Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 15

Заняття семінару незвичайне.

Незвичайний кричущий факт,

Який ляже в його основу.

Тема: «Відповідальність учителя».

До мене лист прийшов – і ось він тут,

Живий він перед вами.

Я – Мати Павлика Піщаного.

Вірніше, була я матір’ю,

Тепер уже не мати.

Як можна бути матір’ю того,

Кого уже нема…

До вас пишу листа,

Бо десь же хтось та мусить

Сказати їй, учительці,

Все те, на що безмовна я, німа.

А чи тут винна я і просто хочу

Тягар немилосердний свій

На плечі скинути чужі?

Та я не можу, просто я безсила

Мовчати зараз і в своїм мовчанні

Втопитись. Є ж «Товариство

Рятунку на водах». Чи є «Товариство

Рятунку мовчазних»? Хто його президент?

Я – із мовчазних, я тону в мовчанні,

Я хочу мовчки спитати вас,

Бо вчила я сина, як вчили ви, Вчителю,

Може, мені не мовчати, може, слово моє

Комусь при нагоді стане

І хтось не потоне… в мовчанні.

Так, ви не мовчіть.

Найлихіше – мовчання.

Мовчання замордувати може.

Ословтесь! Лишіть мовчання каменю.

Павле, виходь.

Ось він який у мене був.

Йому пішов шістнадцятий.

Він – хлопець скромний, соромливий

І справедливий. Він нікому

Слова накриво не скаже.

Він нікого не образить. Він…

Мамо, ну досить! Не варто…

Я тишком-нишком милувалась ним.

Він – одинак у мене. Я – сама.

А знаєте, як матері одній

Дитя довести до пуття.

Його все в приклад ставили

Сім років!

І на збори батьківські

Ходила я по щастячко саме.

Не був відмінником, але приймач

Зробив мені. Оксана

Приходила до нас – вони дружили.

І от прийшла оця в дев’ятий клас —

І почалось! Усе перемінилось.

І що не збори – все Павло й Павло!

Потолочили клумби – винен Павлик!

Жила учителька отут, недалеко,

Як класний керівник щодня

До нас навідувалась, наче на роботу.

От бачите, він відстає,

А в них – амури. А ви, мати,

Їм потураєте!

А тобі не соромно, Оксано,

До хлопців бігати?

От матері скажу…

Ви – не вчителька!

От бачите! Який синочок!

Зайдіть із ним до школи, до директора.

Вже в мене сил нема…

Павлик, синочку! Вона ж для тебе,

Для тебе ж старається, Павлику!

Я її ненавиджу. Вона для мене —

Чорніша смерті. Не піду я в школу!

Піду на фабрику.

Ти що? Та я от заміж

Все через тебе не виходжу,

Я – все для тебе, щоб ти вчився,

А ти – на фабрику! До мене ж, Павлику,

Зуботехнік сватався…

От і виходь. Я тут при чому!

Он ти який! Скажи мені, синочку,

Чого вона на тебе так, скажи?

Ти ж восьмирічку добре так скінчив,

А у дев’ятім – просто прірва

Якась розверзлася… Ну, не мовчи, скажи…

Чого ти все: скажи, скажи! Хай пропадом

Ця школа пропаде!

Він і не міг сказати Вам усього.

Вона його й не кликала Піщаним,

А тільки – Довгим, Довгошиїм,

Та Безтолковим…

А якось прорвало —

То просто Байстрюком і обізвала!

Ну, Довгошиїй, ти виконав

Домашнє завдання?

У мене не було лінійки.

Він не зробив уроку не тому,

Що не було лінійки.

Урок же задавала вчителька,

Яка його щоденно ображала.

А ти не тільки Недоумкуватий,

А ще й Брехун, Брехунчик.

Вийди геть із класу!

Піду і більше не прийду.

Не смій без матері приходити.

Піщана, а ви чому

У школу не прийшли?

