Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 16

– Бель фанаріот! Бель фанаріот! – вигукує натовп услід розкішному екіпажу, який повільно котиться бруківкою французької столиці.

День травневий, сонячний, теплий. Людей зібралося так багато, що дорогу для екіпажа змушена пробивати кавалькада королівського війська. Глашатаї заздалегідь рознесли по місту звістку про прибуття спадкоємиці візантійського престолу, і парижани зібралися, як на видовисько. Софія роззиралася навсібіч, усміхалася.

У Парижі вже кілька днів ходили чутки про приїзд знаменитої особи з Польщі. Із вуст у вуста передавалися різні вигадки про казкове життя Софії в Стамбулі, про те, як вона уникла султанського гарему.

Герцог Шуазель Гуф’є, підхопивши легенду про походження Софії, давно вже нашіптував королю: гостю треба пригріти у Парижі з політичних міркувань. Хоч Франція перебуває у нормальних відносинах з Туреччиною, вона все-таки сподівається на крах Османської імперії і реставрацію візантійського (читай – грецького) престолу. Туреччина, захопивши Балкани, острови Середземного моря, землі між Дністром і Прутом, пониззя Дунаю, загрожувала усій християнській Європі. Її фески вже майорять під сербським Белградом. До Франції звідти ще далеко, та хтозна, чи не збирається стамбульський володар напувати своїх коней із плинної Сени?

На землях, захоплених султаном, де-не-де вже повстають пригноблені народи. В Родопських горах болгари напали на турецький гарнізон, розташований у монастирі святого Кирила. Під Яссами волохи вбили місцевого пашу. Під прапором захисту православ’я діють повстанці в Греції, Чорногорії, Далмації. Не вікуватиме турок на тих землях. Франція повинна бути готовою до політичних зрушень, які назрівають у зв’язку з боротьбою поневолених народів проти султанської Туреччини. Треба шукати претендента на грецький престол. А кого? Обачливий політик і дипломат, герцог Шуазель Гуф’є розумів, що польський двір, маючи чималий досвід у розв’язуванні складних політичних інтриг, рано чи пізно використає Софію. Щоб випередити Варшаву, він улаштував приїзд красуні до Парижа. Нехай вона стане політичним знаряддям наймогутнішого в Європі французького короля, а не безпорадного володаря Речі Посполитої Станіслава Понятовського, який не здатний навести лад навіть у своїй власній державі.

Ще вчора найупливовіший із політичних діячів столиці граф Прованський – брат короля Людовіка XVI, майбутній король Франції Людовік XVIII, – віч-на-віч розмовляв з послом Шуазелем Гуф’є, який принадив Софію до Парижа:

– Ви закинули сільце на жар-птицю, то мусите й зашморгнути його… Грекиню треба затримати у Франції. Вона конче потрібною буде у нашій політичній грі. Така воля його величності… І кардинала… Нехай це залишається між нами: Ватикан благословляє нашу ідею. Отже, зведіть її з графом Каліостро.

– Далекосяжні задуми його величності мені до серця. Але при чому тут граф Каліостро? – здивовано спитав дипломат.

Прованський багатозначно усміхнувся:

– Цей чаклун здатен затуманити будь-яку голову. Він здібний перетворити на покірного раба людину найсильнішої волі. Та найперше, що він мусить зробити, це навіяти грекині бажання назавжди осісти в Парижі, відцуравшись Польщі.

А сьогодні герцог Шуазель Гуф’є після бенкету в королівській резиденції – Тюїльрійського замку підійшов до грекині і сказав:

– Ясна пані, якщо не квапитеся до своїх покоїв, то я був би щасливий познайомити вас із однією з найславетніших осіб сучасності.

Софія на знак згоди вклонилася. Чарівна усмішка, інтимний погляд її очей війнули на посла чарами.

– Чи багато часу для цього треба? – спитала грекиня.

– О ні. Але мушу попередити, що розмова буде тет-а-тет, – відповів герцог і глянув на її чоловіка.

– Розумію вас, – сказав Юзеф на запитливий погляд Гуф’є і повернувся поглядом до Софії, – я чекатиму на тебе у відведених для нас апартаментах.

