Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 16

Синочку, тобі зараз – десять літ.

Голубчику, в тебе плеврит.

Лікарі сказали: надвір ані-ні!

Берись за книжку, тихо лежи мені!

А хлопці гасають на лижах,

На льоду вже ковзанка готова.

Ти вилежиш трохи – і гайда.

А може, не вилежу, мамо,

Так груди болять, в голові – безнадія!

Надійся, синочку, надійся.

Без надій людина – тривожна.

А казочку, матусю, можна?

А розповім. Без казки не можна.

По сухому безводному степу

Іде подорожній.

Іде мандрівник, а степ безконечний,

А в людини снаги вже нема,

А сонце пече, а спрага випалює губи,

Подорожній ледве проводить

По губах язиком пересохлим,

Пісок на губах, вітер в очах.

Раптом далеко попереду

Темна пляма забовваніла.

Стрепенувсь мандрівник —

А може, це ліс, а там джерело?

Ні, це марево манить.

Мамо, а що таке марево?

Омана така, привижається…

Іде подорожній, ледь шкарбає,

Аж раптом Орел з’явився на небі,

Шугає широкими, позирає зіркими.

Бачить баклагу з водою в мандрівника,

Метляється на плечах у Людини.

Чутливий Орел, чує він: булькає

В баклазі вода.

– Людино, чому не тамуєш ти спраги? —

Орел аж дивується звисока,

– Ти ж падаєш від утоми, диваче? —

Відповідає Людина Орлові:

– Орле, справді, я ледве вже нипаю,

Останні вже сили кладу на дорогу.

Та коли ж доторкнусь до баклаги,

То вип’ю всю воду до краплі —

Не лишиться й краплі надії.

Орле, справді, я ледве вже йду,

Немає снаги в мене, Орле,

Мною рухає тільки надія.

Випив би воду – не лишив би надії…

Ось тобі, сину, казочка,

А мені бубликів в’язочка… Спи!

Мамо, а надія – вона така сильна?

Найсильніша з усього, мій сину, надія!..

Надійся, що перележиш

І помандруєш до школи… Тож спи!

Мамо, мені вже за п’ятдесят,

У мене вже діти, в дітей моїх – діти,

Не знаю, чи виживу, – в школі у мене

Ти всюди дихаєш. Все з матері:

Світ починається з матері:

Все банальне, усе найпростіше —

Мабуть, найдошкульніше в досвіді.

Скажи мені правду, матусю.

Казку мені повідай – я написав

Більше тисячі казок, та казка твоя

Світиться сонечком, мої ж лише – місячні,

Розкажи мені казку про старість, матусю!..

Я розповім тобі казку… на старість.

Летів ворон з теплих сторон.

Пташат своїх ніс під крилами.

І запитав ворон одне пташа:

– А чи будеш ти батька носити,

Коли батько постаріє?

– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.

Кинув ворон його об камінь.

Запитав ворон друге пташа:

– А чи будеш так батька носити,

Коли батько постаріє?

– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.

Кинув ворон і друге пташа об камінь.

Запитав ворон третє пташа:

– А чи будеш так батька носити,

Коли батько постаріє?

– Буду носити, батьку, буду,

Та тільки… своїх дітей! —

І поніс ворон третє пташа в гніздо,

Правду почувши від нього…

Не мати, не батько – вінець, а дитина.

Спасибі, мамо, за казку…

Дитиною будеш для мене навіки!