Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 23

Сьогодні по порядку чергування століть

Я – головуючий і доповідач.

Верховний Педагогічний Суд

Сьогодні розглядає таке питання:

Справа директора Павлищанської школи.

Але стривайте!

Там все мене стосується. От штука!

Отож мені і справді неетично

Вести засідання. Колего Корчак!

Я прошу вас – візьміть на себе

Цю місію…

Отож, шановне товариство,

Тут звинувачують колегу нашого:

Вчення Макаренка про колектив

Він підривав і підриває

Словами й дією – словоприкладством,

Він не вчитель – проповідник-пастор.

Він зводить педагогіку до проповіді,

Носій моралі християнської, не менше.

Він вводить в педагогіку поняття темне,

Що зветься людяністю…

Як, як? Що, людяність —

Це вже поняття темне?

Я бачу брудні пальці на папері,

Брудна душа, мабуть, у пашквілянта.

Колего, прошу не перебивати.

Нам важко розібратися відразу.

Покличем зараз ми його.

Колего Макаренко, все ж вам

Найближчі ці питання, отож прошу

Уважно вислухати. Що ж до мене,

То знаю я колегу, серцем знаю,

Він посилавсь на мене часто —

І стежив я за ним з симпатією.

Скажу одне: учитель передовсім

Повинен бути добрим, а без цього

Ні к бісу не годяться всі теорії.

Багато з нас – було, і є, чи ж буде! —

Своє невміння спілкуватись з дітьми

Нахабно хочуть замінить наказами.

А наш колега, той же прагне серцем

Прийти до серця – вірити дитині.

З повагою, так, з повагою до дитини.

Виходить, що без цього ні до чого

Всі набундючені слова.

Тож прошу, Вчителю.

Найясніша в нас мета:

М’якість, ніжність, чистота.

Принесуть найбільшу користь

Строгість, жорсткість і суворість.

Потім Білий і Чорний хори об’єднуються спільно:

– Пеленати в пелюшки?

– Ставити навколішки?

– А шмагать чи потурати,

Як не можна дати ради?!

– Чи карати, чи без кари?

– Та карають лиш нездари,

А всі здібні вчителі

Не виховують на злі,

Бо не виростить покара

Буйнокрилого Ікара!

– Заохочення – мій стимул!

– Як захочу, то ростиму,

Не захочу, хоч ви трісніть,

Словеса всі ваші – прісні!..

Найясніша в нас мета:

М’якість, ніжність, чистота.

Принесуть найбільшу користь

Строгість, жорсткість і суворість.

Слово Вчителю.

Одні – за м’якість, інші – за суворість,

Я – за вимогливість при ніжності душі.

Мене колега тяжко звинуватив.

Вважає він, що я відходжу

Од вірного тлумачення питань

І класовості, і гуманності.

Мене колега тяжко звинуватив.

Мені колега дорікає в тому,

Що я навдивовижку однобічний:

Геть відмітаю начебто вимогливість

І наголошую я тільки на повазі —

У цьому сенс і мудрість дорікання?!

Та досі я не можу зрозуміти,

Чому це доброта і ласка до дітей

Учено оголошується так:

Абстрактний гуманізм – і не інакше,

Ось цього я не можу зрозуміти.

І вразив мене дивовижний дух

Якоїсь підозріливості лютої

До кожної дитини, так, до кожної,

Дух недовір’я до людини вразив —

Мене завжди недовірки вражають.

І здивував ще погляд опонента,

Що лиш покаранням живі ми й будем жити,

Покарання – це доконечна штука,

Покарання – це люта необхідність,

Покаранню – осанна і осанна!

Я – не картяр. Та й істина – не карта,

Їх не знайдеш в колоді раз у раз.

Та й козир теж – це не щаслива вдача,

А це врожай кривавого труда,

Безкраїй піт і крихточка натхнення.

Теорія без практики безсила.

Теорія могутня тільки в практиці.

Та й практика без бази наукової

Стає лише незграбним ремісництвом.

Ці два крила – безсилі поодинці.

Я виссав оцю істину не з пальця:

Дітей радянських, наше майбуття

Виховувати можна лиш добром,

Лиш ласкою і зовсім без покарань.

Я істину цю виплекав у муках.

Ось клас веду, наприклад, десять літ, —

І абсолютно жодного покарання.

І стали вони справжніми людьми.

Вже стали. Стануть. В цьому певен.

Некарані – тому й не будуть карні!

Цього досягнуто, як кажуть у народі,

Горбом – трудами, роздумами,

Не тільки з книгами в руках, не тільки!

Але й дитячими гарячими руками

В моїх обох, в моїх обох руках…

Я з ранку до вечора був серед них.

Все прекрасне для тіла їхнього

І для їхнього духу

Йшло до них з моїх рук…

Моя рука лежала в їх руці,

Мої очі дивились в їхні очі,

Мої сльози текли разом з їх сльозами,

Моя посмішка сонцем сходила

За їх ранковою посмішкою.

Вони були поза світом, поза Станцою,

Вони були зі мною – я був з ними.

