Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 2

Боскамп Лясопольський покликав до себе Янека і звелів збиратися в дорогу.

– А що пан накаже покласти йому в куфер? Чи досить панові трьох пар білизни? – спитав сухий і довгий, як жердина, старий слуга.

Боскамп зиркнув на Янека і сказав, наче відрубав:

– Кальян!

Янек увічливо вклонився і зник за дверима опочивальні. За хвилину повернувся, подав курильне приладдя.

– Мушу знати, вельможний пане, чи досить буде трьох пар?

– Усе будеш пакувати, усе. Тільки папери не руш. Я сам.

– Матка Боска! – здивовано сплеснув у долоні слуга. – Що сталося? Невже пан надумав кинути Туреччину?

– Надумав… А взагалі ти, Янеку, базіка, і мені не до вподоби твоя цікавість… Проте скажу: від’їжджаємо до Полонії.

– Єзус-Марія! Додому! Сьогодні ж усі речі будуть спаковані.

– А папери не руш, чуєш?

– Чую.

– А поки що йди запрягай коней, бо мені негайно треба до міста.

Янек, котрий був для посла і домашнім слугою, і кучером, швидко запряг коней і знову з’явився перед господарем:

– Смію повідомити пана, що на нього чекає балагула.

Замість відповіді Лясопольський оддав йому нерозпалений кальян.

– Матка Боска, що з паном скоїлося? Він же так любив диміти!

– Ну й базіка ти, Янеку! Любив диміти! А чому, га? Не знаєш? Та тобі й не можна знати. Що панові можна, то хлопу зась.

Обличчя слуги спалахнуло образою:

– Хлоп, вельможний пане, часом і мудрі речі здатний розуміти…

Пан посол Речі Посполитої Боскамп Лясопольський іноді розмовляв зі слугою, як із рівнею. Тут, у турецькій столиці, ні з ким було перемовитись рідним словом, крім Янека та тлумача. А сьогодні ще така радість – королівський наказ про повернення до Варшави. Там, на далекій батьківщині, лишилися друзі, квітучий сад з фонтанами, палац, залитий світлом ліхтарів. Там хлопці-дударі щовечора веселять благородне товариство. А він, ясновельможний, нудьгує ось уже третій рік у турецькій столиці, знемагає від спеки і димить кальяном, щоб показати туркам свою повагу до їхніх звичаїв.

– До дябла кальян, чуєш, Янеку?.. А врешті – не треба, не роби з нього черепків, повеземо де Варшави оцю диявольську смолокурню, хай бачать наші, чим тішаться бусурмани. А поки що облиш її та запрягай коней. Маю потребу з’їздити до міста. А повернемося – відразу ж і в дорогу пакуйся.

За чверть години ковані копита, викрешуючи іскри з бруківки, поцокотіли з подвір’я посольського особняка на широку, запорошену вулицю Абиз-Авадж, що веде на берег священного Босфору. З розпеченого бруку пашіло вогнем. Під блідо-синім небом на шпилях мінаретів палахкотіли від сонця ріжки півмісяців. Ще трохи – і екіпаж викотив на набережну – криву і майже безлюдну вулицю, що плуталася між пагорбами і замшілими пнями вздовж протоки. Обабіч сивіли запорошені кущі тамариску, звисав до води темно-зелений плющ, часом крізь його зарослі проглядали облизані вітрами плішини древніх скель, деінде височіли стрункі кипариси.

Лясопольський любив цю набережну, її екзотику. Свіжий вітер із протоки проганяє спеку, тут легше дихати. Безлюддя, слабкий шелест плюща, повільний плин води заспокоюють.

Янек сидів на козлах фаетона, ліниво поцьвохкував батогом коней і думав, чому це його господар наказав так спішно збиратися в дорогу.

– Смію спитати вельможного пана: він назавжди покидає турка чи ще повернеться сюди?

– Нєх це хлопа не цікавить і не бентежить, бо хлопу вшистко єдно, де бути, аби з паном. Слуга – як нитка за голкою: куди пан – туди й він… Цо то є розбещений хлоп! Нагая давно куштував, то й питає таке, що його й цікавити не мусить…

– Нєх бендзе так, як пан мувить, – зітхнув Янек і замовк.

