Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 9

З Кам’янця примчав посланець. Навіть не спішившись, вийняв із-за пазухи пакет, подав Юзефові, козирнув під зелену конфедератку і повернув коня до брами.

– Гей, а жеребця свого годувати не будеш? – гучно кинув Юзеф запитання услід вершникові.

– Він ситий, пане, а мені ніколи. За сонця треба дістатися Лядова, – відповів і приострожив гнідого.

Юзеф вертів у руках пакет, обліплений товстими восковими печатками. Впевнившись, що їх не пошкоджено, розірвав пакет і вийняв папір.

– Еге! – всміхнувся, прочитавши послання кам’янецького коменданта. – Відчуваю твій характер, батьку. Пишеш до рідного сина, а так, наче до чужого.

Ян Вітте викликав сина до себе. Це було доречно, бо Юзефу хотілося зникнути з дому, щоб не чути голосіння жінок, їхніх докорів, не бачити сліз, якими вони оплакували Марію. Ще раз прочитавши листа, наказав негайно лаштувати в дорогу карету, і за якусь годину його екіпаж викотився на кам’янецький шлях.

Стояли погожі березневі дні без вітру і дощів. Дорога після талих вод просохла. Весна задзвеніла над степом. Де-не-де по ярах та видолинках ще біліли останні клаптики снігу. Земля парувала і пахла вільгістю, молода травиця прокльовувалася з ґрунту блідо-зеленими голками. На придорожніх в’язах та осокорах несамовито каркало гайвороння, лагодячи торішні гнізда. Юзеф з вікна карети милувався краєвидами подільських просторів, що тільки-но прокинулися від зимової дрімоти. Якась безтурботність полонила його. Військові клопоти, Маріїна доля, Теклині сльози та гнівні докори пані Лоської – це все не тяжіло над ним. На лоні природи приємно лоскотали інші думки. Він мріяв про Софію: «Де ж ти взялося на мою голову, любе дівча? Заради тебе я й Марії позбувся».

Солодкі мрії, весняна теплінь розморили Юзефа. Він подався в глибину карети, ліг і невдовзі заснув, заколисаний їздою.

Пізно ввечері екіпаж виїхав у Кам’янець. Ян Вітте зустрів сина у передпокої:

– Дорогий гостю! Дай-но поцілую тебе… Ще раз, іще… А тепер відступися трохи і стань струнко, як личить воякові. Хочу бачити, чи не зігнула тебе служба.

Син поправив на голові конфедератку, обсмикав мундир і виструнчився. Чорні, хвацько закручені вуса вдало доповнювали портрет бравого офіцера. Ян Вітте заклав назад руки і обійшов навколо сина, задоволено ляснув по плечу:

– Нашого гнізда сокіл!.. Піди до покоїв, матері покажися, обійми її любенько. Вона не знає, що ти прибув. Зрадіє. Іди. А потім ми з тобою віч-на-віч. Державні справи, сину. Важливі… Іди.

Генерал довгенько чекав у своєму кабінеті. Нарешті відчинилися двері, і, подзенькуючи острогами, увійшов Юзеф.

– Сідай, капітане, – сухо мовив старий.

Перед Юзефом тепер був не той Ян Вітте, рідний батько, що годину тому так палко розцілував його в передпокої. Перед ним сидів генерал, гроза офіцерства всього Поділля. Не лишилося й сліду від лагідної усмішки та батьківської теплоти в старих очах.

– Як поводиться турок? Чи не бентежить наших кордонних охоронців? – спитав батько.

Юзеф довго розповідав про службу на кордоні, про дружбу з хотинським намісником турецького султана. Ян слухав і схвально кивав головою.

– То добре, що з турком спокійно. А хлопи не збиткують?

– Не чути.

– Може, в Жванці й не чути. А я з усієї Подолії доноси маю… У Ямполі гамазеї збіжні розграбували. Під Ушицею фільварок пана Бинди з димом пустили… В Славутському лісі знову левенці об’явилися… Дивись – і до Жванця доберуться.

– Моє діло кордони пантрувати, а не фільварки. На те є надвірні. Хай не дрімають… Розжиріли на панських харчах, наче кнурі, то й не здужають із хлопами впоратися!..

Генерал підвівся з-за столу, недобре глянув на сина:

– Приборкання хлопа – то є захист Речі Посполитої. Ворохобне бидло плюндрує панські маєтності й цим замордовує еліту польську, цвіт ойчизни нашої. Бунтівники – то найнебезпечніші вороги!

– Але ж у нашій окрузі тихо. Я не впевнений, що у Жванці хтось може заворохобитися.

– Не впевнений… Капітанське око далі власного носа нічого не бачить… А я бачу… Маю папери з Варшави. Ясновельможне панство здобуло на сеймі велику перемогу над зрадниками ойчизни, які намагалися розв’язати хлопу руки, вольносць йому дати… Великий сейм ухвалив: віднині кожен хлоп мусить три дні на тиждень у пана працювати. А ще вирішили зробити земельний переділ – дати хлопу гірші землі, бо на родючих він розпаскудився й починає з жиру казитися… У Жванці, кажеш, тихо? А почнеться земельний переділ – побачиш, що буде. Отож готуйся до всього. Заворушиться якесь село чи хутір – кидай на бунтівників військо, винищуй поганих огнем і мечем!

– Тепер розумію, що до чого, – сказав Юзеф, вислухавши батька, – і прошу не сумніватися: ваш син, шляхтич і офіцер війська польського, зуміє постояти за честь шляхетства й ойчизни нашої.

– Від тебе чогось іншого і не чекав… Вважай, що розмові край. Про державні справи… А тепер інше питання маю до тебе. Мати нічого не казала?

Юзеф зашарівся, не знав, що відповісти.

– Ну, ну! – підбадьорив батько. – Тридцять років – такий вік, коли не червоніють!.. Ось що скажу: годі байдикувати. Панянку тут присватали тобі. Шляхтянка. Файна пара буде.

– Воля, батьку, дорожча мені.

– У твої роки пора з нею прощатися.

– Але ж не до вподоби мені Сарнецька. Негарна дуже.

– Мгу!.. А де ж знайдеш таку, щоб і вродлива, і багата? Вона у батька одна. Всі маєтності їй дістануться…

Юзеф похнюпився.

– Подумати треба, батьку. Це така справа… Треба все зважити.