Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 5

Сонливе подільське містечко Жванець, у якому розташувався загін польського прикордонного війська, облетіла звістка про прибуття відомого дипломата Боскампа Лясопольського. У цьому забутому королем і Богом куточку ніколи ще не бували визначні особи, тому візит людини, котра спілкується з володарями країни, викликав у мешканців неабияку цікавість. Місцеве шляхетне панство, ба навіть обивателі, підбадьорені місцевим чиновним людом, а щонайбільше – жванецьким комендантом, командиром прикордонного загону, капітаном війська польського Юзефом Вітте, старанно готувалися до зустрічі, плекаючи невиразну надію на те, що королівський посол чимось ощасливить їхнє сіре й буденне життя. Найбільше турбот про зустріч проявив капітан Юзеф Вітте. Він клопотав про те, щоб з першого ж кроку на жванецькій землі посол відчув себе як вдома, щоб якнайстаранніше прислужитися йому всією міською громадою, бо їде посол до самого короля, і хтозна, що може він наговорити володареві Речі Посполитої, якщо не догодиш йому чимось.

Нарешті настав день 27 червня 1778 року. Святково одягнений люд попрямував на Кам’янецьку рогатку. Попереду – командир прикордонного загону, комендант Юзеф Вітте, поруч нього – сурмачі з мідними трубами, за ними – жванецька шляхта. Як тільки вийшли за міську браму, хтось вигукнув:

– Їдуть!

Командир загону подав знак рукою, і зустрічальники вишикувались обабіч дороги з прапором і хлібом-сіллю на вишитих рушниках. Коли посольський екіпаж наблизився, прапороносець підняв над головою знамено з вишитим шовковими нитками ожелом бялим у центрі, й сурмачі тричі засурмили «віват!».

До екіпажу Лясопольського підійшли служиві з загону війська польського, підхопили посла під руки, допомогли йому зійти на землю. Почалися вітання. Пан посол попросив коменданта Юзефа Вітте швидше кінчати цю церемонію, бо він і дружина надто втомилися в дорозі, і, крім спочинку, зараз їм нічого не треба.

Оточений почтом екіпаж покотився до міста. Ударили дзвони на дзвіницях костьолу і православного храму, вітаючи високого гостя. На вулиці висипали старі й малі – не часто ж буває у Жванці така оказія.

Жванець – невеличке місто на Дністрі, оточене пагорбами Подільського плоскогір’я. Невеличкі будівлі під черепицею, ґонтою та соломою туляться одна до одної. В центрі – крамниці, корчми, ремісницькі майстерні, велика, обнесена кам’яним муром ярмаркова площа, ґуральня, цукерня, довжелезні ряди гамазеїв. Найпомітніші споруди – двоповерховий будинок Юзефа Вітте, костьол, православна автокефальна й уніатська церкви та ще з червоної цегли синагога. Вони зводяться над ветхими ремісничими халупами, задивляючись у швидкоплинні води Дністра, який розділяє землю на два світи: по цей бік – польські володіння, по той бік – турецькі. Видно, як там никають уздовж берега вояки Хотинського паші.

– Спокійно? – спитав Лясопольський Юзефа Вітте, кинувши у той бік.

– Слава Єзусу.

Проїхали вздовж кордону і зупинилися біля двоповерхового, не вибагливої архітектури будинку.

– Мій дім, проше пана, – сказав Юзеф Вітте.

У кімнаті, що виходила широкими вікнами на Дністер, між командиром загону і послом відбулася довга розмова. Боскамп Лясопольський розповів про свої дипломатичні справи, про невільничий ринок, про грекинь.

– Цих красунь маю запрезентувати його мосці ясновельможному крулеві нашому Станіславу Августу Понятовському, – зізнався посол.

– Мушу засмутити пана посла не дуже приємною звісткою, – ніяковіючи, сказав Юзеф, намагаючись не дивитися співрозмовникові в очі.

Той відкинувся на спинку крісла, пильно глянув на худе, гостроносе обличчя жванецького коменданта:

– Що то за прикра новина, пане капітан?

