Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 19

Польський король Станіслав Понятовський давно збирався побачити грекиню, про яку після її перебування в Парижі загомоніли у європейських столицях. Та все не було нагоди. Після смерті кам’янецького коменданта така нагода випала. Він запросив подружжя Вітте до столиці.

І ось камергер Адам Свенціцький доповів королю:

– Полковник війська польського пан Юзеф Вітте з дружиною прибули до Варшави.

Понятовський наче не почув цих слів. Він сидів за масивним столом і водив по паперу гусячим пером. Крізь кольорові шибки високих венеціанських вікон райдугою проникало полуденне сонце, вигравало на білій, із золотою облямівкою королівській мантії, дрижало спалахами в начищеній до блиску бронзі канделябрів.

Нарешті король відклав перо і підвів на Свенціцького очі:

– Ви припізнилися з новиною. Про це вже повідомив мене гетьман Браніцький.

«Ач, шельма, уже встиг!» – злісно подумав Свенціцький, вклонився і вийшов. Він ненавидів Ксаверія Браніцького, бо цей пихатий граф своїм нахабством принижував його гідність. Навіть найзначніші особи потрапляли до короля лише через нього, камергера Свенціцького, а той частенько обходився без його послуг. Побутувала думка, що одного разу після доброго келиха бордоського Станіслав Понятовський програв у карти Браніцькому королівську корону. Хоч великий гетьман великодушно відмовився від свого виграшу, а проте король опинився в нього на гачку. Володар побоювався Браніцького ще й тому, що за гетьманською спиною стояли дуже впливові магнати – Фелікс Потоцький, Северин Ржевуський і князь Антонін Четвертинський. Щоб не нажити собі ворога, король ніколи ні в чому не перечив Браніцькому, терпів його розв’язність і нахабство. Відчувши слабкості в королівській вдачі, великий гетьман користувався цим. Ось і тепер він безцеремонно увійшов до королівського кабінету:

– Ваша величносте, я запевнив пані Вітте, що вона удостоїться бачити свого володаря сьогодні… Ця красуня побувала вже у французького короля, який, на мою думку, покладає на неї свої політичні надії.

«Отакої! Без моєї згоди він запевнив!» – подумав з образою Понятовський, але не виказав свого незадоволення гетьманським нахабством. Проковтнув мовчки чергову гірчинку і відповів:

– Софія Вітте – піддана Речі Посполитої, і ніхто інший не має права важити на неї ні з політичних, ані з якихось інших міркувань.

– Достойні думки з достойних вуст, ваша величносте. Інтереси Речі Посполитої – над усе. Ясне панство польське сподівається, що ваша влада досягне Константинополя й Афін і цим возвеличить міць і славу вітчизни.

– Графе, я ніколи не піддавав сумніву ваші здібності мислити державно, – усміхнувся Понятовський, – але ж… У Парижі теж уміють далеко сягати у своїх політичних пошуках. Чи не встигли ви довідатися, чого домоглися від грекині в Пале-Роялі?

По обличчю Браніцького ковзнула хитра усмішка:

– Здається, небагато. Господар Тюїльрійського палацу поки що домігся лише того, чого можна взяти від жінки взагалі.

– Чи здатна пані Софія виконати важливу місію у складній політичній грі?

– О ваша величносте, ви матимете змогу особисто переконатися у її здібностях.

Понятовський підійшов до шафи, вийняв невеличку карафку і дві кришталеві чарки з золотими вінцями.

– Випиймо, графе.

– Охоче, ваша величносте, але за що?

– За грецьку корону в польських руках, – багатозначно відповів Станіслав Понятовський.

Увечері в королівському палаці відбувся бал, на який зібралося найзнатніше варшавське панство.

На хорах виблискували мідні труби оркестру, в повітрі змішалися запахи запалених свічок, парфумів і квітів. Овальну, блакитну, барочного ліплення стелю затьмарив сизий димок, що струмився з кришталевих свічад. У залі гамір. Ось відчинилися різьблені двері західного порталу, і до зали журавлиним клином увійшли цибаті охоронці в жовтих, оздоблених сріблом камзолах, білих рейтузах, у ківерах із султанами зі страусового пір’я й вишикувалися вздовж стін. На хорах гримнув «Урочистий полонез», присутні вибухнули оплесками і тисячоголосим «віват!». Внесли королівський штандарт, а вслід за ним поважно ступав і сам король. Буклі перуки спадали на плечі. Обличчя його широке, довгобразе, з орлиним носом, було прикрашене білявими, хвацько закрученими догори вусами. Скутий тісним, гаптованим золотом камзолом, король незграбно опустився в крісло. За його плечима розташувалися придворні, а за довгим, через усю залу столом, мов на параді, вишикувалися міністри, маршали і маршалки, воєводи, дипломати, представники духівництва, з гурту яких вирізнявся високий, тонкий, з ямкуватими очима кардинал де Лонго. Червона мантія висіла на ньому, мов на палі.

Понятовський кивнув головою, і до нього підвели Софію. Він лагідно всміхнувся їй і жестом руки показав на крісло біля себе. Грекиня вклонилась і з гідністю сіла поруч. Тоді пролунав голос гетьмана Браніцького:

– Панове! Я пропоную підняти перший тост за славу і велич Речі Посполитої, за гордість кожного поляка – нашого світлого вінценосця!

Залунали оплески. Зала виповнилася дзвоном кришталю. Софія взяла зі срібної таці келих і звернулася до Понятовського:

– Ваша величносте, я щаслива випити за ваше здоров’я!

Король злегка кивнув їй.

– Прошу уваги, панове! – знову загримів на всю залу Браніцький. – Зараз виголосить тост його величність! Увага! Увага!

Понятовський обвів поглядом присутніх і почав:

– Мої співвітчизники! За воскресіння багатостраждальної Греції! За здоров’я спадкоємиці її престолу, нашої дорогої гості Софії Клявоні-Вітте! За вічну дружбу наших корон!

Розчулена Софія підвелась і низько вклонилася перед королем, потім перед усією залою. Вона думала цієї миті не про грецьку корону, а про невільничий ринок у Стамбулі, про матір, яка продала її чужинцеві за жменю золотих дукатів. Їй хотілося, щоб мати в цей час була тут. Хай би побачила свою дитину в оточенні вельмож, поруч із самим королем.

– Пані Софіє, чому ваше ангельське личко огорнув смуток? – спитав Понятовський.

– Ваша величносте, виголошений вами тост навіяв на мене печаль. Згадуючи мою нещасну батьківщину, я завжди впадаю в смуток. Трагічна доля мого народу бентежить душу.

– Розумію вас і прошу вірити в мій добрий намір допомогти відродженню Греції. Але це справи політичні, і не час торкатися їх тут і в цю годину. Ми поговоримо про це потім, а поки що запрошую вас до танцю.

Тонкі й білі аристократичні руки Понятовського легко торкалися жіночої талії. Згодом Софія відчула, що король пригортає її сильніше, ніж дозволяють правила пристойності. Вона насторожилася.