Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 14

Пані Лясопольська нестямно зраділа чоловікові, який повернувся з Варшавського сейму. Ще більше вона втішилася новим маєтком, купленим у Потоцького.

– Дарую тобі цей палац, моя люба. Збудую перед входом мармурову арку, на якій майстри виведуть: «Лодзя». Хай заздрять тобі, моє серце.

Тепер пані Лодзя матиме і пишний палац, і рибні озера, і ліс. Щовесни наїжджатиме до Бялува на Сян, спочиватиме від краківської задухи.

Лясопольський радів своєму надбанню, але потайки від дружини журився: де взяти гроші, щоб разрахуватися з Потоцьким? Бракувало п’ятьох тисяч. Пускатися в борги – сором. Коштовностей не хотілося чіпати: хто знає, що ще в житті станеться? Часи ненадійні. Король Станіслав Август Понятовський не дуже міцно сидить на троні. Не він править країною, а магнати Потоцькі, Браніцькі, Четвертинські, Ржевуські… І кожен нашіптує йому своє. Одні радять спілкуватися з російською імператрицею Катериною, інші силкуються здружити його з Пруссією. Дві могутні сили діють у Польщі, і кожна намагається нав’язати свою волю королеві. Боскамп Лясопольський, досвідчений політик і дипломат, бачить і третю силу – міщанство, ремісництво та селянство, затиснуте в лещата магнатської сваволі. У нижчих верствах суспільства жевріє ненависть. Іскри вже подекуди спалахують: там пана вбили, там спалили маєток. Неспокійно стало на шляхах. Пан посол добре знає, що це означає. Почнеться завірюха – маєток у кареті не повезеш, а коштовності схопив, та й поїхав. Але ж де гроші взяти? І тут йому пригадалися грекині. Ляснув себе по лобі:

– Еврика! Нєх пан Вітте потрясе гаманцем!

І Лясопольський сів писати листа.

«Мушу повідомити вашу мосць, що господарські справи мої останнім часом занепали через недорід хлібний, падіж худоби та втрату від вогню ґуральні. Збитки, заподіяні мені, занадто великі, щоб залагодити справи. Отож смію просити вельможного пана Юзефа сплатити мені десять тисяч злотих за грекинь. Якщо пан не спроможний це зробити, то нехай поверне їх мені».

З передчуттям чогось неприємного розкривав Юзеф конверт від Лясопольського. Читаючи, хмурився. Невдовзі подав листа жінці.

– Ось, кохана моя, читай.

Софія з цікавістю прочитала, а потім довго міркувала, що сказати на це. Зрозуміла, що козирі пливуть до її рук, але… Як повестися в таких обставинах? Вдаючи себе стурбованою, відповіла, ніби жартома:

– Десять тисяч злотих – то великі гроші. Чи варто тобі позбутися таких коштів заради мене? Може, мені повернутися до посла, щоб не довести тебе до убозтва?

– Як смієш таке казати?! – Юзеф щиро пригорнув до себе красуню. – Хіба не люблю тебе, не ціную?

Софія ніжно пригорнулася до його грудей, защебетала:

– Я теж тебе кохаю, але не бажаю, щоб ти розорився. Пані Лодзя така добросерда!. Вона втішить мене.

– Ні, ні! Не оддам тебе нікому. Я готовий віддати все майно, аби ти лишилася зі мною.

– Ну, чини, як знаєш, – тихо промовила Софія. Вона впевнена: у Кракові на неї чекали не почесті, не юрба залицяльників, а прислуговування в покоях панів Лясопольських.

Незабаром до Кам’янця прибула Жозефіна Потоцька, щоб хоч трохи спочити від господарських справ і докучливої тульчинської знаті. Текля з пані Лоською розповіли їй про те, що Боскамп Лясопольський вимагає сплатити за грекинь гроші або ж повернути їх йому.

– Таких грошей ми не маємо. Якщо ваша ласка – позичте. Пшениця в Млинах гарно вродила нині, ґуральня сякий-такий прибуток дає – сплатимо борг, – попросила пані Текля.

Жозефіна замислилася. Чоловік радив, щоб вона підтримувала версію про царське походження Софії: «Я не бачив тої грекині, – писав він у листі, – але слава про неї долинула до Варшави. Найвельможніше столичне панство хоче бачити ту знатну особу в своїх палатах». Жозефіна була не така обмежена, щоб не втямити, в чому тут річ. Нарешті вона зрозуміла, що польська еліта збирається використати грекиню у своїй політичній грі. Щира патріотка Речі Посполитої Жозефіна Потоцька хоч і була осторонь від тієї гри, але співчувала «гравцям», бо втілення їх задуму в життя йшло, як їй здавалося, на користь батьківщині. З огляду на це вона перестала дорікати своїм подружкам Лоській та Аксамітовській за те, що ті намагаються зрівняти жебрачку зі шляхтою, і, коли жінки звернулися до неї за позичкою, Потоцька відповіла:

– Що з вами вдіяти? Якщо у вас така скрута, то мушу допомогти. Але щоб через рік сплатили борг.

– Спасибі вам, – подякувала Текля.

– А ви благодійниця, – усміхнулася Жозефіна, – не знаю, що робив би без вас пан Юзеф. Дуже він безпорадний та сумирний. За себе постояти не може… Правду сказати – йому б таку суму не довірила.

Увечері трохи розважалися. Пані Лоська грала на клавесині, а Софія з Юзефом пурхала у танку. Потоцька сиділа в глибокому кріслі та спостерігала за ними. Грекиня мала вигляд настільки привабливий, що графиня подумала: «Ні, таки благородна кров тече в її жилах. Не може ж бути у жебрачки ні такої грації, ні аристократичних рис обличчя».

Коли всі розійшлися, Текля і пані Лоська лишилися погомоніти віч-на-віч.

– Дякую, сестро, за послуги. Під вашою рукою Софія стала справжньою панною. Хто тепер посміє подумати, що її колись куплено на невільничому ринку, – сказала Текля тихо і зиркнула навколо, наче боялася, щоб хтось сторонній не почув цих слів.

– А ви справді думаєте, що вона жебрачка? Я сумніваюся в тому. Що поневірялася по світу – це могло статися. Відбили турки дитину від родини, як пташеня від гнізда. Що воно, мале, пам’ятає? Та й що мало робити, немічне?.. Ой, ні, не жебрачка вона, а шляхтянка. Я лише розбудила в ній благородну кров, що застигла від поневірянь.

Довго гомоніли жінки, раділи, що Потоцька допомогла викупити Софію.

А невдовзі ад’ютант полковника війська польського Юзефа Вітте під охороною кількох жовнірів, не жаліючи коней, мчав до Кракова, маючи при собі карнавку, у якій лежали десять тисяч злотих для Боскампа Лясопольського за грекинь.