– Її величність імператриця австрійська Марія Терезія довідалась якимсь чином про грекинь і впала в гнів великий. Вона заборонила будь-кому ступати на землю Австрійську, маючи при собі купленого раба чи рабиню. Учора кур’єр варшавський прибув з орденом нашого круля, якому наказано попередити вашу мосць про це, оскільки шлях звідси до Варшави пролягає через Австрію. Прошу вибачення, пане посол, за гірку новину. Мені конче неприємно говорити вам про це, але ж воля ясновельможного над усе, і я не можу не виконати свого обов’язку.

Вислухавши Юзефа Вітте, Боскамп Лясопольський зневажливо відвернувся до вікна. Пальці правої руки задріботіли по столу. А тим часом Вітте вийняв із шухляди папір.

– Проше пана, ось наказ короля. Лясопольський недбалим рухом відмахнувся.

– Пане капітан, ви щасливіший за нашого ясновельможного короля, бо ці райські створіння залишаться вам. Ви нежонатий, молодий, візьміть собі на втіху. А я відчуватиму себе щасливим від того, що врятував дівчаток від гарему.

– Дуже вдячний вам, пане посол, але ж ви заплатили такі великі гроші.

– Що – гроші! Знали б ви, як сумуватиме пані Лодзя, яка вже поріднилася з ними… Та що маю робити… Воля його величності – то є воля самого Бога… Так, так… Лишаю вам дівчат, а розбагатієте – тоді й рахунок зведемо.

Після недовгого відпочинку Боскамп Лясопольський покинув Жванець і через Хотин виїхав до Польщі. По дорозі завітав до тамтешнього паші й зустрів у нього Жозефіну Потоцьку, яка проїздом на Поділля зупинилася для короткого спочинку. Вона розповіла про подію у Бялуві.

– Вітчизна – то є рідна мати, якщо тебе ніхто не бентежить. А коли над твоєю головою висне хлопська сокира, то розкішні палати здаються тюрмою, а вітчизна – мачухою, – сказала графиня, закінчивши розповідь про Бялувських нападників.

– А що маємо робити, щоб мужицькі ватаги нас не збиткували? – спитав посол.

– Гармат і шибениць треба більше мати. Кожен повинен знати своє: пану панувати, а хлопу – ціпом махати.

Увечері Жозефіну зустрічали у Жванці. Вітте влаштував на її честь вечерю, потім танцювали. Запрошене з приводу такої оказії місцеве панство не сподобалося Потоцькій. Вона сказала сестрі Юзефа Теклі Аксамітовській:

– Не заздрю вам. Життя у цьому Жванці сіре, як осіннє небо. А тутешні панки – свині в сюртуках, плямкають за столом, як поросята.

– Я б охоче покинула Жванець, поїхала б до батька в Кам’янець. Там і маєток, і товариство знатне. Та що мені робити? Юзеф нежонатий, за ним нагляд, як за дитиною, потрібен. Ні, тут без хазяйського ока не обійтися, бо з брата господар нікчемний, знає лише службу та картярський стіл…

– То швидше оженіть його, бо дім без господині – сирота.

– Де там! Стільки файних панянок траплялося, багатих і роду знатного – жодна йому не до вподоби. Вередливий дуже.

– А батько ваш як? – спитала Жозефіна.

– Слава Єзусу. Комендантом у Кам’янці. А з матінкою гірше. Хворіє часто.

Текля запросила Жозефіну до дівочої кімнати. Дівчата збиралися спати. З розпущеним довгим волоссям, у білих нічних сорочках, вони нагадували русалок, які щойно виринули з дністровських вод.

– Хто ви такі? – вражена їхньою красою, спитала графиня. Грекині мовчки перезирнулися.

– Не вміють по-польськи, – сказала Текля і заговорила з ними по-грецьки.

Дівчата пожвавішали, защебетали, перебиваючи одна одну. Текля розповіла Жозефіні про їхні пригоди.

– У пана посла непоганий смак! – вигукнула Потоцька. – Гадаю, не дуже охоче розлучився він із таким товаром. А що вони робитимуть у вас?

– Нехай живуть. Жаль сиріток.

– Чудова окраса вашого дому, Текле. Уявляю собі, як вони граціозно заходять до зали, несучи тацю з кавою. У Тульчині маю молоду татарку. Вона на голові несе глек із вином – і хоч би хлюпнула! Не йде – лине, любо дивитися… Навчіть їх, Текле, польської мови, чемності, це ж ні їм, ані вам не завадить.

Наказавши дівчатам помолитися та й лягати спати, жінки пішли на відпочинок.