Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 11

Мов грім, уразила старого Вітте звістка про одруження сина.

– Геть з моїх очей! Геть! – лютував батько.

Син стояв перед ним рішучий і непохитний.

– Як ти смів таке вчинити?! О Боже! Наш рід, нашу шляхетську честь затоптано в багно якоюсь жебрачкою! Який сором! Яка ганьба впала на мою сиву голову!

– Вона не жебрачка! – заперечив Юзеф.

Старий не міг угамуватися. Він проклинав сина, картав недобрими словами Лясопольського, Теклю, пані Лоську, біскупа Краснянського, благав небо покарати їх, а Софії послати наглу смерть.

– Зрікаюся!.. Зрікаюсь тебе, облудний! Проклинаю!. Хай мій гнів і сльози твоєї матері впадуть на тебе великою карою!..

Юзеф зрозумів, що не скорити впертого батька, і покинув його, навіть не попрощавшись. За порогом батьківського дому відчув себе пригніченим і поспішив до Софії. Вона кинулася йому на шию, защебетала:

– Любий мій, усміхнися! Чого такий смутний та невеселий?

– богине моя, – розчулений пестощами дружини, вимовив Юзеф, – я тепер сирота… Батьки зреклися мене…

– Не сумуй. У мене теж ні батька, ні матері. Але й сироти можуть бути щасливими.

– Тс-сс!.. Ніколи й нікому не говори, що ти сирота. Ти – Геліче-Клявоні-Маврокордато, спадкоємиця візантійського престолу… Запам’ятай це назавжди! – Юзеф, усміхнувшись, торкнувся мізинцем кінчика носа дружини.

– Добре, милий. Хай буде так, – сказала Софія.

У її голосі відчувалися пустотливі нотки. Юзеф міцно пригорнув її до себе й несамовито став цілувати. Несподівано увійшла до кімнати пані Лоська.

– Ах! – сплеснула руками. – І це серед білого дня! О молодість, молодість, яка ж вона запальна!

Юзеф випустив з обіймів дружину, зніяковів. Софія відкинула назад скуйовджені смоляні коси, зробила реверанс і попросила пані Лоську зіграти з ними в карти.

За грою жінки жартували, сміялися, намагалися розважити сумного Юзефа. Він зрідка відповідав на жарти. Заклопотаність давалась йому взнаки – він програвав партію за партією.

– Уважніше, пане полковнику, бо так можна програти й власні остроги, – зауважила Лоська.

– У чоловіка сьогодні поганий настрій, бо батько відцурався його, – сказала Софія.

– Он воно що! Серйозна причина для розпачу, але це не личить тому, чий мундир розшитий золотими позументами… Батьки завжди гніваються, якщо діти не по-їхньому чинять. Та коли вибираєш собі долю, не питай ні в кого поради, крім свого серця.

Після карт пані Лоська і Текля зачинились у спальні й довго міркували, як помирити сина з батьком.

А тим часом Жозефіна Потоцька нудьгувала в Тульчині. Їй набридло спілкуватися з тими самими, та ще й тупими, необтесаними місцевими панами, які щовечора сходяться до неї, щоб повеселитися з нудьги, поплескати язиками й поласувати смачним графським шматком. Вона повернулася б до Любліна чи Варшави, але чоловік заборонив лишати Брацлавщину до його повернення. Треба ж комусь доглядати графські володіння. Осавули та війти ненадійні охоронці, наживаються, лізуть у пани, розтринькують панське добро, мов пацюки збіжжя з засіків. Жозефіна не хотіла слухати хлопські скарги на осавулів та старост і наказала слугам не пускати їх, а настирливих шмагати батогами, щоб не сміли ступати на графське подвір’я і не морочили голову своїми скаргами.

– Приїде граф, хай робить, що знає, а мені аби з нудьги тут не вмерти, – сказала сама собі й дуже зраділа несподіваним гостям – пані Теклі з Лоською.

