Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 24

Марино Іванівно, сто разів перепрошую…

Досить одного разу. В чому справа?

Справа в тому, Марино Іванівно,

Що гіршої справи бути не може!

Я розумію, ваша втеча із Києва,

Намагання сховатись у волинську майстерню,

І тут – на тобі! – остогидлий Савицький

Стовбичить надовбом на дорозі!

Справа в тому, Марино Іванівно…

Який ви нудний, Савицький! Що сталось

У Києві, чом ви такий захеканий?

І чом так довго-довго про таке коротке?

Я ще не приїхав – ви вже встигли образити.

Та сталось не в Києві – сталося тут.

І треба ж було! Я ж таки наполягав:

Не ставте її, нещасної, при дорозі

На випробу всяким п’янчугам шоферам,

Поставте її на горбі над лісами —

Для першокурсника рішення елементарне!

Хіба ж мені зрушить було Турчина,

А з Турчином і Марину Турчин —

Над розвилкою тільки ставити – й годі!

От і маєте – взяла вас розвилка на вила

І мене з вами, грішного. Та вам байдужісінько!

Відшмагати б вас сон-травою!

Кажіть негайно – і членороздільно…

Збито нашу Мавку, Марино Іванівно!

Савицький, ви не того…

Як – збито Мавку?.. Хіба її можна збити?

Можливо, Марино Іванівно, бульдозером, танком,

БелАЗом, можливо, – людство вигадливе.

Зачепити плечем її біле рамено —

І Мавка в болоті білим череп’ям

Кличе на поміч, про допомогу волає…

Скільки ж туди, до урочища Вовчого?

Десяток із гаком. Поїхали?!

І треба ж до всього ще й Мавку!

Звідки дізнались ви, Іване Івановичу?

Хазяїн подзвонив у Спілку.

До вас подзвонив… Вас попередити…

Дзвоник його навздогінці за вами летить —

Звати його Іван Іванович Савицький…

Облиште виглуплюватись, Іване. За віщо

Все так на мене за кілька цих літ навіжених:

Смерть чоловіка, смерть матері… Смерть Мавки!

Доле, чи можеш ти зупинитись на хвилю?

Навіщо такий божевільний розбіг?

Центрифуга життя, яка ж вона немилосердна —

За кожен грам щастя тонну лиха відважує…

Що то за димок над комином?

Щоб тепло було, щоб зима вивітрилась.

Маєте щось на душі – кажіть, Степанидо Іванівно!

Всього відразу не можна – вже краще по крапелині.

Тоді ходімо до майстерні – там слова вийдуть кращі.

Там слова вийдуть гірші, тут – трохи вітром візьмуться.

Хочу диму, хочу вогню, он як куріє. Ходімо!

Марино, Марино, і воно тобі треба – і стільки?!

Чого ти на мене дивишся пильно і моторошно?

Гадаєш, відьма знову пісеньку свою заводить.

Гадаєш, напророкувала, наврочила – і по всьому.

Ні, не по всьому – на мене ланцюг свій

Доля твоя накидає, на мене… Марино, Марино!

Хочу диму березового, хочу вогню малинового —

Мене уже та й по всьому нічим уже не збентежиш:

Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,

Спалимо їх в каміні разом з дрівцятами вкупі,

Слова горять, наче паліччя, полляті бензином розпуки.

Марино, тримайтеся цупко, бабі дурній не потурайте.

В слові більше вогню і диму, ніж у сухому дереві.

Слухай, Марино, слова всі ховай у пазусі,

Бо коли не захочеш, то можеш не чути і краплі.

Біда в мене: позавчора було весілля…

Господи, як ти говориш! Біда… позавчора весілля…

Наталка… Без мене… Та як ви так посміли!

Ні з того ні з сього весілля оте взялося…

Взялося проти волі моєї, можу заприсягтися.

Ці паровані ще зі школи – Петро і Наталка.

«Наталка Полтавка» давно їх попарувала.

Служив Петро у морфлоті – Наталка його чекала.

Два роки був у Вірменії – Наталка його вичікувала.

А це був подався в Норільськ – терпець дівці урвався.

Загуляла вона із тим Копачем, аж дим закурів.

Губи сухі щодня, а очі – аж дим валує.

Докотилося аж до весілля, таке-то, Марино!

Не дівка, а прірва, пройдисвітка – рідна онука.

Весілля отут розпаношилось, Копачам прямо – цілий розор.

А туди вона, бач, телеграму в хуртовину оту, в морози,

Бо од Петра цілий рік – ні півслова.

Телеграму таку йому дівка сковерзувала:

«Так як я без тата і без мами, то разом з бабцею Степою

І разом з нареченим моїм Василем Копачем

Просимо тебе на весілля. Твоя Наталка по „Наталці Полтавці“».

Коса зачепила за камінь – Петро приїхав.

Уявляю собі, що тут сталося…

В тім-то й річ, молодице, що зась твоїй уяві.

