Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 17

Лежи. Це четвертий клас,

Мар’янин. Не тільки, бач, відсвяткували,

Але й для тебе випекли —

Посвята ось яка на короваї,

Як на весілля вистарались!

А то що в тебе, в вузлику?

А це, бач, кожна із дівчаток

Тобі хотіла щось своє спекти,

Із хліба свого власного.

Яке ж бо вдатне пшеничне тісто!

Дивися: жайворонок, ластівка, шпачок,

Снігур, сорока, соловейко.

До тебе в вирій прилетіли

Дитячі душі, тож видужуй швидше!

Та видужаю. Чую вже: ось-ось

Зведусь на ноги. Просто ж божевілля!

І треба так на вересень злягти.

Дай мені хліба понюхати!

Я пам’ятаю, коли хліб пекли,

Коли я біг ще хлопчиком до школи,

Я чув завжди по запаху із комина,

Який у хаті хліб печеться:

Пшеничний, житній чи ячмінь із житом.

Не знаю кращого на світі запаху.

Цей запах мертвого зведе на ноги.

Усе твоє тобі і принесли.

Чого ж воно – моє?

Тому, що ти у школу нам приніс

І перший хліб, і першу казку.

Воно лежало просто на дорозі.

Нагнись і підійми —

І я нагнувся. Не я нагнувся б,

Хтось би інший зробив це.

Згадай-но Рильського Максима:

«Не кидайсь хлібом, він святий!»

Вчитель вмикає магнітофон.

Це – Ніна Віща. Голосок який!

В тиші ночі на полі

Не раз ми чули дивну мелодію —

Щойно ж скосили пшеницю!

Що це за дивні звуки?

Може, це невидимка-сопілка?

Може, пташка нічна невідома?

Ні, це добра фантастична істота —

Маленький хлопчик з вінком

Із колосся пшеничного.

Він на сопілочці все виграє

Дітям на радість, журі – на досаду.

А зветься він – Сонцеколос.

Сонцеколос – дитя Сонця палкого

І родючої Землі-матері.

Там, де шумить пшениця,

Там зводиться Сонцеколос.

Збирають врожай – він в солому

Ховається, ледь кучері видно.

Пісня радісна і смутна в нього.

Пора іти в Землю, до матері,

Знову чекати в землі до весни,

Коли батько Сонце руку подасть —

І знову він вискочить, і заспіває,

І пшениця зазеленіє од співу,

І чим краще він гратиме,

Тим врожай буде золотіший…

А цей впізнаєш голосок?

Та це ж Юрко Сьохін. Чи вгадав?

Він.

«Як іволга пролетіла крізь райдугу».

Іволга була колись-то

Сіренькою собі пташкою,

А тепер яке в неї гарне

Пір’я різнобарвне —

Жовте і синє, зелене й оранжеве.

Де ж вона всього надбала,

Пташка сіренька? А ось як було.

Одного похмурого дня

Почула сіра пташка іволга,

Як грім гримить десь за лісами.

Бачить сіра пташка іволга,

Як чорна хмара суне-суниться.

Злякалась сіра пташка іволга,

Сховалася поміж гілок,

Чекає – не дочекається,

Поки дощ відшумить.

Раптом бачить сіра пташка іволга,

Як від хмари до річки напнулась

Дивна різнокольорова смуга —

Райдуга-дуга, веселочка.

Дивиться – не надивується

Сіра пташка іволга на райдугу,

Їй захотілось до смерті

Бути такою ж прекрасною.

Стрепенулась сіра пташка іволга,

Сірі крильцята розправила,

Прямо в райдугу полетіла.

Як серце маленьке тривожно б’ється

У маленької сірої пташки!

Бажання стати красивою

Сильніше від страху.

Крізь райдугу іволга пролетіла —

Стала дивно красивою.

З тих пір, коли глянеш на іволгу,

Згадаєш райдугу – золоту дугу!

Був і я маленькою сірою пташкою,

Аж поки дітей не пізнав, як райдугу,

Коли є щось в мені і доброго – все від дітей!

Від найяскравішої райдуги людства.

Ти знаєш, скоро буде тридцять п’ять літ,

Як я вчителюю… Поранення,

Осколки біля серця;

Всі суперечки, всі бої мої —

Яка нікчемна і мала біда моя

Поряд з великим щастям – бути з дітьми!