Ваш Павло

Не виконав домашнє завдання,

І пішов по вас.

Раз так, гаразд,

Про все я розповім

Директорові фабрики,

Де ви працюєте. Нема вже слів.

О, ви не знаєте, я йшла,

Од сліз не бачила дороги.

Як соромно і як образливо,

Коли тебе на вулиці облаяли!

О, як тобі не соромно!

Мені через тебе нестерпно

Дивитись людям в очі.

Ви знаєте, стояли ми під школою —

Павло і ми всі.

Вона проходила – Чума,

І так мені докинула сердито.

А ти, Оксано, мала б краплю совісті —

І днюєш і ночуєш в нього,

Ні гордості дівочої, ні сорому,

На стежку матері своєї хочеш стати —

Школяркою з байстрям ходити.

Я навіть захлинулася од гніву,

А Павлик просто, просто зблід

І каже їй – вогнем пашать слова.

А ви – ви не людина.

Ви – заздрите нам, нашій молодості,

Нашій любові. Я ненавиджу вас,

Я все сказав. Будь проклята!..

Судитимуть тебе, байстрюк,

Судитимуть! Ще ти мене згадаєш!..

От і кінець. Оксано, годі хникати.

Сказав усе – полегшало немов.

Та годі тобі…

Все через тебе. Навіть маму,

Маму мою не пожаліла. Боже!

Йди геть від мене. Не чіпай мене.

Ну що ж! Раз так – тоді цвіти здорова,

Щаслива будь, і до Дніпра приходь

Коли-небудь скупатись – я чекатиму.

О, коли б я знала,

Що в школі його тричі виганяли,

Хіба б його я відпустила!

А зустріч ця з учителькою!

Та що їм до мого синочка!

Дізнавшись про загибель Павлика,

Одна учителька таке сказала:

«На одного дурня в школі

Поменшало…»

Як мені, матері, таке почути!

Таж дайте мені знати, Вчителю,

Де я не мала рації, а де вони,

Бо я ж – проста робітниця на фабриці.

Мо’, справді, треба бить дітей,

Щоб нерви були в них міцніші.

Так дядько Сидір мені радив.

Я не могла – рука не підіймалась.

Наймать когось було, чи як?!

І ще мені такого хочеться,

Щоб всі батьки про горе моє знали,

Щоб знали всі – усенькі вчителі,

І щоб ніде такого не бувало,

Щоб учителі дітей дорослих

Не посилали за батьками.

Павло мій на голову був вищий.

Іду за ним у школу —

Він, як батько, а я за ним

Дитятком чимчикую.

Простіть мені, можливо, щось не так,

То ви скажіть… І ще одне скажу:

Як вчителів я поважала, господи,

Як віруюча – Бога.

Щоб я коли та слово проти вчителя!

А зараз бачу – треба було, треба:

Вона ж його таки й затюкала,

Ота Чума, вона ж ні разу

І слова не сказала, щоб по-доброму:

– Давай-но, Павле, сядемо ладком

Та розберемось, то воно і вийде!

Учителька кричала, я – мовчала.

Тепер же я кричу, а він – мовчить.

Так от якого я листа одержав.

Це крик душі людської. Лиш глухий

Його не чутиме.

Мовчали вчителі в тій школі,

Пасивним був і комсомол.

Павла знайшли в Дніпрі на третій день.

Мені і досі моторошно жити —

Я знаю вчительку його… А хвиля

Все б’є у берег, наче дзвін, гримить.

Невигідно мені тепер перечити,

Але я мушу і своє сказати.

Я не за те, щоб дядька Сидора

Його матуся кликала з козою.

Але він вдома, певно, був зализаний,

А в школі шмаганий… словами, безперечно.

Оця невідповідність і причина.

Тут не лише учительки вина,

А й матері…

Я бачу все ж, що ви не проти

Березової каші, тільки в міру.

Як часто я зриваюсь на брутальність!

А в мене нерви…

Просто неможливо!