У невеличкому приміщенні Східної башти Тюїльрійського замку Софію чекав таємничий іспанець Каліостро, відомий усьому світові чаклун і віщун, що знайшов собі затишний притулок у марновірних Бурбонів. Він був високий, худий, із клинцюватою борідкою, яка торкалася зборок пишного жабо. Під густими стріхатими бровами – чорна безодня пронизливих очей. Тут же сидів невідступний Ларго Дієго, його супутник і помічник – присадкувата, гладка, з круглою бритою головою і маленькими каламутними очима людина.

Софія по дорозі до Парижа багато чула про Каліостро. Його ім’я вимовляли на поштових станціях, у тавернах, у бідних родинах і в аристократичних салонах. Образ людини, яка володіє надприродною силою, склався в її уяві ще до того, як ступила на французьку землю.

Коли Шуазель Гуф’є сказав їй, що має намір познайомити з якоюсь знаменитістю, вона гадала, що дипломат має на увазі брата короля. Графа Прованського – славного красеня, який під час прийому в Людовіка XVI не зводив з неї очей. Та коли опинилася в тісному приміщенні Східної башти, назустріч підвелася незнайома людина. Чемно вклонившись, вона мовчки показала Софії на крісло, що стояло біля столу навпроти. Мовчанка тривала недовго. Її порушила Софія:

– Я прийшла на ваше запрошення, пане. Хто ви?

Незнайомець повільно сів у крісло і глухим, наче з могили, голосом відповів:

– Я – втілення вічності. Вічна людина.

Грекиня пильно глянула на незнайомця і спитала:

– Ви – граф Каліостро?

– Не помилилися, пані. Я – Каліостро. А це моя тінь, – показав на сонного Дієго й усміхнувся. Та усмішка не відбилася в його очах, вона лише ковзнула по обличчю, а погляд залишився незворушливим і суворим.

Каліостро присунувся з кріслом ближче до Софії, обіперся ліктями на стіл і затулив долонями обличчя. Крізь щілини між пальцями на жінку зиркали демонські очі. Вона здригнулася.

– У вас задушно й тісно. Я знемагаю тут, – поскаржилась і замахала віялом.

Каліостро гучно вдихнув повітря і, видихаючи, повільно став розводити руки. Довгі, кістляві пальці пропливли перед Софіїним обличчям. Вона відчула, що стіни почали розходитися. Тісна кімната враз перетворилася на простору залу. З високих стрілчастих вікон, що сягали аж до стелі, потягнуло приємною прохолодою. Дихати стало легше, але від того, що коїлося з приміщенням, їй стало моторошно, в голові злегка запаморочилося.

– Годі! Годі! – розгублено замахала руками Софія.

– Я задовольнив ваше бажання. Вам було тісно й задушно. Хіба не так? А для такої красуні, як ви, чого не зробиш? Це дрібниця, пані. Ви варті більших чудес… Чи чули ви про мене до цього вечора, красуне? – спитав Каліостро.

– Так. Ваше ім’я тепер відоме всій Європі.

– Тільки тепер? Кхе! Мене знали ще ваші далекі предки.

– Невже?..

– Не дивуйтесь. Я – втілення часу і простору, свідок усього, що було, починаючи з тої миті, як земля стала землею, небо – небом, а людина – людиною. У мене як на долоні доля кожного, хто прийшов у цей світ. Мені дано бачити наскрізь усіх – великих і нікчемних, бідних і багатих, віруючих і безвірників, святих і грішних. Я знався з тими, хто стрясав світ, бачу тих, хто стрясатиме його в майбутньому…

– Так, так! – несподівано обізвався масноголовий Дієго і закліпав на Софію маленькими каламутними очима. – Поважний граф знався з найсильнішими світу цього, навіть з Юлієм Цезарем.

– З римським імператором? – украй здивувалася грекиня.

– А що тут дивного? – розвів руками Каліостро. – Імператору Юлієві Цезарю я колись сказав: загинеш, мій друже, від меча.

