Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 18
Оріон Золотий
Дума про вчителя
Драматична поема
Вчитель у лікарні
Мар’яна i Вальтер з любов’ю
ОглавлениеВчитель
Ну що, знайшли, за чим приїхали?
Вальтер
Знайшов щось більше.
Шукав я правду – істину знайшов.
Вчитель
(жартівливо)
Ця істина – красива, наче казка.
Вона – з Кімнати Казки.
І на щоках у істини – дві ямочки,
Мар’яна знічується. Вальтер теж.
Вальтер
Я не жартую, Вчителю.
Перебування тут, у Павлищанах,
Мене переконало ось у чому.
Даруйте, мені все-таки здавалось,
Що вашій всеохоплюючій системі
Бракує трохи… твердості.
Вчитель
Хотіли симбіозу ви?
Вальтер
Тепер я просто переконаний,
Що жорсткість неможливо вводити
В стосунки вчителя й дітей.
Вчитель
Так, саме так. Я радий,
Що ви самі прийшли до цього висновку
З допомогою Януша Корчака і… Мар’яни.
Вальтер
З вашою допомогою, Вчителю.
Вчитель
Жорсткість – це страшна бацила!
У неї величезні інерційні сили.
Вона саморозкручується – немає впину.
І жорсткість в масці вимогливості
Розмножується міріадами.
І найпростіша логіка завершується:
Жорсткість жорстокістю стає…
Вчитель дивиться, як заплітаються водне пальці Мар’яни і Вальтера. Він намагається стріпнути видіння, що все настирливіше заполонює його, але годі. Перед Вчителем не Вальтер і Мар’яна, а Віра Сулима і гестапівець Функе. Віра – з мотузком на шиї, гестапівець в кашкеті з орлом.
Що за прокляття! Ти чого прийшов,
Ти знов прийшов до мене, кате мій.
Ти кажеш – вбив мене осколками своїми,
Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.
Я, Функе, я забрав у тебе сина,
Ніколи він уже твоїм не буде,
Дорога йому інша – не твоя.
Мар’яна і Вальтер розплітають руки.
Мар’яна
Він марить.
Поцілуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.
Вальтер цілує Мар’яну.
Тепер пішли. Хай заспокоїться.
Виходять. Входять Дружина і лікар. Вчитель марить.
Вчитель
Мене ти переслідуєш повсюди,
Гер Функе, ти розставив щупальці на мене
То там то тут. Але щоб зашморгом
Обняти Віру, потім цілуватись.
І де я? Хто я? І чому я тут?
Я прошу тебе, Віро, ні, не треба…
Лікар
Він справді марить. Віро! Віро!
Дружина
Це марення занадто дійсне, лікарю.
Ви розумієте – розкрию таємницю
Вам, другу нашому. Ви Віру Сулиму
Знали? Чули?
Лікар
Не знав, а чув. Це дружина його перша?
Дружина
Він любив її колись. Її повісили
Недолюдки ці в час війни. І от
Коли прийшла Мар’яна в школу,
А вона, кажуть, схожа на ту Віру,
Я запримітила своїм жіночим оком,
Що він…
Лікар
Що – закохався?
Дружина
Ні, не те. Складніше. Він ставиться до неї,
Як до доньки. Ніжно. Щиро. Славно,
Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?
Але коли з’являвся хто із хлопців,
Крутився коло неї, бо ж красуня,
Йому стає відразу якось зле,
Підвищується дратівливість зразу.
Лікар
Та це ж звичайна арифметика…
Дружина
Ні, ні! Мені ж бо краще знати.
Вірнішого знайти на світі важче,
Він ставиться до неї як до пам’яті,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи ні – не знаю.
Та надто він весь зболений, попечений.
Заснув, здається. Вийдемо.
Виходять.
