Читать книгу Тричі продана - Павло Наніїв - Страница 3

З передпокою долинув гомін. За хвилину увійшов Янек і сповістив, що до пана посла проситься якийсь дуже поважний турок. Лясопольський нашвидкуруч одягнув посольський мундир і вийшов. На нього чекав гість в одежі служника султанського палацу – в жовтих шароварах, в гаптованій сріблом червоній кармазиновій куртці й червоній із золотом кутасом фесці. Побачивши посла, гість приклав до серця праву руку і вклонився.

– Я порушив блаженну тишину цього благородного дому з волі повелителя свого, брата Сонця й Місяця, спадкоємця Божого – великого султана.

– Чим можу служити султанові? – насторожено спитав Лясопольський.

– Уста мої не розтуляються, щоб вимовити слова, які не дуже припадуть до серця вельмишановному, найповажнішому з поважних панові послу. Але святий обов’язок чесного і непідкупного слуги брата Сонця і Місяця примушує мене сказати те, чого не зміг би вимовити за інших обставин навіть тоді, коли б до горла мого приклали гострий ятаган…

Гість довго й пишномовно доводив, що не з власної волі прийшов сюди, а Лясопольський намагався пригадати, де ж він бачив цього чоловіка. Але той сам нагадав, хто він такий:

– Я – наглядач султанського гарему, пане посол. Прийшов попередити вас, який гнів може спалахнути в грудях царя царів, коли він дізнається, що ви перехопили призначених для нього дівчаток, за якими я давно наглядаю. Клянуся бородою Магомета, я прийшов сюди, щоб виконати султанову волю і відвернути від вас гнів наймогутнішого з володарів. Хай для моїх очей не зійде завтра сонце, хай засохне в роті язик, уста заніміють навіки, якщо я не хочу врятувати вас від великих неприємностей.

– Пане наглядачу, мені дуже сумно, що завдав прикрощів його величності. Але ж вірте – я не дівчат купив, я купив для них волю. Заплативши жебрачці, я відпустив їх на всі чотири сторони. Наша віра не дозволяє торгівлю людьми. Я, вірний слуга свого короля, не міг порушити ні закони, ні догми католицької церкви. Я пожертвував своїм золотом, щоб зробити праведне діло.

– Двадцять золотих піастрів, пане посол, це завеликі гроші, щоби втратити їх навіть заради близької людини, – єхидно посміхнувся наглядач і чемно вклонився.

– Спасіння душі дорожче від золота. Якби мені зараз подарували тисячу найкоштовніших перлин, душа моя не відчула б такого задоволення, як від сьогоднішнього праведного вчинку. Я завжди страждаю, коли бачу біду ближнього свого, і намагаюся полегшити його долю. Отже, прошу дарувати мені, але нічим не можу вам зарадити. Хіба що візьміть ось п’ять золотих піастрів, докладете до тих, що збиралися витратити на дівчаток, і знайдете за ці гроші красуню, світлолицю, як місяць, свіжу, мов ранкова зоря…

– Хай буде ваша воля, якщо це воля Аллаха, – наглядач узяв золото, вклонився низько і, не розгинаючись, позадкував до порога.

– От шельма! Схопив гроші, навіть оком не моргнувши, – сказав посол тлумачеві, – за п’ять піастрів він спроможний придбати собі пару добрих волів, а то й коней, тому сьогодні ж забуде про грекинь і мовчатиме як риба.

Западали сутінки. На вікна владно насувалася ніч. Янек запалив ліхтарі в передпокої і в спальні. Тільки в кабінеті господар наказав не світити, а спочатку позачиняти ляди й зашторити вікна, щоб з вулиці не помітили дівчат. Пані Лодзя, дружина Лясопольського, зайшла туди з маленькою свічкою і сіла біля полонянок на канапі. Молода служниця, яка супроводила сюди Лодзю, залишилася мовчки стояти коло порога.

– Не бійтеся мене, я буду вам за матір, – сказала Лясопольська по-грецьки.

Почувши рідне слово, дівчата пригорнулися до неї і захлипали. Жінка обійняла їх, приголубила і теж заплакала.

Увійшов посол, сів поруч у крісло. Дівчата горнулися до Лодзі, шептали вечірню молитву, а він сидів і дивився на них мовчки. Обидві дівчинки напрочуд вродливі. Особливо меншенька, Софія, – тендітна, струнка, з калачиком чорних косичок на голові. Личко свіже, а на ньому великі чорні очі під серпиками чорних брів.

– Треба їх викупати та підібрати одяг, – сказав посол дружині.

– Так-так, мій муже. Для цього я по них і прийшла, – відповіла Лодзя і наказала служниці приготувати лазню.

Коли дівчата, чисті й одягнуті, мов панянки, знову з’явилися перед Лясопольським, їх було не впізнати.

– Та це ж донна Велатта! Жива Форнаріна! – захоплено вигукнув чоловік, глянувши на Софію. Він довго не міг відірвати від неї погляду, милуючись її красою. Дівчина відчула це і соромливо відвернулася. Тоді Лясопольський перевів погляд на Марію: – А це донна Літта. Ніби великий Рафаель малював свій шедевр із неї.

Грекині, звісно, не знали польської мови і дивилися на зачудованого пана з якимось подивом і страхом в очах.

– Мій муже, – сказала Лодзя, – їм потрібен спокій. Нехай ідуть спати. Та і нам треба відпочити перед далекою дорогою.

Усі розійшлися по своїх покоях, лиш Янекові було не до сну, бо треба ж пакувати посольське збіжжя. Допізна він стягував кошики і скрині мотуззям та сировичним ремінням, перебирав у пам’яті все, що укладено, а що ще треба відшукати, турбувався, щоб не забути нічого такого, що може знадобитися в дорозі.

А в цей час на Босфорі терлося засмоленим дерев’яним боком об стамбульський причал вітрильне судно «Номікос». Грецькі негоціанти, що йшли на ньому до Хаджибея з оливками та сарацинським пшоном, згодилися взяти з собою і панів Лясопольських.

16 червня 1778 року пірейський вітрильник з польським дипломатом на борту вийшов зі Стамбульського порту в Чорне море і ліг курсом на Хаджибей.