– Графе, ви не так сказали. Я добре пам’ятаю кожне слово, мовлене вами імператорові. Ви сказали тоді: «Друже Цезарю, смертельний твій ворог – друг твій, ти загинеш від його меча!»

– Твоя правда, любий Дієго. Саме так я й сказав тоді римському імператорові.

«Тінь» Каліостро знову закуняла. Ошелешена Софія розгублено дивилася на загадкового графа і не знала, що сказати.

– Може, вам розповісти про ваших предків? – пронизуючи жінку зловісним поглядом, спитав чаклун.

– Заради Бога – не треба, – злякалася грекиня і відсахнулась, як від нечистої сили.

– Розумію. Вас цікавить ваше майбуття, а згадувати минуле – не дуже приємно. Чи не так?

Софія розгублено відвела погляд.

– Не ховайте очі, красуне. Я мушу простежити в них усе ваше життя.

– Графе, смію спитати вас, для чого ви мене запросили сюди?

– Щоб сказати вам про те, що ви сколихнете світ… Не дивіться на мене так зачудовано. Граф Каліостро ніколи не казав неправди. Він і не вимагає, щоб йому вірили. Але той, хто йому не вірить, потім пошкодує.

– Що ви радите мені? – спитала Софія, з жахом дивлячись на Каліостро.

Він мовчки підійшов до неї. Обличчя жінки опинилося в його худих холодних долонях.

– Очі, очі, красуне! О, які глибокі вони! В них, як у чистій воді, бачу все ваше майбутнє… Перед вами схилятимуться володарі племен і народів. Кожне слово ваше буде звучати наказом, погляд – повелінням, бажання – законом… Чи зрозуміли мене, пані? – пильно глянув їй у вічі Каліостро.

Софія відчула скованість у рухах, намагалася звільнитися від магічного погляду, але не могла. У відповідь на запитання лише знизала плечима.

– Любий Дієго, скажи пані, що саме чекає на неї у майбутньому, бо мене непокоять інші, важливіші думи, – звернувся граф до свого помічника, затулив долонями обличчя і замовк.

«Тінь» Каліостро ворухнулася в кріслі.

– Я не віщун, пані, я лише передаю те, що відчуває і бачить шановний граф. Отже, слухайте мене уважно. Ноги ваші торкаються щасливої для вас французької землі. Небо вас осипає магічними променями, які мають особливу властивість лише в межах цієї землі. Ці промені діють на кожну людину по-різному, залежно від властивостей індивідуума. Одна людина стає нещасною, її переслідують невдачі та злидні. Інша – навпаки, всі блага – здоров’я, багатство і влада пливуть їй до рук. Ви опинилися в благодатній для вас магнетичній сфері. Надприродні закони магнетизму щасливо впливатимуть на вас доти, доки ви перебуватимете на французькій землі. Граф Каліостро бачить на вашій голові царську корону. Пам’ятайте, пані, залишивши цю щасливу для вас магнетичну сферу, ви втратите всі ваші сподівання на щасливе майбутнє…

Дієго примружив очі, відкинувся на спинку крісла.

«Ку-ку-рі-ку», – несподівано загорланив десь зовсім близько півень. Під стелею башти залопотіли крильми невидимі птахи. Стіни злегка здригнулись і беззвучно, повільно почали зсуватися всередину, і дуже швидко приміщення стало таким маленьким, яким було з годину тому. Жах охопив грекиню. Граф Каліостро, стріпнувшись, глянув на неї:

– Треті півні, пані. Мені пора! – І він щез, мов привид, наче й не було його.

Коли Софія опинилася в апартаментах, відведених для неї у цьому ж Тюїльрійському, палаці, знайома обстановка, присутність Юзефа повернули її до реальності.

– Тьху! Якась мана найшла на мене, – зітхнула жінка і втомлено впала в крісло.

– Ти про що? – не зрозумів чоловік.

– Та про Каліостро.

І вона розповіла про рухливі стіни, півні й таємниче зникнення графа.

– Господь з тобою! Ти мариш… Це в тебе від утоми, Зосю. Іди спати, люба моя, час пізній, – порадив чоловік.

У Тюїльрійському палаці згасли останні вогні.