Що, Петро приїхав… і убив…

Не убив, а украв…. серед білого дня…

Украв… серед білого дня… що украв?

Не що, а кого, Наталку украв з весілля!

Степка ридає. Марина її заспокоює.

Не плачте, моя дорога мамо, не треба.

Не плачте, їй-богу, вони знайдуться.

Бодай би вони пропали, чого їм знаходитись!

Зараз такі, молодице, безбожні часи настали,

Зараз дівка без її власного дозволу не крадеться.

А як украв уже, щоб ти був запропастився,

То колись уже ховалися на край світу —

На Сахалін чи десь на Вогненну Землю,

А зараз оце – під спідницю до баби…

Як це – до баби? Вони що – у нашій хаті?

В тім вся біда, що не в моїй вони хаті.

Колись то було, років, мабуть, з п’ятдесят,

Це було за Польщі, коли я дівувала,

Так украв був один дівку таки з весілля,

То аж в Америці опинився був з нею.

Тепер оце аж приїхали – пан такий, хоч куди,

Миє вікна в ООНі і, кажуть, якось без ганчірки.

Так приїхав оце в село і думав, що мирно буде.

А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:

Сидір, що сторожем на конюшні; на вухо недочуває,

Вибив американові переднього золотого зуба,

Замірявся й на другого – сільрада притримала.

Одсидів своє за напад на іноземця.

Та який він йому іноземець, коли першу жінку украв?

А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибір, як у пазусі,

А вона його, внучка моя, приконвоїрувала до баби.

Та й як ще украв, хіба по-людськи украв?

Машину чужу на цугундер, сидить в кабіні

І до Наталки виморгує: «Давай, мовляв, скільки чекати!»

Дурепа моя розвісила вуха, молодого – рукою,

Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,

І нумо до нього в машину, в весільнім вінку.

Петро таки на БелАЗі, а Копачі – легковими за ним,

Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!

Летіли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,

бортом зачепили.

Що воно тепер буде! Смерть – Копачі сказали!..

Господи, це ж чия голова?

Моя!

Молодице, Марино, чи ти при умі?!

При повному, на який спромоглася за сорок років.

Це моя голова, коли було мені двадцять.

Твоя голова при тобі. На в’язах. Ясна.

Не дури стару Степку, Марино ласкава.

Рада була б здурити, та ніяк. Це голова

Двадцятилітньої буйної дівчини,

В яку закохався скульптор Михайло Турчин.

Де ж вони зараз, твої втікачі?

У найпотаємнішому закутку, де їх не знайде ніхто.

Не хто-небудь їх сховав – бабця Степка.

В тебе вони у майстерні, Марино…

А я щойно кричала, немов навіжена,

Савицький мене ледве якось гамував:

«Винних знайдіть негайно, знайдіть мені винних!»

Наче відродиться Мавка – Михайлова і моя,

Наче Михайло знову постане живісіньким,

Наче мої двадцять літ засвітяться

Такими ж бездонними, як це Затишне озеро.

Глупота людська, а бабська таки безконечна.

Треба давати відбій, треба себе гамувати.

Треба дзвонити і все на гальмах спускати.

Поїхали – познайомите мене з молодими,

Чи то пак з втікачами… Поїхали, мамо!

Не піду я, Марино, набулась я із ними.

Та і не знала, що ти ось нагрянеш,

Ти ж ніколи, ніколи об цій порі…

А це щось пригнало, бач, наче навмисне.

Невпокоєність, туга, якесь очікування.

Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванівно.

І йти мені у майстерню просто-таки непристойно…

А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так і треба.

Іншу я схованку їм налаштую. Ти йди, Марино!

Щось є в цій молодичці дуже-таки принадливе.

Недарма мій Михайло так ввивався,

Аж поки не сконав таки з-за неї. Диво!

Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.

Як вона теше з тих пеньків фігури,

Сокирою орудує як, господи! Як гупотить по каменю!

Хіба це бабська, людоньки, робота?!

Таж вона цілу ніч, бува, все гатить, гатить

То долотом, то рашпілем, то свердлом,

А вранці мокра – сто потів посходило.

Хіба ж оце, скажіть, жіноче, бабське діло!

А ця Марина – хіба ж природа нас для цього сотворила?

Хіба для молотка? Для рашпіля? Чи, може, для зубила?

Бодай би вас, чоловіків, пропасниця побила!

А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!

А що ж мені з Наталкою робити?

Привіються-таки до мене зараз, ось побожусь,

Украсти дівку – о, на це він годен!

А далі що? До баби під спідницю! Така романтика!

Дивись, і яблука, і пиріжки, узвар у глечику.

Таки бабуся в мене – зі знаком якості і перший сорт!

Чи яблука тобі, а чи узвару, Петь?

Оце я трохи, Натко, підіспав. А то дорога

Геть замордувала, клята. Костоломний шлях!

Чим нахваляється сьогодні молодий

По першій шлюбній ночі з молодою —

Тим нахваляється, що трохи підіспав!

Гляди мені, проспиш – вкрадуть твою покражу…