Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 8

Я – автор цієї кантати,

Цієї сурми колажу. Не слів.

Субординація сюжету лише моя.

А все, що сталось, – не в мені, а в логіці

Подій живих, які пішли від нього —

Героя нашого. Я ледь гамую

Всі вчинки хору й дійових осіб,

Які на диво просто суверенні.

Чому без себе я не обійшовся?

Чому потрібен Дантові Вергілій?

Коли себе відчую зайвим – зникну геть.

На себе хукну – і мене нема.

Тож прошу – хор.

Поему можна просто розсюсюкати.

Роман розвергати на тисячу сторінок.

Але от драму? Або ще трагедію?

Даруйте, Авторе, – не та основа!

Та й надто все ще… сьогоденне надто,

Все клекотить, але не ті параметри…

Таж кожен вчитель – це суцільна драма.

Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди.

А ще такий, як Вчитель наш.

Таж кожен крок і кожен його намір —

Це вибухівка, стиснута, спресована

Характером тонким і волею могутньою.

Давайте, Авторе, поволі розберемось.

Тож чим бомбардуватимем

Ядро характеру? Який прискорювач сюжету?

Так от – беру Учену Установу

І слухаю розмову найбуденнішу.

Ви, Хор, мені допомагайте з тактом,

Щоб чули всі, бо це важливо надто.

Бо ж скоро гість з Німеччини приїде,

Той вчитель молодий у Павлищани.

Отож Чистилище Учене перед ним.

Тож, прошу. Голоси.

Та це ж фантом!

Та це ж суцільна вигадка!

Такий собі маяк!

Надували його, надували —

І от, бач, надули! Світиться вже. Є!

Страшенно суперечлива людина.

Якось до нас приїхав – в Установу.

Замовили в готелі йому місце.

Ви знаєте, він там не ночував,

Він просто на вокзалі переспав!

Коли ж поїхав був на Кубу,

Собі нічого не купив, дивак, —

Ані дружині, ані дітям власним, —

Лише книжки в шкільну бібліотеку

Та цілий чемодан мішечків

З насінням – для рослин і для дерев

Оранжерей усіх шкільних. Ростуть!

Та він не стільки скупуватий був,

А скільки по-селянському ощадний,

Аби добро ніде не пропадало.

А так – ніякої системи не було.

Суцільні гасла! Він на них і спав!

Вкривався ними – теж. Він надував їх!

На кулях на повітряних

Пливе над школами, ті ж очі витріщають.

Не просто це. Двоїстий дуже він.

За всім уважним, усім обов’язковим

Завжди жаріє лінія одна —

Твори, твори індивідуальність,

Твори людину скрізь і над усе.

А що дітей любив – то ні до кого

Він так не ставився, як до дітей;

Було щось в цьому просто дивовижне.

А що вже діти – ті світились просто,

Коли з’являвся він…

Таж кар’єрист був. Все для себе.

Села не кидав, та лише тому,

Що знав: зрубає дерево,

На якому сидить. Тримався

Цупко за село! За Павлищани!

Він весь з «Лебединої пісні» Песталоцці.

Був різний. Жив двома життями.

Одним – простим, буденним, денним.

Іншим – вночі, коли творив,

Коли фантазував. Отак-то!

А Віри Сулими – то не було і духу,

Суцільна вигадка – та Віра Сулима!

Таж всі дослідники один в один

Доводять, що таки вона була.

Таж і архіви обласні – погляньте,

В архівах – документи, не легенди.

От, бач, він все по знаковій системі.

І він за це вхопився, Автор наш.

Кажу вам переконливо – там більш легенди,

Ніж дійсності!

Він белетрист був. Був письменник.

Напівписьменник, кажуть, хай і так.

Поляки його не визнають.

Суцільний сентименталізм!

А німці скільки видали —

І видають! Зібрання творів!

А німці щось не втямили…

Японці теж не втямили? Теж видають.

З сучасних авторів – це ж найвідоміший

Радянський педагог у світі.

А от угорець Карваш, що, здається,

Живе у Пешті, твердить, що такого,

Як він побачив там, у Павлищанах,

Ніде у світі більше не побачив.

Все унікальне й дивовижно просте:

Учням ставили ночви, звичайні ночви,

Щоб вони, в школу заходячи,

Мили взуття собі на подвір’ї!

Ото вже сьоме диво світу!

Це в кожній школі на селі побачиш…

А район Оникіївський

Не дуже то вітав Учителя.

Показники були не дуже важні.

Ніяких тобі переможців олімпіад,

Ніяких відмінників особливих!

Та Оникіївський район

Його ж на руках просто носив —

Навіщо вигадки оці стереотипні!

А я кажу вам те, що знаю.

Він фантазер був, мрійник і фантаст.

Його дружина – повна протилежність.

Саме життя – це точність і конкретність,

Її я поважаю.

Двоїсте в ньому все. А от системи —

Нема. А як же без системи —

Видатний педагог?

От зустрічалась я з випускниками

Антона Семеновича.

Виникла буденна ситуація:

Треба було допомогти якось

Дружині Макаренка в одній справі,

Ті відразу про все домовились —

Просто, по-демократичному.

Випускники цього Вчителя

Просто так не зуміли б!

Що ж це виходить по-вашому:

Вихованці Макаренка – колективісти,

А вихованці Героя нашого —

Індивідуалісти, чи як?

Приїздив до нас

Один педагог із Риги.

Все доскіпувався: скажіть та вкажіть

Різницю між Макаренком і цим Вчителем?

Кажу йому: нема антагонізму.

А він мені своє, нарешті:

Макаренко кував людину,

А Вчитель – цей ліпив її. Різниця

Між ковалем і скульптором!

І це несправедливо. Вчитель наш

У кращому – Макаренко сьогодні.

На новому етапі. Саме так!

Та годі вам. Спасибі за відвертість!

То ж творимо Учителя ми образ.

Мене найбільше вразило колись

«Слово до читача німецького».

Все в ньому запеклось!

Легенда й дійсність, біль і чистота.

Тож почнемо із нього. Вчитель

В Німеччині… Вчитель – на тлі

Бухенвальда…