Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 13

Софія швидко знайшла спільну мову зі світським товариством Кам’янця. Воно охоче запрошувало її на вечірки та бенкети і вважало за велику честь приймати у себе спадкоємицю візантійського престолу. У її присутності затихали звичні для провінціального панства легковажні жарти, непристойності. Жінки проводжали красуню заздрісними очима, а чоловіки підлесливо увивалися навколо неї, приймаючи як високу нагороду її грайливу усмішку чи комплімент. Шляхтичі заздрили Юзефові. Ніхто з місцевих панянок не міг рівнятися з нею розумом та вишуканістю манер.

У Кам’янці, хоч і стиха, та шепталися про справжнє походження Софії, але біскуп Краснянський при кожній нагоді стверджував, що вона є прямим нащадком візантійських імператорів, то кому ж вірити, як не святому отцеві – найповажнішій особі на всьому Поділлі? Хай там як, а кожна родина рада була прийняти грекиню у своєму домі.

Лише генерал Ян Вітте не хотів бачити власну невістку, не бажав навіть слухати про неї. Його умовляли замиритися з сином, але він стояв на своєму:

– Сам Бог не прощає синівської зради, і я не можу.

Юзеф втратив надію на батьківське прощення. Він сподівався раніше, що старий заповість йому свою маєтність, а тепер і мріяти про це перестав.

– Який же ти дурненький, – зареготала Софія, довідавшись про те, чим він мордується.

Вона не виказала свого наміру взятися за налагодження родинних стосунків і зробити візит старому Вітте. Нехай то коштує її жіночого гонору, але зробити це треба, бо конфлікт між сином і батьком до добра не доведе.

Одного разу, залишивши біля комендантської брами фаетон, Софія збігла на високий ґанок, майнула повз слугу, який зустрівся їй у парадних дверях, перейшла вітальню і опинилася в кабінеті Яна Вітте. Зашелестіла дорога шовкова сукня, війнуло павине перо на жіночому капелюшку, і перед здивованим комендантом жінка уклякла і заридала.

– Простіть нам, батьку рідний! Простіть!

Старий ухопив її за руки, намагався підвести.

– Хто ти така?.. Заспокойся!

– Я ваша невістка, – сказала Софія, підводячись.

У її очах було стільки благання, стільки душевного болю й покори, що жорстокий норов генерала де й дівся. Старий Вітте довго не міг вимовити ні слова. Почуття гніву та милості боролися в ньому.

– Ти така гарна, що я не дивуюся синові, який не послухався батьків… Прощаю вам і… благословляю…

Софія припала до руки старого.

– Н-ну, годі, годі, – бурчав комендант розчулено, і його вицвілі сірі очі зволожилися. – Хай буде так, як сталося, – сказав і поцілував її в чоло.

– Дякую, батьку! Ми з Юзефом ніколи не забудемо вашої ласки… Спасибі!

– Якщо вам так на роду написано, то хай на те буде воля Божа. Будьте щасливі!

– А чи не можна мені побачити матір? – спитала Софія, витираючи носовичком зволожені очі.

– Слаба вона дуже… Але… йди до неї, може, заспокоїться, побачивши тебе…

Бліда мов смерть генеральша лежала під білим простирадлом у своїй кімнаті. Софія глянула на неї та відсахнулася – така вона була страшна й немічна. Відчувши, що хтось появився у кімнаті, спробувала підвестися, щоб побачити, але не змогла, і зразу ж опустила голову на подушку. Грекиня ступила ближче до ліжка і, вдивляючись у мертвяно-бліде обличчя старої, голосно промовила:

– Це я, невістка ваша, Софія!

Генеральша раптом вирячила на неї страшні, безтямні очі й замахала кістлявими руками так, наче намагалася відштовхнути від себе нечисту силу:

– Згинь!.. Згинь! Зги-и-инь!..

Софія мовчки позадкувала до порога і вийшла геть. У передпокої на неї чекав Ян Вітте.

– Ну що? – спитав насторожено.

– Марить, – зітхнула невістка.

– Гарячка в неї. Часом і мене не признає… Видно, не довго їй лишилося топтати ряст на цьому світі.

Софія повернулася до фаетона. Вона була вдоволена відвідинами і раділа, що умовила Яна Вітте простити їх, а зі старою вона помириться, коли та видужає.

– Мерщій додому, машталіре! – гукнула вона.

Хльоснув по кінських спинах батіг, і колеса загуркотіли кам’янецькою бруківкою.

Так і не видужала генеральша. Вмирала вона довго й тяжко. Після похорону Ян Вітте помітно змарнів, спав з лиця, пишні генеральські вуса скуйовдилися, обвисли і здавалися зайвими на в’ялому, з каламутними очима обличчі.

Софія щодня приїжджала до старого, дбала, наглядала за домом, докоряла дворовим, які нібито стали не досить уважними до овдовілого господаря. Незабаром Вітте відписав синові подільське село Млини з ґуральнею та фільварком.

Одержавши маєток, молоді виїхали туди на оглядини та спочинок від задушливої міської спеки. Зупинилися вони у попа Никодима. Довідавшись, що прибуває новий господар, млинівський економ Стасько Лепський усю ніч гасав попід хатами, сповіщав про це селян, вимагав, щоб завтра до схід сонця старі й малі були в полі, а хто не вийде – буде покараний канчуками.

