Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 15

У Кам’янці зупинився французький посол у Туреччині герцог Шаузель Гуф’є. Він мандрував зі Стамбула до Парижа. В домі пані Лоської, хоч і не чекали на такого високого гостя, але зраділи йому як старому, доброму другові. Ця дружба зародилася ще тоді, коли Вацлав Лоський із Шуазелем Гуф’є навчалися в Паризькій військовій академії. Мешкали пани Лоські поблизу родини Гуф’є на вулиці Ле Руа. Обидва вихованці славетної академії захоплювалися античною філософією, на цьому ґрунті здружилися й зустрічались не лише в академічних аудиторіях, а й по домівках, найчастіше у герцогів Гуф’є. В їхньому старовинному особняку діяв відомий у французькій столиці салон, у якому збиралися на диспути філософи й літератори, не тільки молоді, а й такі, що становили славу Франції. У різні часи тут звучали полум’яні слова Жан-Жака Руссо, Вольтера, Жоржа Дантона, Демулена та інших видатних людей. Не лише, а може, не стільки в Академії, скільки у салоні Гуф’є формувався громадський світогляд Вацлава Лоського та його паризького однокашника, сина господаря салону, герцога Франсуа Гуф’є – Шуазеля. Були вони політичними однодумцями. Попервах сповідували вчення Сократа, Платона, а під впливом французької філософії згодом стали вольтеріанцями, і, хоч навчались у військовій академії, обидва мріяли віддати себе благородній справі просвітництва.

Однак доля розпорядилася по-своєму. Шуазель Гуф’є став дипломатом, а Вацлав Лоський військовим і, дослужившись до підполковника, наклав головою під турецькими кулями в бессарабських степах. Чимало часу спливло, як утратив Шуазель свого друга, а дружби не забував. Хоч куди закидала його доля – до Відня, Афін чи Стамбула, з першою ж оказією надсилав звідти щиросердні листи вдовиці свого польського приятеля, яку добре знав по Парижу. Давно збирався навідати жінку в її самітності, та все не виходило. Й ось випала така нагода.

Про появу в Кам’янці відомого дипломата пані Лоська негайно сповістила Юзефові Вітте. Той занепокоївся. Шуазель Гуф’є репрезентує велику державу, яка задає тон політиці і світському життю всієї Європи. Незручно приймати його в невеличкому й не вельми пишному будинку Лоської. Поки гість спочивав, Софія з пані Лоською поїхали до Яна Вітте, щоб повідомити про несподіваний приїзд посла. Старий після смерті дружини нікого до себе не запрошував і сам не їздив ні до кого в гості, в його пишному палаці давно вже не гриміла музика, і він зрадів, що трапилася нагода розрадити душу.

– Дякую, Софіє, що не забуваєш старого, бо лайдак Юзеф рідко носа потикає… Вели, нехай приїжджає з паном послом, і ви, жінки, теж. Та ще запросіть від мого імені осіб, яких самі хотіли б бачити у своєму товаристві… Кличте людей у мій дім, може, воскресне він, бо вже його стіни домовиною мені здаються, – сказав старий генерал.

Увечері оселя Яна Вітте виповнилася гомоном. На бенкет, влаштований на честь французького посла, зібралося чи не все кам’янецьке панство – офіцери полку, начальники митниці та буцегарні, комендант фортеці, поштмейстер, духівництво, чиновники міського магістрату.

Високий гість виявився веселим балакуном, охочим до жартів та фривольних анекдотів, від яких гомерично реготіли чоловіки, а жінки червоніли, ніяковіючи. Ставний і рухливий герцог скоро сподобався жінкам. Після другого чи третього келиха бордоського вони перестали встидатись і дзвінким сміхом відгукувалися на його дотепи. Шуазель Гуф’є розмовляв із Жозефіною Потоцькою, як з давньою знайомою, розпитуючи про життя в польській Україні, про місцеві звичаї та кам’янецьку знать.

– Хто вона, ота красуня? – пошепки спитав графиню і показав на Софію, яка метеликом кружляла у танку.

– То пані Клявоні, з давнього імператорського роду, дружина командира полку Юзефа Вітте, – відповіла Жозефіна.

– Прекрасна! – вигукнув герцог. – Такий діамант достойний корони Франції.

Відтепер посол не спускав очей із красуні. Нарешті підвівся з-за столу, підійшов до подружжя Вітте і попросив Юзефа дозволу потанцювати з Софією. Полковник чемно вклонився і подав послу Софіїну руку. Герцог повів її в танок.

– Спасибі, пані Клявоні, – сказав Гуф’є, коли танок закінчився.

