, чиновники в білих, посипаних тертою крейдою перуках, бритоголові, флегматичні, з масними очима і тонкими блідими руками служителі віри католицької, молоді панянки й паничі, поважні дами різного віку з моноклями, кістяними віялами в руках, дорогих платтях з довжелезними шлейфами.

Відчинилися різьблені двері зали, і на порозі став сам господар палацу граф Фелікс Потоцький. На ньому темно-зелений полковницький мундир з регаліями, на голові соболиний шлик зі страусовим пером, при боці шабля з дзвінкої дамаської криці. Граф Потоцький урочисто підняв руку:

– Благородне панство, щиро прошу до гранд-зали!

Гості посіли місця за столами, що вгиналися від незліченних страв та напоїв. Тут і печені поросята з хроном у рильцях, і смажені гуси, бігоси, турецький інжир, прусська халва, ласощі краківських та віденських цукерень. У солом’яних чохлах одутлуваті пляшки бордоського, квадратні з зеленого скла фляги лейпцизького пуншу, каламутні напої вінницьких та барських винокурень, барильця міцного тридцятирічного меду.

У кутку під лампадою – окремий стіл для святих отців, яких запрошено сюди на освячення та благословення палацу. Облачений, як до великодньої служби, біскуп Калиновський підвівся з-за столу, стулив під пухлим підборіддям долоні для молитви, і в залі запала тиша.

– Благославен будь віднині й довіку дім цей, благославен будь віднині й довіку господар обителі цієї, його мосць граф Фелікс Щенсний Потоцький, і його жона, і нащадки його, і його челядь. Даруй, Боже, сімейству цьому здоров’я. Хай щасливим буде воно на віки вічні з домом цим, з полями, з водами рибними і нерибними, з лісами його, з лугами, з великою та малою скотиною, з птицею, з реманентом, зі всякою всячиною! Хай вічно панує в цій обителі згода, мир і тиша! Спаси, Боже, од вогню, од грому, од роздору, од нечистої руки, од заздрісного ока та лихого слова, од великої і малої хворі! Аве Марія!

– Аве Марія! Аве-е!

Стоголосий імпровізований хор гримів гармонійно й урочисто. Здавалося, що люди зійшлися не на бенкет, а в храм з нагоди великого свята.

– Аве Марія, аве-е! – востаннє злетів під стелею урочистий акорд.

Виголосили тост за пана-господаря, задзвенів кришталь. Тост за тостом – і загомоніли, пожвавішали від хмелю гості, зала заповнився гамором, жартами. Непомітно осиротів стіл під лампадою в кутку, святі отці тишком-нишком покинули залу, у якій після численних тостів починалися непристойні жарти. Лакеї винесли стіл, на його місце прикотили масивний клавесин, і під зображенням святої мадонни весело забриніли струни. Знову задзвеніли келихи, заіскрилося прозоре вино, закружляли у танку пари.

– Ваша мосць, – звернувся до Потоцького високий, зі старечим зморшкуватим обличчям вельможа в одязі депутата сейму, – ви чули: король звелів відкликати посла Лясопольського з Туреччини.

– Знаю. І хай молить Бога посол, щоб на цьому й скінчилися його неприємності. Король наш багато надій покладав на нього, а він нічого не зробив. Австрієць висить над нами, зазіхає на наші землі, а хто допоможе нам, якщо війна почнеться? Росія? Ні, ваша світлосте. Росія відшматує Подолію, як тільки Австрія піде на нас. Турок – ото наш спільник проти Австрії і проти Росії. Та не зумів схилити граф Лясопольський султана до спілки з нами…

– Кажуть, пан посол купив собі для розваги дівчат, – продовжив депутат.

– Негідний вчинок. Австрійська імператриця Марія Терезія вже довідалася про це і розгнівалася. Пан Лясопольський розбестився серед турків. Задоволення власних примх для нього важливіше за державні справи. Цей вчинок я засуджую, бо не можна плямувати честь шляхтича перед усім світом.

Увійшов слуга, звернувся до розпорядника бенкету.

– У браму грюкають якісь хлопи, просять пана розпорядника вийти до них.

– А чого їм треба?

– Не кажуть. З дудками прийшли і вас просять.

Розпорядник вийшов. Біля брами товпилися парубки, сперечалися з гайдуками, що стояли на варті.

– Он які нахаби! – показав вартовий на хлопців. – Кажу, ідіть геть, бо стрілятиму, а вони лізуть, як осінні мухи.

– Пане, пустіть нас до палат, ми не мазурики, ми дударі з Бялува, тутешні, – звернувся до розпорядника чубатий парубок у вишитій сорочці, в полотняних, заправлених у чоботи, штанях. – Ось цей, – показав на хлопця, що мовчки стояв біля нього, – на дудці грає, а он той, Ясик, на цимбалах файно вміє, а Йванко – на чому завгодно. Навіть трембіту має, та незручно з нею – довга дуже, так він із флоярою прийшов.

– А ти на чому можеш? – спитав розпорядник чубатого.

– На бубні. Та нема в мене бубна, батько на тім тижні шинкарці за горілку оддав. Хотів для цього діла решето з дому взяти, та мати не дала, ще й по крижах кописткою оперіщила… Пустіть, пане, веселити вас будемо, хлопці ж ми файні, граємо наче архангели на мідних трубах.