Ніхто не скликав млинян до Никодимової хати, але, щойно на день заблагословилося, майже все село зійшлося сюди. Стасько Лепський приострожив коня і на повному скаку ввігнався в натовп, замахнувся нагаєм.

– Чому хлопи тут галасують? Чом не на лану?

– Пана молодого хочемо бачити, поклонимося йому і в поле подамося, – відповіли з натовпу.

Стасько нічого не встиг відказати на це. Скрипнула хвіртка в брамі, і до селян вийшов Юзеф Вітте в полковницькому мундирі, з шаблею при боці. Як житнє колосся під повівом вітру, враз схилися голови млинян.

– Добридень вам, люди! – привітався полковник. – З яким наміром прийшли – із лихим чи добрим?

Урівноважена, тиха мова молодого пана справила приємне враження. Селяни посміливішали, глухо загомоніли. З натовпу вийшов, спираючись на ціпок, старий сивий дід. Зняв перед паном драного солом’яного бриля, вклонився.

– Паночку наш, як батька рідного, просимо, дозволь деревини з твого лісу на крокви взяти. Та й з хлібом сутужно. Од Різдва до нового врожаю на висівках живемо. І подушне, й подимне, і церковне треба платити, а грошей встарати ні за що. Велика у нас скрута, пане.

Молодиця з дитиною на руках проштовхнулася з гурту і мовила:

– А луговини не маємо, все глина та рінь… Дозволь, паночку, в твоєму лузі коноплі сіяти, бо ні з чого ряднину зіткати…

– На жорна та кросна, паночку, податки скасуй, бо що нам з тих жорен – змолов жменю муки на лемішку, та й усе. Ні прибутку з них, ні здобутку. Змилуйся ж! – хрипів старечим голосом дідок.

– А в мене, – бідкалась інша молодиця, – наш окомон кросна потрощив, бо на Івана Купала мітки навивала. Коли ж їх навивати? У будень панщину відробляємо, вночі кісткам спочинок треба дати. Трохи того полотна, а зіткати ніколи.

– Викопали ми громадою криницю. Така ж та водиця чиста й холодна! А окомон звелів камінням закидати, бо податку криничного не сплатили. А чи ж правдивий отой податок, пане? До ставу тепер з цеберками ходимо, гнилицю п’ємо, на черево хворіємо, – казав якийсь селянин.

Червоний од злості, мов рак печений, слухав Стасько селянські скарги і запам’ятовував, хто що мовить. Нехай! Він іще покаже, як перед паном жалі свої викладати.

Виходили з гурту жінки та чоловіки, розповідали про все, що наболіло, ковтали солоні сльози. Юзеф Вітте слухав, кивав головою і не тямив, що їм відповісти, яку раду дати. Він ніколи не господарював, не знав ані села, ні його громади.

– Все буде гаразд, люди, все буде добре, – буркнув, аби щось мовити.

– Чуєте? – гукнув Стасько зі свого коня. – Пан наш милосердний, шануйте його. А зараз на лан, бо пшениця осипається!

Над юрбою заколихалися вила і коси. Вдоволені добрим словом молодого пана, селяни рушили в поле.

Опівдні панська бричка з Юзефом, Софією та попівною покотилася на лан. Софія милувалася стрункими тополями обабіч шляху, соромливими, мов діти, волошками, жовтими хвилями пшеничного моря. Попівна, молода, жвава дівчина в полотняній сукенці, раз у раз зіскакувала з брички, скубла на узбіччі сині волошки та пахучу материнку для пані Софії.

Ген-ген виблискують під сонцем серпи та коси женців. В’язальниці миготять віхтями перевесел. Бричка наблизилася до них. Вони низько вклонилися молодим панам, з подивом зиркаючи на Софію – таку красиву пані вони бачили вперше.

– Хліба ж буде, пане, – возити не перевозити. Боронь Господи від граду й вогню, та дай сили вчасно зібрати, – загомонів той дідусь, який першим наважився слово мовити до пана біля попівської хати.

– Слава Єзусу, файно вродило, – згодився Юзеф, – будете й ви з хлібом.

Люди від цих слів пожвавішали та дружніше замахали серпами й косами. Софія взяла у попівни жмуток польових квітів і кинула у парубка, статурного косаря з опаленою сонцем спиною.

– Добре косиш, хлопе, за це тобі файний кунтуш подарую.

Парубок зашарівся. Стягнув з голови солом’яного бриля, вклонився, не випускаючи з рук кісся:

– Дякую.

Коли пани, об’їхавши поле, зникли в напрямку села, люди зійшлися докупи і загомоніли.

– Он які людяні, не те що єнерал.

– А паня – як намальована!

Пішла чутка поміж селян, що Софія чи то турецького, чи то руського царя побічна донька.

– Мабуть, руського, бо такої славної дитини бусурманська мати не народить.

Підійшов до гурту окомон Стасько і не підняв канчука, як зазвичай, а тільки сказав:

– Годі теревенити! Гайда в загінку!

Розійшлися люди з думками про хорошого пана, з надією, що легше тепер житиметься. Лиш дід Осика – дебелий, сивовусий і червонолиций, колишній гайдамака – мовчав, прислухався до гомону людського, а потім буркнув, начебто ні до кого, а так, сам до себе:

– Гай-гай! Сподівайтеся добра!

– А що, – обізвалася молодиця в драному літнику, – може, й справді ліпше буде за молодого пана? Хіба не чули, що обіцяв?

– Гай-гай!.. Обіцяв пан кожух! – гірко зітхнув гайдамака.