Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 18

Ні з того ні з сього причинилася з Яном Вітте хвороба. Паморочилося в голові, душило в грудях, нудило. Старий генерал бадьорився, як і раніше, навідувався в солдатські казарми, гримав на підлеглих, видавав накази, намагався братися до будь-яких справ, аби не сидіти вдома, а з настанням вечора впадав у страх, бо ночі для нього стали нестерпними: не міг спати, кашляв, стогнав, його дратував найменший звук.

Відтоді, як старий занедужав, Софія щодня навідувалася до нього, клопотала по господарству, доглядала, напувала його цілющим зіллям, бо ліки, якими напихав хворого гарнізонний лікар, не допомагали. Вона підносила в срібній чарочці до його посинілих губ каламутний напій. Старий бурчав, відмахувався кволими руками, але настирлива невістка не відступалася.

– Бр-рр! Гірке! – морщився він. – Та солодкі твої клопоти, доню. Не думав, не гадав, що ти така щира і дбайлива дитина… А де Юзеф?

– У Лядові інспекцію робить.

– Лайдак! Розтринькав гроші у Парижі – протринькає й полковницький мундир. Я його в той мундир одягнув, я й витрушу з нього. Повернеться з Лядова, скажи, нехай зайде. Важливу справу до нього маю.

– Добре, тату. Скажу. Мені так нудно без нього! Довго щось він по тих інспекціях їздить. Уже й очі втомила виглядаючи… Що вам, може, їсти щось чи пити подати?

– Нічого не треба. Піду спочину трохи, бо ніч знову була наче на биваку. Як той сказав – лежиться, та не спиться.

Старий важко підвівся з крісла і поплентався з передпокою до свого кабінету, у якому після смерті дружини днював і ночував. Софія, спостерігаючи за його п’яною ходою й невпевненими рухами, подумала: «Тонко пряде старий…» Важке передчуття охопило її. Вона вирішила цього разу заночувати у старого і наказала слугам, щоб негайно розбудили її, якщо батькові погіршає вночі.

Десь опівночі до Софії постукала покоївка.

– Ой, пані, вставайте, панові дуже зле…

У всьому домі знялася метушня, забігала розбуджена челядь, загримала дверима.

Ян Вітте лежав у своєму кабінеті на підлозі в самій білизні. Навколо нього вже клопотали слуги. З їхньою допомогою Софія підвела старого за плечі, почала торсати. Сухими блідими руками він тримався за груди, хапав посинілими губами повітря, часто і тяжко дихав.

– Умираю… Юзеку, Зосю… Де ви?

Щоб полегшити вмирущому дихання, за наказом Софії слуги старанно махали віялами в обличчя, рушниками стирали з лиця холодний піт. Життя невблаганно покидало його кволе тіло.

– Зосю, це ти? – прошепотів.

– Я, тату.

– Оце… От і все… – ледь вимовив він, і його голова важко впала на Софіїні руки.

– Не вмирайте, тату! Та-ату! – заголосила невістка.

Мабуть, дійшов до його напівзгаслої свідомості тривожний жіночий крик, бо ворохнувся, заплямкав синіми губами і, напруживши останні сили, прошепотів:

– Там… Усе там!.. – і вп’явся каламутними очима у куток, де стояла старовинна дубова шафа.

Ні його порух, ані зміст останніх слів не зразу дійшли до свідомості Софії. Лише після того, як бренне тіло старого генерала віднесли у парадну залу для прощання, втямила: то ж старий хотів сказати про заповіт.

Звістка про смерть Яна Вітте швидко облетіла Кам’янець. Уже опівдні до генеральського дому почали сходитися знатні люди – смутні, з пришпиленими до грудей чорними стрічками, а жінки у чорних шалях.

Софія в траурному вбранні час від часу виходила на ґанок, щоб зустріти шляхетних гостей і супроводити їх до парадної зали, у якій без упину печально і скорботно звучав реквієм. А прості люди юрмилися на вулиці перед брамою, витягували шиї, щоб уздріти, що діється в осиротілому домі покійного коменданта подільської столиці – Кам’янця.

Опівдні примчали і Лядова, і Юзеф. Ні на кого не зважаючи, він швидко увійшов до зали, схилився над труною й захлипав. Текля і пані Лоська ледве підняли його і повели до гардеробної кімнати перевдягнутися після дороги. Біля кабінету старого Вітте Текля раптом зупинилася:

– Там хтось є, – сказала вона і здивувалася: сама ж замикала на ключ, коли батька винесли, а двері лиш ледь-ледь причинені.

Усі троє кинулися туди. В кутку біля дубової шафи стояла Софія. Від несподіванки вона здригнулася, зніяковіла, але зразу ж опанувала себе й так, наче нічого особливого не сталося, подала чоловікові папір.

– Ось, Юзику, батьківський заповіт. Перед смертю він мені сказав про нього… Ой батьку наш, батьку!..

Сестра потягнулася до паперу, але Юзеф міцно тримав його у своїх руках, і вона змушена була читати з-за братового плеча. Старий Вітте заповів, щоб усе його майно діти розділили між собою порівну.

Текля зиркнула на підлогу і запримітила клаптики пошматованого конверта. Якби їх скласти, то можна було б прочитати: «Розпечатати на третій день після мого похорону».