Нічого в мене не було —

Ні хати, ні друзів, ні прислуги,

Лише вони були…

Колего, я за вас таки, за вас!

Я чув, як кепкував з вас пашквілянт:

Тримаючи в руках скрипку,

Людина не здатна сподіяти лихе, —

Так каже старовинна мудрість наша,

Сковорода так мовить.

Справжня краса і зло – несумісні.

Я тридцять літ блукав

Майданами і торжищами світу,

Я виніс істину, як пташку, на руках:

Я восхотів Сократом на Русі

Служити – і служив учителем.

Нема достойнішої справи, ніж оця.

Сопілку, флейту, скрипку замість різки.

Світ ловив мене, та не спіймав.

Я ж світу не ловив, але спіймав

Добром своїм. Ніколи і ніде

Добро не можна прищепити силою.

Воно тоді відразу роги виставить.

То будуть роги зла…

Тож я за вас, земляче!

Колего, ви сідайте.

Ви бачите, за вас усі, за вас.

Чи ви, Макаренко, щось маєте супроти!

У мене є одне запитання.

Скажіть, колего і земляче мій,

Чи правда, що ви проти мого принципу

В комуністичнім вихованні:

Повага, та поєднана з вимогливістю?

Коли формулював я другий

Важливий принцип виховання,

Свідомо я не повторив за вами:

«Повага, та поєднана з вимогливістю».

У чому річ, ви скажете?

Я це зробив ось із яких мотивів.

Переконався я не раз, не два

В такій «залежності математичній» —

Коли ви десять раз над вихованцем

Вжили свою безмежну владу,

Аби йому довірою й любов’ю

Повагу до людини прищепити,

То можете один-єдиний раз

Вже щось заборонити вихованцю.

Отож – на десять слів гарячих

Одне холодне, але теж тактовне.

На практиці ж виходить навпаки,

Що десять раз кричать мов навіжені,

І тільки раз по-людськи заговорять.

«Діяльність повинна бути моєю,

Захоплювати мене,

Виходити з моєї душі», —

Колись Ушинський казав.

У Вашій формулі:

«Повага, що поєднана з вимогливістю»,

Багато з педагогів зрозуміли

Лише примат вимогливості.

Навчитись легше вимагати, ніж поважати.

Те, що легше всім,

Те і сприймається всіма

І розуміється само собою.

Чи мав я право

На таку зухвалість?

Не тільки мали право,

Просто – мусили. Ваш досвід – ваше право.

Я бачу, ми в одному казані

Кипіли з вами – це найголовніше,

В огні любові до дітей,

І не абстрактної, а дійової,

Мене ж ви знаєте, як шпетили вони,

Оті, що за дітей, оті, що й вам дошкуляють.

Мені колись казала одна дама:

– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.

Я вірю в те, що ви – полковник царський.

І взагалі, не розумію досі,

Чому так з вами носяться?

Я б взагалі вас до дітей

І на поріг би не пускала!.. —

Хай згинуть заздрісники-пасквілянти!

Тож вашу руку, Вчителю!

Усі великі педагоги, всі,

Всі як один без винятку,

Всі проголошують одні і ті ж

Гуманні істини.

Століття за століттями

Борня іде, одна і та ж, здавалося б:

Та кожному – своя доба.

Та кожному – свої обставини.

І кожен знов до істин повертається,

Старі знов проголошує новими.

Що істина не старіє – відомо,

Лише нових підтверджень потребує.

Доба нова – доба комуністична

Вчить, що добро – до зла непримиренність.

Реальний гуманізм життя нового

У наших творах сонцем палахкоче.

Тож знов доводь і не соромсь повторів,

Лаштуй у лави свіжі аргументи,

Доскіпуйся в старому по-новому,

Щоб істина та істинна була.

Було всім важко.

Хто й коли сказав

Що має бути легко вчителю?!

Тож чисть старі джерела і нові

Тримай тоді, коли вода жива в них.

Болять майбутнім, школо, твої груди —

Нехай святиться твій простий поріг!

Це вчителі, найкращі наші люди,

Готують старт для всіх крутих доріг.

Так, Вчителю, вже істина ця сива,

Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!

Бо неповторність людська, як росина,

Всеможне сонце в крихточці несе.

Плекає педагог майбутність долі —

Яких за десять, за п’ятнадцять літ

Несе в собі всі долі ясночолі,

Які лиш потім світлом йдуть у світ.

Їм світ несе з майбутніми законами,

Він, педагог, їм еталонить все

І пальцями своїми ніжнотонними

Плекає неповторний їх хосен.

Світ клекотить. Земля йде по орбіті.

А ти зімпровізуй їм свій секрет,

А в цьому, у яснім дитячім світі,

Годинник на п’ятнадцять літ вперед.

Неси, як пташку, мрію їм безсонну,

Щодня їм поклювати дай зерна

І в корінці впізнай шумливу крону,

Щоб в небі вкорінилася вона.

Це вчителі, найкращі наші люди,

Плекають нас для всіх крутих доріг.

Болять майбутнім, школо, твої груди —

Нехай святиться твій простий поріг!