Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 12

Боскамп Лясопольський і Фелікс Потоцький поверталися з Варшавського сейму. Хоч у кожного був свій екіпаж, та їхали вони по черзі – не в одному, так у другому, аби бути разом, не нудьгувати наодинці та поговорити. А розмовляти було про що. Усю дорогу про сейм тільки й мови. Віднині панщину відроблятимуть не лише селяни, а й шевці, кожум’яки, броварі, кравці – весь ремісницький люд.

Екіпажі повільно сунулися люблінським шляхом. Пани милувалися чудовим краєвидом – численними озерами, заквітчаними вербами та стрункими тополями, далекими силуетами Карпат, що виринали з тремтливого синього марева. Прогуркотів під колесами дерев’яний міст. Щенсний Потоцький зміряв оком річку, згадав Бялув і хлопців-дударів, які наполохали все панство в окрузі. Відтоді він не був у Бялуві, але з листів управителя знав, що палац можна відбудувати, і якщо граф на це згоден та дасть гроші, то можна впоратися ще до Різдва. Потоцький не відповів на листа, бо й сам не знав, як повестися. Не вабила його більше Ведмежа скеля. З того часу, як хлопці-дударі заграли йому «Упиря», боїться того місця, як нечистий великоднього дзвону. Від самого лише спомину про ту страшну ніч усім тілом здригається. А скільки грошей витрачено на спорудження палацу! І все через отой клятий Сян. Дуже мальовничі його береги, широкі заплави з хмарами диких качок навесні та восени.

– А що, пане посол, чи не купите у мене Бялувський маєток? – спитав Потоцький і намалював таку картину, наче то було не урочище Сяну, а куток Швейцарії чи Ніцци.

Лясопольський чув про пожежу, знав, що на відбудову палацу потрібні гроші, а тому, зважуючи все, відповів не швидко.

– Ваш палац – то кіт у мішку, вельможний пане. Треба подивиться, чого він вартий, тоді вже й торгуватися.

– А чого торгуватися? Продам недорого. Ніколи мені з ним морочитись. На Поділлі маю дуже багато справ. – Потоцький гукнув на горбатого машталіра: – Звертай на Бялув та дай доброго батога ледачим, щоб ніч не застала в дорозі.

Сонце вже торкнулося скель, що повисли над Бялувом, коли магнатські екіпажі вкотилися на територію маєтку. На подвір’ї було тихо і порожньо, як у пустелі. Не шуміли кришталевими струменями водограї, не гриміли музики, не товпилася челядь, зустрічаючи вельможного. Два чи три мазури, що порпалися в саду, помітили господаря, кинулися бігцем назустріч і впали до ніг.

– Чи пан накаже розпрягати та відвести до стайні коней? – спитали мазури.

– Машталір сам знає, що робити, – відповів Потоцький.

Візник дістав із заденка рептух і підвісив до кінських морд. «Значить, – здогадалися мазури, – не довго пан затримається, якщо не звелів розпрягати коней, ну і слава Єзусу». За відсутності Потоцького вони завжди відчували себе спокійніше – менше гуляв по їхніх спинах канчук.

Блукаючи по лабіринтах знівеченого пожежею палацу, Лясопольський слухав, як розхвалював маєток Потоцький, і мовчки прицінювався до всього – скільки прибутку дасть сад, рибні ставки, луки та лісові угіддя.

– П’ятдесят тисяч злотих даю, – зваживши все, сказав дипломат.

– Пане посол, ви пропонуєте мені півціни. Самий лише палац коштує стільки. А земля з садом та мисливськими угіддями й озерами хіба нічого не варта? – з тінню образи відповів Потоцький.

Лясопольський розумів, що такий маєток вартий добрих грошей, та все одно більше дати не міг: п’ятдесят тисяч – це його річний прибуток.

– І ні шеляга зверх того. Якщо згодні – то й по руках, – твердо сказав Лясопольський.

– Мало. Подумайте лишень, навіщо мені терпіти збитки, – розвів руками Потоцький, а в глибині душі радий був і такій ціні, та сподівався по дорозі до Любліна виторгувати у пана посла ще бодай дві чи три тисячі.

Завечоріло. Сонце закотилося за смерекові хащі. Від обніжжя Ведмежої поповзли в долину сірі сутінки. Машталір підібрав рептухи, поправив на конях упряж. Пани сіли в карети і вирушили далі.

Нарешті настав час одному звертати на Люблін, другому – на Краків, і Лясопольський на прощання сказав свою остаточну ціну.

– Гаразд. Хай буде по-вашому, але щоб усі гроші разом… Не дуже я вмію торгуватися, з таким хистом недовго і в старці податися, – згодився Фелікс.