Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 14

Я – пан Вільох, Ян-Тадеуш, професор

З Варшавського університету.

Ваша школа може бути взірцем

Для сільських шкіл Польщі.

Війнуло на мене свіжим вітерцем.

Сповідуюсь тут мигцем.

Розберусь – слова будуть довші.

А все ж якась лавина озону

Шугнула в мою скептичну персону.

Я – Калмоші Шандор, доцент з Угорщини,

З педінституту, із міста Печа.

Читав я книги ваші, друже,

А зараз тут бачив те,

Що в книгах ваших, юне й дуже,

Весняним проліском цвіте.

Ось в чому суть – тут віра в серце

Дитяче є понад усе,

А віра – те священнеє зеренце,

Що стебла в небо понесе.

Бо з найніжнішого ніжніший —

З роси й води – дитячий світ.

Коли ти добрий – будь добріший,

Коли жорстокий – будь мудріший

І вчись добра під старість літ.

Нова людина – буде, буде!

Її у кільчику зерна

Побачив я в цей тихий будень —

Із ваших справ встає вона!

Із ваших книг встає вона!

Мов колос з кільчика зерна!

Я – Мировицький з Мирослава.

Сюди мене пригнала слава

Учителя цього. Я – вчитель сам.

Йому не вірив ні на грам.

Із Сумщини велосипедом

Сюди пришпарив. Моїм кредо

Є те – помацав, то повір,

А так – не вірю я в папір!

А він зумів-таки, зумів

Підняти всіх учителів

До рівня вчених і дослідників!

А я собі одним з нахлібників

Тепер ввижаюсь. Срамота!

А вчились разом. Де ж мета

Моя? На дні в чарчині!

А дні скотились по стежині

Кудись в яри, в тартарари

Із юності, немов з гори.

Скажи ж тепер мені, Учителю,

Чи я звестись ще маю силу,

Чи даром гнав велосипед

До тебе – шпальтами газет

Мене ти вистьобав без імені.

Жилось в добрі, як у багні, мені.

У мене сімдесят кролів

І сто курей – це біля хати.

Це царство біле пелехате.

І в класі – сорок теж голів —

Це вже дівчачих і хлопчачих,

Насмішкуватих і ледачих…

Тож за кролями і курми

Собі здавався між дітьми

Якимсь чужим, дивакуватим!

Спішив буркун кролям я рвати,

Хапав зерно в комірника,

Дружина в мене теж така,

Так зіп’яли ми зо дві хати,

А далі що – вже третю пхати!

А далі що – в машину перти

І так доперти аж до смерті!

Дітей нема своїх. А в школі

На серці, на душі мозолі —

Бо ж стали ми як чужаниці,

Нас заклювали кляті птиці,

З нас душі виїли кролі —

І стали ми лихі і злі.

Я якось прочитав тебе.

Те царство куряче рябе

Мені в очах заряхкотіло,

Сміялось з мене знахабніло,

Ще й та розпроклята свиня

Підсміювалась навмання…

Я був збісився. За ломаку

Та й ну на неї у атаку.

А там зчепився із дітьми,

Тут жінка бахнула дверми

І ледь ухоркала проклятого —

Боялась дуже за зарплату…

Отож пригнав велосипед

І вже назад ані вперед

Не рушу. Звівся нанівець.

Невже нам з жінкою кінець?

А може, ми ще маєм силу

Підвестися з багна, Учителю?!

Я – Палазя Гарбуз. Я заочно

Скінчила вуз. Я приїхала.

Така віхола була. Та це ж Мекка.

Я приїхала дуже здалека.

Я – приїхала.

Я – познайомилась. Я – була.

Тепер розказуватиму для свого села.

Була. Дихала. Руку не митиму —

З ним поручкалась – говоритиму.

Інтелігентні дуже вони. Ерудовані.

Губи в них для жінок зачакловані.

Сісти хотіла на стіл. Коліна виставила.

А вони мене за двері виставили.

Мабуть, жінка дивилась в щілину.

Дуже вчені вони.

Серцем до них – лину, лину, лину!

Ми – студенти різних факультетів

Коломенського педінституту Московської

області, члени макаренківської бригади.

За три дні, що ми були в стінах цих,

Взяли ми те, що не спізнати і за роки

Навчання. Скільки лих і лих

Нас обмине! Який у нім глибокий

Заряд добра, любові, чистоти

У намірах створить людину!

О, як сердець дитячих досягти,

Зуміть, як він, бодай наполовину!

За три дні ми спізнали три істини:

А це – Народ. Це – Труд. Це – Хліб.