Коні труско бігли дорогою, що в’юнилася вздовж кряжистого берега. Легкий посольський екіпаж, на якому тільки й їздити по таких примхливих дорогах, щоразу підстрибував на вибоїнах, шурхав колесами по кущах тамариску, збиваючи сиву пилюку. Обігнувши скелю, порослу миршавими кущами срібнолистого лоху, дорога повернула до міста і нарешті витягнулася в рівну стрічку. Пан посол наказав спинити коней, щоб востаннє помилуватися Босфором. В очах мерехтіло від хвиль, що котилися на південь, назустріч гарячим, сухим вітрам. У думці порівнював їх плин з людським життям, що, як оці хвилі, тече в невідомість, і намагався вгадати, що чекає його на батьківщині. Понад усе боявся королівської опали. Чи зрозуміє володар, чому він, Боскамп Лясопольський, не зміг виконати місію посла? Тут, у Стамбулі, довелося докласти усіх зусиль, щоб виконати волю вінценосця і схилити Туреччину на бік Польщі, яка побоювалась Австрії і передбачала неминучість конфлікту з нею. Треба було заручитися султанською дружбою. Війська Золотої Порти давно стоять на кордоні з Польщею – у Хотині та Новоселиці. Як би вони згодилися на випадок австрійського нападу! Та не вдалося Лясопольському це зробити, і ось розгніваний король відкликає його зі Стамбула. Так думав посол, і, щоб уникнути опали, вирішив задобрити свого вінценосця. Ще вчора довідався, що з Кафи прибули галери з полоненими українськими дівчатами та хлопцями, а сьогодні буде торг. Може, щось підходяще трапиться в дарунок королю? Лясопольський гукнув:

– Гей, Янеку, поганяй на Кара-Буджак!

Чим ближче до Кара-Буджаку, тим густіше ліпилися чепурні будиночки і тим менше було зелені. Лиш де-не-де стрічалися присадкуваті ліванські кедри, сумні туї та колінкуваті кущі кизилу. Коні бігли по сухій, збитій копитами вулиці й не звертали вбік навіть тоді, коли стрічалися великі гончарські гарби чи нав’ючені лозовими кошиками віслюки. Візники, почувши дзвінок посольського екіпажу, хапалися за обротянки, сіпали убік, щоб звільнити дорогу, і вже з узбіччя низько вклонялися.

Невільничий ринок Кара-Буджак починався в кінці вулиці Ак-Таман за сірими кам’яними мурами, розцяцькованими плямами зеленого моху. Мовчазні, грізні, споруджені ще за Олександра Македонського, вони багато бачили на своєму віку. Під цими мурами точилися жорстокі битви, лилася кров, стогнала від жаху земля, Ще й досі дощі вимивають із ґрунту людські кості, з’їдені зеленою іржею мідні наконечники стріл та лаштунки воїнів, що полягли під хмурими бастіонами фортеці. Давно вже тут не гримлять битви, не іржуть бойові коні, не ламаються списи, не ллється кров. Тут ллються сльози, ще гарячіші за кров, бо ніяка рана так не болить, як болить серце матері, коли у неї віднімають дитя, або від дівчини коханого, заковують у кайдани і продають у рабство.

Посольський екіпаж наблизився до брами. Схилився в поклоні яничар, приклав до серця одну руку, а другою показує, де лишити мито. Дзенькнула монета, і перед послом відчинилася брама.

Ринок вирував. Тут сміялись і плакали, сперечалися, стогнали, проклинали долю, шептали страдницькі молитви. Побренькували на ногах невільників залізні кайдани, скиглили віслюки, висвистували батоги по спинах приречених.

Торги були в розпалі. Лясопольський поволі пішов уздовж дерев’яних навісів, під якими стояли, сиділи й лежали невільники. Тут були люди з усього світу: білолиці дівчата з України, сумні болгари, худі, смагляві сирійці, тонконогі, чорноокі грекині, вірмени та вірменки, волохи, арнаути, гагаузи, угрини й багато інших, національність яких посол не міг визначити.

З дальнього кутка майдану від невеличкої, приземкуватої кам’яної будівлі долинали зойки. Лясопольський звернув туди. Присадкуватий мовчазний турок у чорних штанях ловив за руку приведеного сюди невільника, здирав з нього сорочку, волік у закурену димом будівлю, брав з горна розпечене залізо і вправно тулив до лопатки приреченого. Той стогнав, пручався, але руки його були міцно обплутані мотуззям, і він знесилено падав. Тоді турок кидав у горно пекельне знаряддя, хапав бурдюк, лив воду на груди й голову непритомного, якого потім витягали на подвір’я і змащували обпечене місце евкаліптовою оливою.

Інколи траплявся бранець, раніше відмічений пекельною печаткою, значить – утікач. Його дешевше можна було купити, за нього запрошували меншу ціну. Такому випікали нове тавро, але вже не на лопатці чи спині, а на найпомітнішому місці тіла – на лобі або на вилиці. Той знак не можна було чимось приховати, він завжди був перед очима, і нещасний раб мусив назавжди розпрощатися з мрією про втечу.

На землях, підвладних султанові, невільничих ринків було чимало, але правом таврування володіли лише стамбульський, синопський та ізмірський у Туреччині, кафський у Криму, каховський та очаківський в Україні, акерманський і кілійський у Бессарабії та белградський у Сербії. Таврування не було приватним ремеслом, воно було монополією султанською, до цього діла допускалися лише спеціально навчені майстри, зобов’язані законом віддавати в казну половину свого заробітку. Таврування не було обов’язковим, його проводили лише за бажанням власника раба чи рабині й не поширювали на тих, хто сповідував мусульманство. Коштувала така операція дорого, але рабовласники грошей не жаліли, бо таврованого втікача легше було впізнати, спіймати й повернути господареві, а людоловів, котрі промишляли таким ремеслом за солідну платню, було чимало.