– Ой, сестри, мені ж вас так бракує! – кинулася Жозефіна обіймати жінок.

Вони довго розмовляли, жартували, переповідали кам’янецькі та тульчинські плітки. Аж ось Текля повідомила й основну новину. Коли Жозефіна почула про шлюб Юзефа і Софії, одразу спохмурніла. Лоська і Текля, перебиваючи одна одну, умовляли графиню допомогти Юзефу помиритися з батьками.

– Що ж я можу вдіяти? – спитала Потоцька.

– Батька нашого умовте та матір. Вони вас поважають, як найсвітлішу особу на всьому Поділлі, і послухають.

– Старого Вітте можна зрозуміти. Софія – не рівня Юзефові, – відрубала Потоцька.

– Але ж красуня яка! Та розумна до того ж! А добро наживеться, коли згода та вірність між ними буде, – заступилася за молодих Лоська.

– Не рівня! – повторила Потоцька – Вибачайте, але мушу сказати, що думаю: дурень ваш братик. Одружився з дівчиною без роду й племені, осквернив честь шляхетства. Де ви чули чи бачили, щоб поважні люди продавали власну гідність? Ну, покоївкою чи куховаркою її вдома можна тримати. Хіба не міг Юзеф узяти від неї те, чого треба мужчині? Ніхто б за це його не осудив: пан є пан, а служниця служницею. Так воно від світу ведеться… А то – тьху!

– Вона походить із славного роду, – сказала пані Лоська. Поголоска про царське походження Софії досягла Тульчина, і Жозефіна Потоцька сприйняла її як вигадку, бо ще під час зустрічі в Хотині Боскамп Лясопольський розповів їй про тих дівчаток, тому, почувши слова Лоської, вона зареготала:

– Спадкоємиця візантійського престолу? Ха-ха-ха! Знаю, з якого роду-племені вона походить!

Обидві жінки зніяковіли. На Теклиному обличчі спалахнув рум’янець сорому. Жозефіна перестала реготати і раптом задумалася. В уяві постали сторінки з біографії її далеких предків. Їй, прямому нащадку славетного роду Мнішеків, добре була відома історія її прародички Марини Мнішек, пошлюбленої з російським монахом Гришкою Отреп’євим, який видавав себе за «убієнного царевича Дмитрія». Поміркувавши над легендою про Софію, вона дійшла висновку, який давно був зроблений кам’янецьким біскупом. Подумавши трохи, заговорила:

– Що й казати! Гарна вигадка. Дай Боже, щоб вийшло на користь, але пробачте, сестри, що не можу зараз допомогти, у чому просите. Треба почекати, щоб старі охололи від свого гніву. Час вилікує образи. А поки що обіцяю вам лиш одне: нікому не казати правду про походження вашої грекині.

– Спасибі й на цьому, сестро, – відповіла Текля.

Того-таки дня жінки почали збиратися додому.

Юзеф нетерпляче чекав на їх повернення. Як тільки вони з’явилися, поквапився з Софією назустріч.

Настрій у Теклі був засмучений. Вона мала гнів і на Жозефіну Потоцьку, і на Лоську, яка умовила її поїхати до Тульчина. Юзеф здогадувався про невдачу, але не почав одразу ж випитувати подробиці.

– Як мати? – спитала Текля.

Брат помовчав трохи, а потім сумно відповів:

– Відтоді, як злягла, ще не підводилась. Я там не був, але покоївка потайки приходить і розказує.

Пані Лоська звернулася до Софії:

– Лише ти одна можеш зарадити лихові. Піди до батьків, уклонися їм низенько, обійми матір, зігрій її теплом свого серця. Ти їм сподобаєшся, і вони простять вас. Піди. Хай стане тобі до помочі свята Марія.

– А що графиня Потоцька? – спитав нарешті Юзеф.

– Ет, – махнула рукою сестра, – Бог з нею.