Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 17

Зима була люта. У Млинах замело снігом вулиці й двори. Принишкли, зсутулилися хати. Жодної живої душі на вулицях. У личаках та ганчір’ї далеко не вийдеш. Навіть до річки по воду не ходять люди. Топлять у казанах сніг, варять на тій воді лемішку й крупняк. Позаганяли в хати ягнят і телят, так і живуть укупі з худобою в бруді та смороді. Треба ж якось рятувати скотину, бо благенькі хліви наскрізь морозними вітрами прошито.

З голоду та холоду пішла по селу пошесть. Мерли діти й старі. На цвинтарі їх не ховали, бо не можна було в скам’янілій від морозу землі яму видовбати. Покійників виносили у повітку чи половник до теплішої погоди.

Отець Никодим з ніг збився – що не день, то панахида. Добре, що хоч повстяники теплі має. Не дійти б йому при такій стужі до магали, а по магалянах найчастіше дзвони дзвонять.

Саме перед Різдвом прибув із Парижа гонець. Пан Юзеф так розтратився у французькій столиці, що не має вже за що бенкети справляти. Тож відрядив до економа посланця з наказом негайно роздобути гроші.

Довго думав та гадав Стасько Лепський, як той наказ виконати. Подушне, подимне, грибне та ягідне ще восени зібрав. За що ж іще стягнути? І тоді він вигадав ще один податок – віконне. З кожного скляного вікна – по три злотих, у кого слюдяне – два, а хто замість шибок бичачий міхур у вікно встромив – з того злот.

Три дні строку дав Стасько. Хто вчасно не сплатить – пригрозив стягнути скотиною, птицею чи одежею. Люди почали виймати шибки та міхурі й закладати віконні отвори дошками та набитими соломою лантухами, тільки б не було отих проклятих вікон. Так в один день і осліпли селянські хати.

Розгнівався Стасько Лепський, довідавшись про це, наказав десяцьким скликати до церкви людей.

У личаках, солом’яниках сходилися люди до Божого храму. Отець Никодим ходив мовчазний по амвону, хукав у маленькі задубілі руки, з жалістю позирав на обмерзлі бороди млинянських дядьків.

– А чи ж правдивий такий податок? – слізно спитала Никодима магалянська вдовиця, довідавшись, навіщо скликано людей у таку негоду.

– Усе від Бога, – відповів Никодим і зітхнув.

Увійшов Стасько у церкву – хазяйновито, наче до кошари вівчар. Проштовхнувся ліктями наперед, оглянув спідлоба селян.

– Оце так ви пана Юзефа поважаєте, так за нього уболіваєте, що податку віконного платити не хочете? Пся крев!

– А чи ж храм Господній для таких балачок, пане окомоне? Хреста на вас нема! – почувся з гурту жіночий голос.

Стасько витягнув шию, глянув поверх людських голів і помітив ту молодицю, яка за кросна перед паном Юзефом жалілася колись.

– Знову ти язиком плещеш, відьмо? – гримнув на неї. – Гляди мені, а то накажу запрягти тебе в голоблі. Замість кобили сани возитимеш!

Жінка принишкла. Знала економову вдачу. Не раз запрягав млинян у бричку – і мусили возити.

Отець Никодим насмілився заступитися за своїх парафіян:

– Може, пан економ змилосердиться та почекає з податком до тепла? Буде дорога до Жванця чи Кам’янця, встарають на ярмарку, та й оддадуть віконне. Змилуйся, пане окомоне, – благав попик слабким, рипучим голосом.

Стасько схилив голову, потер носком чобота по підлозі, подумав.

– Гаразд! – ляснув нагаєм по халяві. – Я милосердний, можу й почекати. Але на першому ж ярмарку щоб грошей устарали, бо пан Юзеф чекає, йому в Парижі без кошту не можна… А шибки вкласти негайно. Все одно податку віконного нікому не уникнути.

Десь через тиждень вгамувалася хурделиця, потеплішало, і до Жванця посунула велика валка з сіном для коней прикордонного загону. За нею сумно брели, згорбившись під клунками, млиняни. Ще звечора економ розіслав по дворах десяцьких нагадати селянам, що завтра санний обоз проторує шлях до міста…

Сплатили селяни і цей податок. А навесні молоді пани повернулися з Парижа.