Пан посол уперше спостерігав таврування. Він з огидою дивився на бусурманську роботу і подумки складав петицію до австрійської імператриці Марії Терезії, яку Європа вважала покровителькою християн і ворогом работоргівлі.

Боскамп Лясопольський попрямував далі. Ось до юнака підійшов огрядний, затюрбанений по очі турок. Оглянув хлопця з голови до ніг, ткнув волохатим кулачищем у груди. Парубок навіть не похитнувся, лише блимнув злістю з-під кошлатих брів і заскреготав зубами.

– Міцний, годиться! – вимовив покупець.

Не торгуючись, вийняв із шкіряного капшука гроші і подав татаринові. Той поцілував виторг та й оддав парубка. Проданий понуро поплентав за своїм господарем, брязкаючи залізними кайданами.

Під розлогим миртовим кущем сиділи троє – стара жінка з дівчатами-підлітками.

– Гей, пане, не минайте, до нас із добрим серцем завітайте! – заблагала жінка по-грецькому.

Лясопольський підійшов до неї.

– Двадцять піастрів, паночку, двадцять золотом! Чудова прикраса для панських покоїв! Купіть, паночку! За жменю золота матимете райських дівиць. Непорочних. Купіть, паночку, двадцять піастрів, усього лише двадцять! – примовляла стара.

Лясопольський мовчки подивився на неї. Брудна, пелехата, з яструбиним носом і совиними очима жінка не вгавала:

– Купіть, купіть! Молоді, свіжі, гарні. Сам Господь сотворив їх для насолоди…

– Ти хто така? – спитав посол.

– Грекиня з Мілета, паночку. Це мої доньки. Жебраки ми. Старці. Купіть. На щастя вам будуть, на радість!

Стара глипала на Лясопольського великими чорними очима. Коли вона повертала голову, подзенькували мідні монети, вплетені в коси червоними кісниками. Довга збірчаста спідниця, оторочена широкими шлярами, ховала порепані босі ноги.

– Грекиня, кажеш? – спитав посол.

– З Мілета.

– А не відьма з кагли? – зареготав, упевнений, що перед ним циганка.

– Нехай поб’є мене Бог, коли брешу. Грекиня я, ось хрест святий.

«Хто вона? – подумав посол. – Невже оця сова могла виплодити таких янголят?»

А дівчата справді дуже гарні. Чепурненькі, чисто вимиті, вони аж ніяк не були схожі на цю брудну потвору, яка назвалася їхньою матір’ю. Щось святе, небесне іскрилося в їхніх очах, прозирало в рисах облич, у гнучких дівочих постатях. Здавалося, що у них за плечима під чистенькими білими сукнями сховані крильця, на яких вони спустилися з неба.

– Скільки їй? – спитав, показуючи на старшеньку.

– П’ятнадцять весен. Марією звуть. А меншенька – Софія. «Мудрість» по-нашому. Їй тринадцять.

– Сестри?

– З однієї утроби, пане.

Дівчата сиділи на повстяній підстилці в затінку миртового куща, зиркали на Лясопольського оченятами.

– Ясний пане! – не вгавала стара. – Купіть, бо не виживуть. На них хліба не настачити.

Лясопольський мовчки відрахував двадцять золотих піастрів, і дівчата охоче пішли за ним, не озираючись.

– Єзус Марія! Що ж це діється? – здивувався Янек, коли пан привів дівчаток до екіпажу. – Бодай цих турків Бог скарав, щоб кості їхні свята земля після смерті не прийняла! Та хіба ж вони ягнята, щоб їх продавати? Матка Боска, спаси й помилуй нещасних! О-хо-хо!

– Мовчи, Янеку, у нас їм буде ліпше. В жебрачки купив.

Далі їхали мовчки. Коли-не-коли Янек озирався, глипав на дівчаток, зітхав, сіпав за віжки, погукував на коней, що зомліли під полуденним сонцем і ліниво пленталися, відмахуючись хвостами від сліпнів і мух.

Коли вони повернулися до посольського будинку, Боскамп Лясопольський наказав Янекові нагодувати дівчат і відрядити на спочинок у кабінет. Там добре заґратовані вікна, і двері надійно замикаються – не втечуть. Розпорядився та й пішов до спальні – невеличкої, з одним вікном кімнати, у якій за ліжко правила турецька канапа, драпована темно-зеленим оксамитом. Скинув із себе посольський мундир, сховав до шафи, затемнив лядами вікно та й ліг. Хоч після довгої прогулянки по спекотному місту відчувалася втома, а в приміщенні панувала приємна прохолода й напівтемрява, довго заснути не міг. Знову думки полинули до Варшави. Образ розлюченого вінценосця поставав у його уяві. Розумів: гнів короля – страшніше кари небесної. Але, зважаючи на слабкість володаря до красунь, подумав: «Гай-гай! Запрезентую його величності оцих янголяток, і погасне гнів». Від цих думок заспокоївся і відчув, як на очі почала напливати солодка сонлива втома.