Розпорядник обвів скептичним поглядом хлопців, а вони, мов святі, стоять, схрестивши на грудях руки, благально дивляться йому в очі.

– Як же вас пустити у палати, коли від вас овечками тхне?

– Не тхне, пане, не тхне, бо в Сяні допіру купалися.

– Гаразд, ідіть. Та добре грайте, бо як споганите – батогами заплачу, а за файну музику хляками нагодую добре та ще по жмені родзинок і по грудці цукру дам, – нарешті згодився розпорядник.

Принесли до зали лаву. Розсілися, і засвистіли флояри, задзвеніли цимбали, заспівали дударі під власний акомпанемент пісню про страшних вовкулаків, що справляють шабаш у горах серед темної ночі:

Сп’янілі пани, забувши шляхетський гонор, несамовито витупцьовують бадьорі мужицькі танці. Ходить ходором підлога під сотнями ніг. Підтоптані пани тягнуть у танок молодих панянок, вигинаються, кокошаться, в’ються джиґунами навколо них, лисніючи спітнілими обличчями.

А за Сяном на горі, в чагарниках чорного терну, зібралися лісовики, їхній отаман не відводить погляду від панського палацу, уважно прислухається до музики, що лине з відчинених навстіж вікон.

– Чуєте? «Упиря» грають. Час!

Лісові люди в’юнкою стежкою збігли в долину. Крадькома, наче рисі, підійшли до муру, що оточував панський палац, причаїлися. А за муром несамовито ревла музика, веселилися пани, здригався палац від галасу та тупоту ніг. Хлопці-дударі старалися, щоб гучніше звучали флояри, щоб почули музику там, за Сяном.

– Ба-бах! Бабах! Бах! – несподівано вдарили постріли за вікнами.

Тієї-таки миті вихором кинулася до палацу ватага невідомих людей у білих полотняних штанях і сорочках, обтягнутих кептарями з овечої шкіри, в постолах, а то й босих. У кожного на очкурі при боці топірець, а у руках пістоль, на обличчях – маски, які не менш, аніж топірці та пістолі, наганяли жаху. Замиготіли в повітрі топірці – і падали порубані вельможі з застиглим в очах смертельним жахом, верещали пані й панянки, кидались у вікна й двері до смерті налякані нежданою навалою:

– Рятуйте-е-е!

– О-о-ой!

– Де гайдуки, пся крев? Де?

А дударі не вгають:

Зникли нападники так само несподівано, як і з’явилися, підпаливши на прощання палац.

– Утекли? – тремтячим голосом спитав літній панок, вилазячи з-під столу.

– Зникли нечисті, – прошепотів хтось. – Це ви, пане Дульський?

– Я… Куди ж поділися гайдуки? – заридав скривавлений панок.

– Головою наклали біля брами… На власні очі бачив – сокирами їх, сокирами… Саме в ту нещасну хвилину я у вікно визирнув. Не встиг слова мовити, як стріляти почали… Єзус-Марія, яка страшна подія!.. Тікаймо, бо згоримо… Опришки червоного півня пустили!

– А де ж хлопи, пся крев, чом не гасять пожежу?

– Тікаймо, поки живі!

А нападники були вже на вершині Ведмежої гори. Отаман з гаківницею в руках і топірцем при боці обвів поглядом свою ватагу:

– Всі тут, ніхто не загубився? – витер капелюхом обличчя, зітхнув з полегшенням: – Молодці дударики, файно веселили шляхту!.. А тепер геть звідси, бо насунуться гайдуки – не вистояти нам. На Лемківщину подамося вовчими стежками, почастуємо ще вельможних. А поки що – спочинок перед дорогою, на той бік Сяну.

Як тільки загриміли постріли, Фелікс Потоцький метнувся із зали, лабіринтами палацу вислизнув на подвір’я, скочив охляп на коня та й помчав у чорну ніч. «Казала ж сербіянка Мавра, щоб не будувалися під Ведмежою, бо то прокляте місце, сам люцифер поселився в тих скелях», – згадав Потоцький ворожку.

Усю ніч острожив коня і лиш опівдні добувся до Любліна, до свого палацу, і, не кажучи нікому ні слова, знесилений, повалився в пухкі перини. Прокинувся перед заходом сонця і вийшов до дружини.

– Чого так змінився на лиці, любий мій? – спитала Жозефіна. – Чи занедужав, чи сон поганий наснився?

Чоловік розказав про те, що скоїлося в Бялуві. Заридала Жозефіна, заламала з горя білі руки:

– Де ж гайдуки наші, де жовніри? Вези мене звідси до Тульчина, бо опришки й сюди дістануться.

– Не тужи, люба моя, не плач. Усе буде гаразд. Поїдеш на Поділля, а я – до Варшави. Викладу там свою думку: треба лаштувати військо. Вогнем і мечем нищити здрайців!

Через кілька днів з подвір’я люблінського палацу Потоцького викотилися дві карети. Кожну супроводжували по сотні озброєних вершників з полку люблінського воєводи. Вони охороняли графа Фелікса Потоцького, який терміново виїжджав до Варшави на сейм, та Жозефіну, що тікала до Тульчина, далі від неспокійних околиць.