А я, бувало, бив дітей не сам,

А натяком… батькам давав у руки

Той ремінець, якого не тримаю.

Хай кожному оця лиха історія

Горить в душі і серце попелить!

Хай сповідь, самосповідь

Душу чистить!

О, як мені бракує такту й витримки!

А вчора я такого натворив,

Про що лиш сам собі…

О моторошність слова!

Тож зарікайсь – не лаятись.

Бо не прикрасить правди

І найдошкульніше шмагання словом…

Треба зрозуміти, що дитина

Спочатку лиш не вміє.

Не вміє раз, не вміє два і три.

Невміння потім звичкою стає,

І радості від успіху – немає,

Тоді «не хочу» плентається.

І дев’ять з десяти випадків

Ледар – дитя невміння,

Лиш один випадок з десяти —

Дитя, розбещене од бездіяльності,

Найважливіший стимул навчання —

Почуття власної гідності,

Бажання бути кращим.

Виховання там починається,

Де вчитель ставиться до учня

Як людина до людини…

І дуже завинив тут колектив.

Бо ж кожна людська особистість

Живе, квітує тільки в колективі.

Немає особистості, немає

Геть поза колективом, поза друзями,

Ні творчості нема, ані таланту,

Ані життя, як бачите…

А Ви що нам скажете, Вальтер?

Ви знаєте…

Мені здається все-таки…

Я прошу вас, колего, і відверто.

Ми всі б’ємось над цим. Нам ваша думка

Цікава вельми.

Ви знаєте… мені, здається, все-таки,

Чогось бракує тут… Ну, як би вам сказати…

Одвіку так було:

Те, що одному здається солов’єм,

Те іншому ввижається совою.

Я не суддя третейський. Та мені

Один випадок пригадався.

У Йені, на заводі цейсівськім,

Я бачив якось, як шліфують

Гігантську, велетенську лінзу.

Шліфовщик робить лиш

Чотири-п’ять точних рухів —

Потім відходить, відпочиває!

Виявляється, тепло його тіла

Може викликати перекос лінзи.

Тепло його все зіпсувало б!

Нетерпіння тепла зіпсувало б!

Чи ж не страшна пересада добра?!

А про залізо кажуть —

Куй, доки гаряче.

Так і з характером —

Одному досить крихти,

А іншому кувалди мало!

Ось що скажу вам, Вальтере:

Жодного злочинця на світі

Добром не загодували в дитинстві —

Зло приходило до нього.

Від зла злочин – зла чин.

От Павлик мав удома лиш добро,

А в школі що мав хлопець?

Від того і добро від матері

Ставало теж нестерпним… навіть злом.

Хто це там?

Та це Горпина.

Мантачить косу.

Скажіть їй… Я вас

Прошу…

Ні з чим не порівняти труд учителя.

Радіє ткаля шовку під руками.

Радіє сталевар вогню своєму,

Сівач радіє диво оксамиту

Озимини під небом барвінковим —

Учителю потрібні ж роки й роки,

Щоб цвіт у плід тривожно перецвів.

Нема лихішої роботи, ніж учительська.

Нема виснажливішої роботи,

Де нерви паляться, мов хмиз сухий,

Де серце рветься в клекоті і чаді,

Але нема щасливішої долі,

Коли Людина з рук твоїх, Людино,

Іде у світ – на краплю світ людніє.

Зламати легко, як зламали Павлика.

Великий Фабр, натураліст із перших,

Єдиним у житті своїм пишався —

Не відкриттями славними і дивними,

Не славою всесвітньою і гордою —

Єдиним він пишався, що при дослідах,

Які дали великі відкриття,

Не вбив він жодного жука, ні кузочки,

Ні лапки не ламав, ані крила не скривдив.

О вихователю, будь Фабром для дітей!

Хвилиночку. Я вийду. Зараз, зараз.

Я прошу вас – «швидку» негайно!

Не варто! Мені легше, легше.