Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 7

Текля Аксамітовська ось уже другий тиждень гостює в Тульчині у Жозефіни Потоцької і не може нахвалитися своїми грекинями.

– Такі ж вони розумненькі, графине, що й не знаю, як вам сказати. Марія вже польською молиться і розмовляє, а Софія й французькою трохи. Тямущі – дай Боже кожній панській дитині такий розум мати. А які сукні їм злагодила! Вийдуть до танцювальної зали – на них тільки й дивляться гості, наче на справжніх шляхтянок. Жванецькі паничі вже починають увиватися коло них.

– Ви, сестро, не дуже з ними панькайтеся. Досить, що хлібом годуєте та одягаєте, а ви ще до танців призвичаюєте. Нехай прислужують і Богу дякують, що не в гаремі живуть, не в нехриста-турка, а в шляхетському домі. Ой-йой, сестрице, дуже ви з ними панькаєтесь…

Текля Аксамітовська ще з хвилину тому мала намір сказати, що брат Юзеф давно вже фліртує з Марією, але, вислухавши графиню, прикусила язика: осудить Потоцька, рознесе плітку по всьому світу, мов сорока. А між тим, пильно вдивляючись у Теклине обличчя, Жозефіна спитала:

– А що пан Юзеф – чи не запаморочили йому голову красуні?

Від такого запитання Текля розгубилася, спочатку не знайшлася, що відповісти. З того, яким тоном було поставлене запитання, із лукавого погляду співрозмовниці зрозуміла, а може, лише запідозрила, що графиня дещо знає. Та й як не дізнатися, коли у шляхетських родинах Жванця і Кам’янця тільки і мови, що про флірт Юзефа з заморською красунею. Хіба не могла така новина докотитися й до Тульчина? Поміркувавши, Текля вирішила викласти тульчинській господині всю правду.

– Як сестриці рідній, тайну вам розкрию. З глузду з’їхав брат мій любий… Марія, старшенька грекиня, мізки йому затуманила…

– Отакої! – сплеснула руками Жозефіна. – Оце новина! Дійсно – розуму позбувся! Та чи світ вузьким для нього став, чи красуні в Полонії перевелися? У Кам’янці, Вінниці, Брацлаві, по всьому Поділлю он скільки знатних, багатих, шляхетного роду красунь, а він… Ні, сестрице, крий вас Боже женити Юзефа на тій грекині. Не себе одного, всю еліту польську, шляхетство наше ославить!

Жванецька гостя сконфужено слухала графиню, не перечила їй, не захищала брата, бо знала, що Потоцьку не переконати. В глибині душі каялася, що так необачно виклала все про Юзефа і Марію, усвідомивши, що слово не горобець – назад не вернеться.

Поверталася Текля Аксамітовська з Тульчина взимку. Одноманітний краєвид, монотонна їзда, рипіння снігу під полоззям хилили на сон.

– Не спіть, пані, в дорозі. Потерпіть до Вінниці, а там і спочинете у теплі та затишку. Он уже Вороновиця показалась, а звідти до Вінниці недалеко, – сказав машталір.

Він час від часу озирався, поправляв сидіння, стежив, щоб із Теклі не сповз накинутий на неї теплий ведмежий кожух. Вона сердилася на старого, що не давав у дорозі заснути, і думала: «Як воно там у Жванці? Чи справилася без мене двірня?» І, згадавши, кого лишила замість себе на господарстві, заспокоїлася.

Від’їжджаючи до Тульчина, вона домовилася з пані Лоською, вдовою полковника, який загинув на турецькій війні, що та буде назирати за домом, опікати брата і грекинь. Пані Лоська, добродушна й чемна жінка, по давній дружбі допомагала родині Вітте у всьому, бо і Юзеф, і його сестра не дуже практичні в господарських справах, і якби не вона, то безпорадний господар давно б розвіяв усе майно. Щоденні бенкети, численні гості та картярська гра, в якій Юзефові не дуже таланило, потребували грошей. А де їх стільки взяти? Юзефів батько, кам’янецький комендант, генерал Ян Вітте, скупий на руку. Маєтностей та грошей у нього чимало, та синові, крім невеличкого жванецького маєтку, нічого не дав, хоч той вже кілька років має пристойну посаду, живе самостійно, без батьківської опіки.