Священна трійця.

Це не – молитва.

Істини окріп.

Тож повторіть. Не бійтесь.

Повторіться.

Це ж істина – Народ, і Труд, і Хліб.

Я – не студентка вже давно.

Я – завуч п’ятсот тридцять сьомої школи

З Ленінграда,

Ротмістрова Рената Олександрівна.

Я вірю кожному слову в цій школі.

«Волати» треба про неї – не сперечатись,

Не скромно писати

В журналах для адміністрації.

Я – щаслива. Переконалась на практиці —

Виховувати треба добром,

Щирим ставленням до вихованців.

В школі не мусить бути

Жодної краплі брехні і злості,

Гучних непотрібних фраз і наказів.

Лише атмосфера довіри повної

(А в школі я побачила довіру)

Родити може справжню людину,

Що вчиться не для кар’єри майбутньої,

А для створення

Гармонійно розвинутого суспільства.

Спасибі вам, що ви є, Учителю!

Я вірю кожному слову в цій школі.

В таких школах потрібно

Складати програми, перевіряти експерименти.

Адміністрації треба вчитись тут

Глибині пізнання проблем,

Творчості, працелюбності,

Великій скромності, любові до людини.

Я просто захворіла

«Білою заздрістю»,

Я вірю кожному слову в цій школі.

Вірю!

А ми не з книги, ми не з книги,

А можна – ми підсипем криги

На ваші голови гарячі,

На ваші сліпаки незрячі,

На ваші слинені цитати —

Нас не хотіли записати,

Ми вам дозолим – бійтесь до5золу.

Бо ми вриваємось без дозволу!

Перший в чорній масці

Це він старається все для слави.

Багач— за свій рахунок музей собі робить.

Ти знаєш:

У нього в швейцарському банку

Лежить два мільйони!

Другий в чорній масці

А мати ходить старцює!

Ану геть звідси! Забирайтесь, наклепники!

Щоб і сліду вашого не було!

Ми вологодські вчителі.

Прекрасна школа. Дивний Вчитель.

Але дивує дещо нас.

Я – фізик сам.

Коли б він фізиком був, то не писав би,

Що в оранжереї вони створюють

Штучний грім, і блискавку,

І штучний дощ. Се ж нісенітниця!

Я сам – біолог.

Або – гній на поле по трубах.

Сконструювали, пише, учні.

Що? Насосами? Пульпою?

Все вигадане до кінця.

Неконтрольованість фантазії.

Ви, знаєте, мене спровокували.

Я сам з Одеської області,

Я сам, я сам його обожнюю.

Аж раптом отаке: читаю якось,

Що учень його виростив пшеницю —

Шістдесят центнерів з гектара.

І я благав у долі: пронеси,

Щоб не довідавсь Ремесло про це

А чи Лук’яненко, – який скандал!

А йому це навіть байдуже —

Десяток центнерів туди,

Десяток сюди – великим легко

Їх перекидати?!

Або ще таке пише:

Дерево в саду виростили

І все прищепили на ньому:

Сливи і груші, яблуні і абрикоси.

Подумайте! Просто – дерево життя.

Просто – груші на вербі.

І я благаю в долі – захисти,

Пронеси його од фантазій,

Ізціли його реалізмом,

Дай йому в чисту душу

Ясності і прозірливості —

Не занось його на поворотах!

Та як ви можете, шановні!

Дрібнитись як ви можете, шановні!

Умийте он ракету – в неї сопла замурзані!

Корабля підсушіть – він океанами йде!

Сонцю прочистіть протуберанці!

Це вічна людська драма:

Ми не вміємо розпізнавати велике,

Коли воно надто близько до нас,

Нам ліньки задирати свої голови,

Щоб Арарат побачити за хмарами,

Нам зіркості бракує,

Щоб обриси його пізнати розумом.

Життя його і творчість —

Це ж багатство національне,

Тож бережіть його, немов зіницю ока.

Коли ще родиться такий, як він, учитель.

Десь літ за п’ятдесят, а може, і всі сто!

А може, і пізніше, вчителі!

Хіба ж книжки його – це інвентарна книга,

Де можна все помацати рукою?

Хіба у вченім мрійник не живе?

Яка ж духовність – так! – високогірна

Панує в його школі, в його книгах,

За цю духовність сонячну, за радість,

Що ми його сучасники, —

Так, всі: і друзі, й опоненти,

І ворогове, воріженьки – теж,

Ми всі – його сучасники!

Він довго дратував мене. Чим?