– Вітте, – поправила його Софія.

– Я хотів сказати – Клявоні-Вітте. Дякую за приємні хвилини, подаровані мені вами, – мовив гість і підвів Софію до Юзефа, що стояв у чоловічому гурті під мармуровою колоною залу.

– Пане Юзефе, пані Софіє, ви можете прикрасити товариство його величності короля Франції. Маю честь запросити вас до Парижа. Я обіцяю відрекомендувати вас найсвітлішому з володарів світу, – сказав посол.

Подружжя Вітте охоче прийняли запрошення, а на другий день про це тільки й мови було в шляхетських родинах Кам’янця.

Через тиждень Шуазель Гуф’є покинув Поділля, і Юзеф Вітте заглибився у важливі клопоти. Треба було збирати гроші на поїздку до Франції – на новий екіпаж, на вбрання для себе й Софії, для челяді, щоб мати пристойний вигляд. Французька столиця – не Кам’янець, навіть не Варшава, туди з порожнім гаманцем не потикайся.

– По вас судитимуть у Парижі про все наше суспільство, – сказала Жозефіна Потоцька Юзефові, – не шкодуйте грошей, бо ославите перед Європою не лише себе, а й усю шляхту.

Пані Лоська й Текля Аксамітовська вимолили у Яна Вітте дві тисячі злотих, та цього було мало.

– Маєш село і бідкаєшся, – наставницьким тоном сказала Жозефіна. – Продай урожай або перепусти його через ґуральню – от тобі й гроші.

Заворушилися Млини. Економ з десяцькими зігнали людей до фільварку. Загарманували котками на току, загупали ціпами млинівські кріпаки. Жінки та дівчата, розстеливши по землі широкі рядна, віяли пшеницю. Інші засипали в лантухи й вантажили на підводи. Чоловіки молотили мовчки, вкладаючи всю свою злість у несамовиті удари бияків, з-під яких, здавалося, бризкало не зерно, а їхня кріпацька кров. Навантажені підводи, порипуючи колесами, посунули до міста.

Проте не вистачило панського зерна, щоб уторгувати стільки грошей, скільки треба для пана Юзефа. Економ не розгубився. Недалеко від панського фільварку була громадська комора. З кожного двору зсипали сюди по кілька корців зерна зі свого врожаю. Про всяк випадок – чи погорілець трапиться, чи недорід. На панський хліб рота не роззявиш… Оте громадське зерно Стасько й запродав лихвареві, рудому Нухемові.

Почули селяни, що Нухем по збіжжя приїхав, обступили комору:

– Пане окомоне, що ж ти чиниш! Останню зернину вимітати велиш. А чим діток годуватимемо? Не руш жита. Нехай хоч на лемішку зостанеться, – благали селяни.

Спалахнули чорною злістю Стаськові очі:

– Геть від комори! Геть, геть, пся крев! Бунтувати бидло поганське надумало?

Та конем їх топтати, конем і канчуком зверху. Тільки дрантя летіло з благенької селянської одежини. Жінки заверещали, кинулися тікати. А чоловіки, скуштувавши канчука, теж метнулися від комори слідом за жінками, розтираючи посмуговані спини.

Лихвар Нухем стояв біля воза, слухав, як похльоскує по селянських спинах Стаськів канчук, чухав руду бороду.

– Ой пане окомоне, гірке лихо з отим житом. Я так боюся, так мені страшно! Хлопи перестрінуть у степу вози, жито заберуть, а мене порішать. А хіба винен бідний Нухем? Ой, пане окомоне, не треба мені того жита, віддайте гроші, і я скажу вам бувайте здорові, – лементував переляканий лихвар.

– Гроші? Ге-ге-ге! – зареготав Стасько. – Гроші твої, лихварю, вже побренькують у кишені пана Юзефа. Не побачиш більше тих грошей, як торішнього снігу. А жито бери, поки даю, а то ні грошей, ані збіжжя не одержиш.

– Що ви!? Що ви?! Побійтеся Бога! Бідний Нухем зараз забере своє жито та й поїде, а пан окомон нехай лишається собі живий і здоровий. Насипайте, хлопці, зерно.

Лихвареві робітники вправно вигребли з засіків жито, навантажили підводи і поспішили з Млинів, боячись, щоб і справді не перестрінули їх млиняни на битій дорозі.