– Поки не зів’єш сімейного гнізда, не проси ні злотого. Не дам, бо знаю нежонате офіцерство – розтринькує усе на світі, отак і ти, – сказав старий синові і вперто стояв на своєму.

Текля знала батьківський норов: зарікся нічого не дати – то й не жди. Старий невблаганний. Треба жити на власний заробіток. Як могла, вона стримувала брата від зайвих витрат. Той не слухався, щодня приводив додому ватаги охочої до чужого меду місцевої шляхти, і сестра розуміла: якщо таке буде й далі, то оця жванецька сарана в синіх кунтушах пустить брата по світу з торбами, і попросила пані Лоську бути наставницею і радником у домі, бо лише їй підкорявся Юзеф. Владна, розумна, вона прибрала до рук челядь, господарство і самого господаря. Разом з Теклею визначала, куди й на що витрачати гроші, коли й з якої нагоди влаштовувати бенкет, кого запросити в гості. Рідше стала гриміти музика в домі Вітте, сіра жванецька шляхта стала забувати сюди дорогу. А коли і влаштовували пишні вечори, то лише заради високих гостей із Варшави, Тульчина чи Брацлава.

Заходилася Лоська й коло грекинь. За тривалі роки перебування з чоловіком у Парижі вона надбала деякої культури, добре розуміла мистецтво, особливо музику, і, як щиросердна людина, передавала свої знання обділеним долею дітям. Текля навчала їх польської мови, а вона – французької й латини, світських танців та аристократичного поводження. Коли Текля на запрошення Жозефіни Потоцької поїхала до Тульчина, то була спокійна, впевнена, що вдома все гаразд.

У Вінниці Аксамітовська довго не затрималася, переночувала у знайомого ксьондза і вирушала далі. Зранку морозило. Потім пригріло сонце. Сніг зволожувався, налипав на полоззя. При дорозі борсались у снігу горобці – на теплінь, і машталір, побоючись, щоб зовсім не розкисло, прудкіше гнав коней. Сани сіпало, швигало на всі боки, і це дратувало Теклю.

За Деражнею пішли ліси – густі, чорні, глухі. Щоб розважити, машталір узявся розповідати Теклі різні бувальщини.

– Років з десять тому ці ліси гайдамаками кишіли. Ні пройти, ні проїхати не можна було. От якось, на Спаса, везу пана біскупа до Вінниці. Барські федерати жовнірів приставили охороняти його особу. Їду, і не страшно мені. Думаю: жовніри на добрячих конях, зі зброєю огневою та шаблями – хто їх зачепить? Коли гульк – ватага з лісу, хто з кілком, хто з пістолем. Коні – дибки, ридван – догори колесами. Не встигли жовніри й шабель з піхов видобути – накрили їх гайдамаки кілками, з пістолів побили. Покінчили з ними, а тоді до святого отця. Лежить він під ридваном ні живий ні мертвий. Витягли звідти та регочуть: еге, мовляв, гарного селезня впіймали. Пан біскуп ледве на ноги звівся, тримається за потовчені боки й плаче, як мала дитина. «Гай, хлопці, – сміється старший гайдамака, – а порахуйте йому ребра!» Підступили до панотця хлопи з бияками. Оце, думаю собі, ще одна смерть вчинена буде. А старший каже: «Не бийте, а рахуйте по-справжньому». Зірвали з біскупа одежу та й почали лічбу: «Одно, двоє, троє…» Збилися. Знову почали – знову збилися. Регочуть, а отець сердешний тремтить од страху, у хлопців пощади просить. Реготали так, реготали, аж один і каже: «Братці, намацав! Одне лише ребро ціле, а решта – в друзки, нема по чому й бияком уперіщити». – «Одне-єдине, кажеш? Та досить і цього, аби було за що гаком зачепити», – сміється другий. Панотець до ніг припав, цілує гайдамацькі личаки, просить не губити його такою лихою смертю. «Гаразд, – змилувався старший гайдамака, – коли вже так гарнесенько просиш, даруємо тобі життя, а нечисту силу з твого тіла виженемо, щоб очистився від скверни і зробився праведним, аки янгол небесний. Ти – католик?» – «Католик, пане гайдамако», – промимрив біскуп. «Так оце ти, сучий сину, православних християн в уніатство тягнеш? Ану, хлопці, перехрестіть його!» Прив’язали голого до полудрабка віжками, взяли в мене батіг – та й шмагати його, шмагати! Аж кров сичить, аж в очах моїх темно від жаху…

– До смерті засікли? – спитала Текля зі страхом.

