Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 11

Як влаштувались?

Та ґречно дякую! Мене Мар’яна

До мами завела своєї, а та жінка

Була у нас в Потсдамі років зо два

Колись, в мою непам’ять, в час війни,

То все мене розпитує про місто,

А ставить борщ, то перець – у словах,

Неначе добра, але оком – голить.

Та відпусти, нарешті, розкаряко,

Ти бачиш – я вже сам.

Та бачу, що ти сам. Але чого

Вночі заглядать до директора?

Накрив я на гарячому його:

Смородину геть потрощив і ринву

Погнув, як до вікна він перся.

Ви хто такий? Чого вам треба?

Хай пустить дід, а то махну навідліг —

І буде мокро в кабінеті.

Ти бач, яке! Пострижене й небрите,

А ще, пащекувате, пащекує.

Пустіть його. І йдіть собі, Чухно.

Та я пущу. От ви вже не пустіть,

А то втече ця пташка пересильна.

А я дробовку зарядив не сіллю.

Тож на жакан на вовчий не підлазь!

Ви хто такий, питаю? Вам чого?

А з вами оце хто? Хай вийде!

Я прошу вас.

Нема йому чого виходити. Це – друг мій.

А ви – брутальний, грубий чоловік.

Оце мені так варто було мучитись,

Щоб ви мене ошпарили словами.

Ви, ви, сам Вчитель.

Та знаєте, я скільки поїздів міняв,

Аби до вас дістатись.

Я півкраїни од Архангельська

Проїхав, аби вас уздріти.

Так, в’язень я. Що витріщили очі?

Це хто такий? Я прошу – нас лишіть.

У мене пильна справа є до Вчителя.

Сидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.

Це – вчитель теж. І вчителеві – можна.

Ми слухаємо вас.

Я – Савка Бляха. Я – в’язень.

І втік до вас, як вже тікав не раз,

Та все мене ловили там, то тут,

А цього разу врешті пощастило.

Ви знаєте, мені п’ять літ добавлять

За оцю втечу, та не міг дозволити

Собі я з вами не зустрітись.

З кумедними замашками в’язень?

Чого тікали? І за віщо сіли?

Чого тікав – то ясно. Сів за віщо?

То вже складніша і лихіша штука.

Та ви гадаєте – чого сюди принесло

Аж з-під Архангельська? До вас

Чистенькі їдуть більше, ті, облизані,

А тут таврованець приперся – та ще як!

Та це все кусанина – більш себе.

Отож розповідатиму, бо чую, чую вже

В своїх слідах вівчарок запах.

Отож – коротше, хоч коротше – довше.

Я віддавна схиляюсь перед вами.

Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»

«Бачити себе», не прочитав, а декілька

Разів буквально пив запоєм.

Та й іншим в’язням вголос теж читав.

Я вражений був тонкістю очей

І серця вашого – для інших недосяжна

Оця кмітливість у розгадуванні

Усіх відтінків людської душі.

Розумнішого і повчальнішого я

Не зустрічав нічого.

Я бережу ці витинки. І от якось

Мене осяяло – я стільки вже тікав,

І, думаю, ще раз втечу

Й дістануся до Вчителя,

І розповім йому про себе, і подякую

Йому за те, що він дітей шанує,

Щоб не були вони такі нещасні,

Щоб все життя не мучились вони,

Як я катуюсь, – я всього лиш жертва

Потворного й гидкого виховання.

Писав до вас я, і не раз.

Я пам’ятаю. Вам іще сидіти.

Здається, одинадцять літ за вбивство.

Учителю! За вбивство? Як ви можете!

Та вже не одинадцять – вже шістнадцять.

П’ятірочку добавлять – будьте певні.

Над нарами у мене – ваш портрет.

Як віруючі з Богом розмовляють,

Так сповідаюсь перед вами я.

Бо я вас розумію більше всіх,

Бо ви в мені побачили таке,

Та не в мені як в Блясі, а людині,

Чого не бачать інші і не хочуть

Побачити. А це мене засмучує і гне.

Я знав, я знав, що є причини,

Які мене в тюрму запакували.

Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.

Там теж все є, але якось розрізнено.

Та коли ваші я статті читав,

Там, наче в чистій крапелині,

Відбилось все лихе моє дитинство,

Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.

Я побачив, я знайшов себе

І те, що загубило так мене, —

Ви вдвоє мені стали ближчі,

Дорожчі всіх мені ви стали,

Розкривши мені істину мою…

Ви почали були про батька?

Що тут сталось?

Нічого особливого, сідай послухай.

Це – моя дружина.

Даруйте. Та я буду далі.

Я виріс в селі глухому на Поліссі.

Бляшкевич – моє прізвище. А Бляха-Муха —

Це вже звідтіль, там охрестили.