Гомоніли люди по домівках тихо та сумно: що ж воно буде? Осінь іде, за нею й зима не забариться, а їхні припаси забрали…

Ніч укрила село воронячим крилом. Понуро й мовчазно бовваніли хати, насупившись чорними стріхами. Стасько Лепський проїхався вздовж села вулицею, дослухався, придивлявся до кожної хати: чи не збираються де хлопи на чорну раду? Але скрізь було тихо, кожна хата що та могила – мовчазна і глуха. Йому й на думку не спало, що хлопи зібралися в бурдеї старого гайдамаки, діда Осики.

– Що ж нам діяти, батьку? Загинемо ж усім миром, загинемо!

– А пан Юзеф так обіцяв, так обіцяв! Га?

– Еге! Обіцяв… Панська обіцянка – дитині цяцянка.

– Помремо, браття, з голоду, їй-бо, помремо, як руді миші. Хоч круть-верть, хоч верть-круть… То що ж діяти нам, діду Осико? Може, за рожна та коси братися, як у Коліївщину?

Старий гайдамака сидів на ослінчику в чоловічому гурті і мовчки смоктав горіхову люльку. Спалахнув вогник від глибокої затяжки, освітив білі брови, зморщений у задумі лоб, пожовклі від тютюну жорсткі вуса.

– Нема нашого батька Максима, нема Залізняка. Він би зарадив, що робити, – тяжко зітхнув Осика.

– А ви, діду, хіба не можете, як той Залізняк? Ви ж його побратим! Це ми темні, як оця ніч, не знаємо, що діяти. А ви ж бували в бувальцях. Порадьте!

– Немічний я вже… Тепер мені одна дорога – туди, – він показав люлькою в землю, – отуди віз лаштувати треба, а то б я!.. Ех!..

– То хто ж нас на пана підніме, батьку? – спитав один парубок.

– Самі підіймайтеся! – спокійно відповів Осика, важко підвівся з ослона і подався в закуток бурдею, до своєї постелі, за яку правили йому солома та старий кожух. – Ляхів бийте! Паліть, щоб на весь світ панською смалятиною смерділо! – затряс старечими кулаками Осика зі свого кутка і закашлявся.

Розійшлися селяни від Осики в чорну ніч, розбрелися по своїх домівках, затамувавши гнітючий біль. А вдосвіта загув дзвін на сполох.

– Бо-о-ом! Бо-ом! Бо-ом!

Багрові язики пожежі здіймалися за селом, лизали сіре небо, розсипаючись у високості золотими іскрами. Завалували собаки, заскрипіли хвіртки. Люди вибігали на сполох, зопалу хапали цеберки, сокири, вила.

– Хто горить? Де? – питали одне одного спросоння і стрімголов вибігали на дорогу, що вела туди, де палахкотіло полум’я.

– Фільварок, братці, економія панська, – сказав хтось. Люди стишили ходьбу, збилися в гурт.

– А це Свирид Копистка? Ніби його хата палає.

– Таки фільварок. Свиридова хата онде, ліворуч, із неї стільки полум’я не було б. Бач, як палахкотить, аж небо зажарілося!

– То добре, братці, що так світить. Нашому панові видніше до того Парижа їхати буде.

Позаду заторохтіло.

– З дороги!

Селяни сахнулися вбік. Повз них прогуркотіло величезне пожежне барило. За ним верхи скакав Стасько Лепський. Він заревів несамовито:

– Мерщій, пся крев! Мерщій гасити!

Люди схаменулися.

– Може, й справді поквапимося? Там же скотина бідна корчиться в огні…

Згадка про худобу підстьобнула людей, і вони щодуху побігли на пожежу. Полум’я вже дожирало комору, крокви якої, мов ребра гігантської потвори, чорніли на тлі вогню. Раптом вони затріщали і впали, і від цього метнувся вверх гігантський іскряний стовп. Селяни кинулися до кошар рятувати скотину. Одні відчиняли ворота, інші виганяли овець. Лише декотрі метушилися навколо охопленої полум’ям комори, хлюпали з цеберок на вогонь. Стасько Лепський гасав навколо пожарища, галасував, але його ніхто не слухав.

Незабаром на місці фільварку лишилися сірі копиці попелу та розжеврілі головешки. Назавтра, почорнілий не стільки від диму й вуглища, скільки від клопоту, окомон блукав навколо згарища і знайшов чиюсь горіхову люльку. Хай як шукав її господаря, а так і не знайшов. Мовчали люди, хоч і знали, чия вона: ще опівночі бачили її в зубах у діда Осики, коли ходили до нього за порадою. Бачили, а тепер дивувались – як потрапила до окомона єдина козацька втіха? А ще більше здивувалися млиняни, довідавшись, що тієї ночі зник із села старий гайдамака.