– Ні. Відшмагали добряче, відв’язали від ридвана та й кажуть: «Тікай, святий отче, до своєї Речі Посполитої, бо потрапиш іще до наших рук – змусимо правити панахиду по твоїй душі». Так голого і відпустили. Тікає панотець, шпортається, падає, знову біжить, а вслід йому регочуть: «Не падай, святий отче, бо зламаєш останнє ребро, ні за що буде й гаком зачепити!» Так того біскупа й не бачив більше. Чи згинув десь у дорозі, чи Польщі дістався, – не знаю, одначе скільки машталірствую, скільки панства всякого перевозив, а його не зустрічав.

– Святий Боже, які ж ті гайдамаки немилосердні! – зітхнула Текля. – А вам лиха вони не заподіяли?

– Ні. Ридван помогли на колеса поставити, покепкували з мене, поглузували та й відпустили з Богом.

Від машталірової розповіді Теклю охопив страх. Їй здавалося, ось-ось вийдуть із лісу гайдамаки, і наказала старому швидше гнати коней…

У Жванці на Теклю чекала новина. Пані Лоська, схлипуючи, розповідала:

– На третій день Різдва поїхали ми на прогулянку в ліс. День такий гарний видався… Надвечір повертаємося додому… Тільки-но порівнялися з першою хатою, раптом з-за тину – собака. Наполохані коні метнулись убік. Сани перекинулися, кучер у сніг сторч головою. Юзеф устиг зіскочити, а Марія – під сани. Смерті не минула б, але сніг врятував… Привезли її додому ні живу ні мертву. Ні слова мовити, ні сісти, ні стати не може. На лиці змінилася, в жар усю кинуло, очі якимись чужими стали. Марта, покоївка наша, підійшла та й шепоче: «Вийдіть, пані, Марія викидати буде…» Нічого робити. Я вийшла. А через якусь там годину – Марта… Показує загорнуте в ганчірці… Мертве… Ой, Текле, сестро моя, не знаю, як я все це пережила!..

– А сказала, з ким нагуляла? – спитала Текля, хоч і не сумнівалася, хто у цьому винен.

– Мовчить. Хоч як не випитувала у неї, а вона – анічичирк. Така вже потайна – не дай Боже… А пан Юзеф нікому в очі не дивиться, та й від неї чомусь відвернувся. Лиш я і Софія не відходимо від Марії… Оклигує потроху, але ще слаба і жовта, як віск.

Помовчали обидві, зітхаючи, а потім Текля наказала покликати Софію. Та незабаром увійшла і чемно вклонилася.

– Сідай… Кинь смутком об землю. Розумію. Шкода сестриці, та не журися. І Марія хай не тужить. Усе буде гаразд. Не чужі ви мені. Скажи, Зосю, хто винен у всьому, хто спокусив? – Текля пильно дивилася в Софіїні очі.

– Не питайте, бо краще за мене знаєте, – відповіла Софія, добре-таки вимовляючи слова, і захлипала: – Не скажу, хоч ріжте. Поклялася до смерті берегти таємницю…

Пані Лоська теж підозрювала Юзефа, але мовчала і пильніше стала пантрувати Софію. Не вберегла Марію, то хоч цю, меншу, треба врятувати від неслави. Вона тепер далеко не відпускала дівчину від себе, весь час була з нею, і далі вчила французької мови. Софія швидко сприймала науку, засвоювала шляхетські звичаї. Пихаті жванецькі панки вже звернули увагу на дівчину. На вечірках та бенкетах в’юнами снували навколо неї, але дівча знало собі ціну – не з кожним шляхтичем і в танок ішла, не з кожним розмовляла. Милуючись нею, Лоська раділа: «Матиму на тім світі спасіння душі, бо сам Бог бачить, скільки добра роблю для сиротини». А Текля говорила:

– Яке велике терпіння маєте, сестро. Піклуєтеся про неї, як мати рідна.

– А що маю робити? Своїх дітей Бог не дав, то хоч чужими натішусь, – відказувала пані Лоська.