Учивсь я в школі абияк.

Ходив я в школу тільки з переляку.

Коли ж приходила неділя

І діти всі гуляли так, як діти,

Наш батько нам вигадував роботу,

Аби не били байдики ми – діти.

І так було гидотно і нестерпно

Щось колупати на городі тому,

Коли всі хлопці за м’ячем гасали

Чи грали у «чапаєвців» та «білих».

І я тоді навчивсь дурити батька —

Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,

Приходила вчителька – і кості

Мені боліли люто з тих відвідин.

З дітей ніхто не розмовляв із батьком,

Ми між собою спілкувались пошепки,

Він йшов у спальню, ми тікали в кухню,

У кухню він, а ми тоді у спальню.

Дрібних на зошити просили ми у матері,

Вона ж згиналась перед ним.

Не вірите? Не сміла голови підняти —

Він бився люто.

Ну що я міг з такого виховання

Собі узяти у душу, ви скажіть?

На людях ми були усі пригнічені

І замкнуті якісь і вовчкуваті,

Не вміли ми ковтати з тої радості,

В якій жили і хлюпалися інші.

Не міг я вийти з того кола гніту.

І ніс в душі завжди образи тінь —

Тінь розчарованості у житті…

І знаєте, що якось сталося,

А статись воно мусило доконче:

Якось напився батько і в хліві

Заночував, а я, побитий, луплений,

Облив з каністри хлів з усіх боків

І – сірником… Який вогонь там був!

Попікся батько, а мене до суду.

І почалось – не вистачило сили

У мене вийти з тюрем. Тільки строк

Один закінчувався, другий починався…

Та не про те я, а про зовсім інше

Хотів сказати, і таки скажу.

І ви скажіть усім, що Бляха-Муха

В душі не підлий, а в ділах – не кат.

Так от: дві, дві таки причини

Мене примусили ввійти

У світ злочинницький. Тож по порядку!

В район я подзвонив.

Зараз будуть. Порядок єсть порядок!

У, вишкребок, ще не дадуть скінчити!

Продовжуйте. Ми слухаєм.

Перша причина – це розчарування.

Я бачив, відчував на кожнім кроці,

Я усвідомлював на кожнім слові

Свою відсталість, недорозвиненість свою,

Свою неловкість, дикість, замкнутість

Супроти всіх людей навколишніх,

Їм все дається легко від природи!

Од виховання людського з дитинства.

Поговорити, повеселитися серед дівчат,

Мені це не давалось ні за які гроші,

А гроші – це грабунки і крадіжки,

А потім розум свій останній

Вбиваєш алкоголем, щоб зрівнятись з ними,

Та тільки потрапляєш мимоволі

У дико незручне становище —

І більше болю і досади більше.

Ви знаєте, нестерпно як до смерті

Недорозвиненість свою відчути.

Свою відсталість, боже, як це тяжко!

Не можна було вискочити з цього

Смертельного кільця? Не можна було

Десь зупинитись? Ви ж бо розумієте

Усе, соромитеся, мучитеся тяжко?

Це ж – своєрідний алкоголь, чефір.

Є насолода хвороблива – йти по грані,

Пройтись по гострім лезу бритви,

Раз, два, а потім іншого й не треба,

Все інше вже стає буденним, нецікавим,

Затягує у цей бездонний вир —

І лише інколи ось так світліє,

Тоді знов кидаєшся в авантюри.

Об заклад я побився з хлопцями —

Помру, а все ж дістануся до вас.

Бо в мене на свободі

Синок росте, тож втік я перш до нього.

І вже я був у нього, вже зустрівся.

А після нього – вже до вас дорога,

Дорога задля сина, для дитини.

А скільки йому? И де він?

Йому десятий рочок. В третім класі.

Так от. Щоб по порядку. Тож тепер

Про найстрашніше. Ви мені повірте!

Це найлихіше у моїм житті.

Це ж бо не те, що ваш школяр

За пташку пережив, чи за шпаргалку.

Я їх просив: не убивайте, хлопці!

Я відмовляв їх – не послухали.

Таки його убили по-звірячому.

А потім убивця сам того не витримав —

Наклав на себе руки. На суді

Я приголомшений був, все мовчав.

Все інші говорили – все на мене.

Усі вони давно уже на волі,

Попереду у мене ж – ціла прірва!

Даруйте, добрий вечір, Вчителю!

Ви знаєте, хто це такий?

Це мій знайомий – Бляшкевич.

Він вже тікає п’ятий раз.

Він батька убивав і вбив

Учителя – пенсіонера, нумізмата.

Все через гроші…

Уперше чую, щоб учителя

Вбивали через гроші. Це так?

От бачите, який я!

Зверху наче правда, та нема

Тієї правди всередині. Годі!