Може, дидактизмом сухуватим,

Може, велеслів’ям необточеним,

І важкуватих прикладів неорганічністю,

Повторами безмежними, та і стилістика

Кульгала тут і там – все не без цього.

Та все ж мене манило щось сюди.

Почув я тут биття його душі,

І все простив, і все забув одразу.

Концепція його, її практичне втілення —

У ній знайшов я нелегке підтвердження

Всім вимученим пошукам своїм.

Марксистський гуманізм у вихованні —

Ось в чому суть його!

Хай не лякають перехрестя нас!

Не завжди переконливі нехай

Дорожні знаки, ми ж першопрохідці,

Та напрямок се ж головний.

Адже, скажіть мені, колеги юні,

Хіба ж таки не з цього,

Хіба ж не з розуміння й співчуття

До чужого життя, до болю чужого,

Не з намагання зробити його

Справою свого життя,

Хіба не з співчуття активного

До пригноблених,

Хіба не з протесту проти принижень людей

Виріс могутній

Комуністичний рух?

Хіба не в цьому, друзі, найвищий прояв

Морального апофеозу людини?!

Я – Душа-Хлопець,

Всі в мене – друзі, я у всіх – друг.

Тому – кум, тому – сват.

З тим у карти грав,

Тому – кроля білував,

Бач, як музика виграє, наче своя.

А що з Учителем я дружив,

То це навіть кури павлищанські знають.

Та він з моїм портфелем

У сам Київ їздив,

Це я вам точно говорю!

Зараз до нього всі туляться,

Коло зірочки його гріються,

Вчитель – Герой, «Правда» про нього пише,

А я згадую, що було

Двадцять літ назад,

У сорок восьмому році.

Переїхав він у Павлищани

Директорувати у нашу школу.

Такий нервовий політрук, куди там!

Хвороба його доконала.

Дружина його, пам’ятаю,

В аптеку за ліками подалася,

В кабінеті нікого, ми вдвох,

Новий рік гупає за вікном.

Метнувсь я туди-сюди,

Плящину приніс, ковбаси,

А пити йому не можна, бо смерть,

А тут він виглушив, бачу, стакан,

Ніколи більше не бачив, щоб пив. Зась!

Холод. Мороз. Зірки великі,

Наче сови чи їжаки ворушаться.

Кажу йому: «Годі, Вчителю!»

Дрібнокаліберку поставив він між колін,

Кватирка відчинена на мороз,

Здається, як би стрелив —

Зірку збив би, мов сову,

Чи пугача, чи путькало,

Чи їжака, такі вони великі!

Лежать у небі – ворушаться.

Дивлюсь на нього, а він – мокрий весь.

– Кінець мені приходить, – каже, – брате. —

Бувало, прийде з уроку,

А з нього прямо річками тече,

Неначе він щойнісінько

З-під ринви вийшов – отака біда.

Кишечник, серце – мученицька мука!

Та ще й рука поранена домучує,

Великі очі тільки світяться.

Як зорі. Як сови. Як їжаки.

Надвір ми вийшли. Він – з гвинтівкою.

Злякався я – їй-богу, думаю,

Коли б собі біди не заподіяв!

Він до плеча гвинтівку – і давай

Стріляти в моторош, лиш гільзи

У сніг рипучий скавулять.

Мороз тріскучий, стрілянина та.

– Ну, годі, – йому кажу, – йдем в кімнату,

А то прийде дружина зараз.

Дістану прочухана —

І за горілку, і за стрілянину.

– Ну, з Новим роком, – каже,

І стрелив ще раз. – Цей рік вже не зможу

Я пережити… Вже снаги нема… —

Як стрелив він, то, вірите чи ні,

У ті зірки великі, наче сови,

То стала зірка падати над школою.

– Чиясь душа впаде нового року!

– Та що ти! – я кажу йому. – Не те,

Це на добро, вона ж не по собі,

А ти її підстрелив, оту зірку,

Отож чекай, Учителю, переміни. —

З’явилась тут якраз його дружина.

І що було мені, то я забув навіки.

Він став видужувати з того часу,

Як ми ото посиділи добряче

И по-холостяцьки Новий рік зустріли.

Ото проява! Але двадцять літ

Летіла ота зірка, аж тепер,

Нарешті, знала, де їй приземлитись.

Він зірочку цю збив у сорок восьмому.

Себе він пересилив, вижив, викрутився,

А хто себе підважить – то мужчина!

Що потім? Двадцять літ життя!

І тридцять книг життя!

І тисячі випускників! Мільйони!