Беріть мене. Я вже готовий!

І ще найголовніше. Ось адреса.

Ось фото. Це дружина. Це синок.

Дружина вже готова, дайте згоду,

Щоб син мій вчився тут, у Павлищанах,

У вашій школі. А то вже біда!

Безбатченко він. Забіяка лютий.

Всіх колошматить – Мухамед Алі!

Боюсь, щоб не зломився хлопчик,

Вірніше, щоб на звірстві не застиг.

Ви розумієте?

Ви напишіть мені. А я

Даю вам слово забрати сина.

І обіцяю вам достоту,

Як ви мені розповідали,

Все написати у Верховну Раду.

Ні, не за тим я прошкував до вас,

За чим – сказав! На цьому досить.

Спасибі, що не погребували

Моїм високим товариством,

Тож пробувайте у здоров’ї, Вчителю!

Прощавайте!

Щось ви сьогодні дуже спритний!

А я завжди такий! Порядок

Є порядок.

Ідіть і зачиніть ворота!

Оце оказія. Відразу вас – в окріп.

Стражденний чоловік – йому я вірю,

Хоч перекручений, з важких дітей.

Я прошу тебе,

Подай мені…

Що з вами, Вчителю?

Мовчіть, мовчіть!

Візьмем цю жінку з хлопчиком, хай їдуть.

Я знаю отаких дітей, в яких батьки

П’яниці чи злочинці… чи безбатченків.

Як правило, завжди важкі це діти.

Причину, бачте, він шукає в батькові,

В оточенні, а забува про себе,

Про відповідальність перед іншими,

Перед вимогами суспільства.

Ви вірите йому?

Я вірю особливо в те,

Що він про батька розповів.

І вірите, що він тікав

Заради сина? Що – не міг листом

Вас попросити?

О ні! Ви ж бачите – які замашки

Дивацькі в цього Бляхи-Мухи.

Тип дивовижний. Я йому повірив,

Як він почав про сина говорити —

Як зайнялись його хитрющі очі,

Як руки задрижали…

Діти, діти!

Я зустрічав таких – і в нас, і в вас,

Які «добреньким» вас вважають.

Цей Вчитель, вони все кажуть,

Ростить злочинців з підлітків

Своїм погладжуванням по голівці.

Сучасний педагог, вони вважають,

Собі дозволити не може

Дітей погладжувати по голівці.

Коли ж такі шовковисті голівки

В дітей, коли ж рука сама

Так безконтрольно тягнеться до них!

Я так люблю цей відділ людства, —

Казав колись Макаренко.

Гадаю я, що опоненти наші —

Прихильники «ламати» і «тиснути».

На досвіді переконавсь я, що дітей,

Та ще важких, «ламати» і «тиснути» —

Це недотепна і безнадійна справа.

Ти розберись, чому вони такі!

Допоможи ти їм задуматись про себе,

Ти виклич їхню совість як суддю!

Ти все невтомно гостя атакуєш,

А він же – гість, ти ж відпочинь,

Схолонь!

Та ні, геносе Функе розуміє

Мій запал, він же вчитель, він…

Він Корчаком захоплений. Так от —

Найлегше виставить за двері.

Міліціонером погрозити старшим.

Хіба для цього треба розуму?

Дитина буде нас лише боятись,

Ми ж, вихователі, наглядачами будем,

Як буде діяти лише покара,

Ми звільним вихованця нашого

Од муки найсвятішої – од совісті.

Йому тоді залишиться єдине,

Як цьому Блясі-Мусі, аристократу, —

«Места не столь отдаленные».

Коли ж ми здатні, як порядні люди,

Як справжні вчителі, на самокритику

Лиху, нищівну, може, і нещадну,

То і таке сказати не завадить:

Важкі діти – це діти, од яких

Ми, дорослі, ми, вчителі,

Ухилились, відштовхнулись, відмовились.

Діти, яким ми не знайшли

Ні часу, ні серця, ні совісті.

Коли дитина шукала нас,

Ми займались нікчемною белібердою.

Важкі діти – це діти, яких ми зрадили!

Я зараз… зараз… я на хвилю!

Ти, рідна, побудь із гостем —

Так неґречно вийшло.

Ви знаєте, він дуже хворий.

Та не дай вам боже

Йому про це сказати.

Рани війни?

Рани війни і рани…миру.

Він все сприймає серцем.

Та й перетруджений до краю.

Неможливо його від столу відірвати.

Вітання Вам від Суханова.

Теж запальний.

А його антипод – Мещерський?

Лаштує на Павлищани гармати.

Хоча б не зараз! Бачите, який він!

Боюсь за нього. Він же, як дитина,

Так вірить у безмежність сил своїх,

Вони ж у нього вже – на волосинці…