Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 13

Я – син гестапівця. Мене виховували

У дитбудинку. Мати з сестрою загинули

При бомбардуванні.

Батько зараз у – ФРН.

А тут він панував —

У вашій школі

Була ж тюрма для пересильних,

Він тут ходив, всеможний і нещадний.

Я чую стогін в кожній цій стіні,

Дитячий щебет всіх десятиліть

Не може оцей стогін заглушити!

Наш час лихий у павутинні цифр…

Душі не даймо числам цим,

Душа хай буде пам’ятлива, але чиста…

Чи ж це можливо поєднати

І пам’ять отаку лиху, і чистоту душевну?

У вас, в НДР, згадують часто Брехта:

«Труднощі гір – вже позаду.

Тепер починаються

Труднощі рівнин».

Та, мабуть, справедливіше

Ці гори, що минули в минулім,

Вважати лиш горбами,

Попереду – ото вже справжні гори!

Чи ви не альпініст?!

Звідкіль у вас, Учителю,

Такий потужний струмінь оптимізму,

Мені буває лячно за людину,

А у вас – якась любов глибинна.

Як ви її навчились? Де і як?

Навчитись можна всьому:

Твердості, терпінню, мужності,

Любові не навчишся, друже.

Любов повинен дати хтось —

Мати, батько, вчитель,

Бабуся, може, хтось живий живому!

Якийсь заряд – як естафету.

По ланцюжку століть – одне від одного.

Яка важезна ноша —

Любити, співпереживати,

Співчувати, за когось постраждати!

Але яка людська – найлюдськіша!

Мені дали бабуся й мати оцю ношу.

А я вже все не донесу – отож потроху

Перекладаю вам на плечі цей тягар,

Найважчий…

Може, вдвох піднесете?

День добрий!

Це ж який тягар,

Який ми вдвох зуміємо підняти?

Це наш секрет із Вальтером,

Вірніше, ваш із Вальтером…

Отож про школу й про любов.

Ми ж боїмось відверто

Казати те, чим всі живуть давно.

Дев’ятий і десятий класи

Все знають, любляться, страждають,

А ми, святенники, лиш палець на вуста!

Мені двадцять другий пішов,

Вчора почула я про себе

Шепіт дев’ятикласниць:

«Стара діва, заміж ніяк не вийде,

А наша Люська…» і таке сказали

Круте і дуже точне слово – я здригнулась!

Мені тридцять другий пішов,

На десять літ я більше наздригався,

Як нарубок старий, мушу сказати,

Що ми безсилі справитись з цим валом,

Отож і досі не одружувавсь.

Мені, старому, вже п’ятдесят другий,

І мушу сказати ось таке:

Не вал цей страшний, він – органічний,

Не раннє дозрівання нас лякає,

Але безсилля наше в оцю пору,

Коли життя квітує і буяє,

Коли парується весна з весною,

Ми лиш дратуємось чи рота роззявляєм.

Де ж наша мудрість? Тонкість наша де?

Наш такт – безсилий,

Мудрість наша – куца.

Звичайно, сексуальне виховання

Потрібне.

Але ж як забути

Про виховання мудрості любові!

Тут йдеться і про чистоту дівочу,

І про відповідальність юнака.

Яке б життя було красиве, цільне

І віяло б пахучою гармонією,

Якби ж то всі дівчата й юнаки

Кохання мудрість осягнули!

Так, саме мудрість,

А не зблиск миттєвий,

Що враз спарує й миттю розпарує.

В театрі нашому шкільному

Йде репетиція мікровистави

«Казка про любов» за текстом

Вчителя. Вальтере,

Я вас запрошую.

Хор, підготуватись!

Я з радістю. Не знав,

Що ви і п’єси пишете, а ви,

Мар’яно, ще й режисер.

Та бавимось потроху. Але хочу

Закінчити розмову нашу.

Навчитися людина може

Будови найвеличніші споруджувати,

Космічні кораблі найкращі,

Човни підводні атомні,

Коли ж вона любити не навчиться,

Все ж дикуном залишиться, і годі.

Освічений дикун в сто разів

Страшніший неосвіченого.

І найстрашніші прорахунки наші:

За все, за все відповідає вчитель.

Й за прорахунки матері природи,

Й за бога, як колись сказали б.

Давайте, не соромтесь.

Це наш гість Вальтер Функе із НДР.

А це – театр наш. Бог. Адам і Єва.

Архангел Гавриїл. Це – хор.

Коли ще бог творив цей білий світ,

Навчив зорю родити він зорю,

Навчив він квітку народити квітку

І дерево навчив родити дерево,

Усе живе продовжувало рід.

І бог послав мужчину й жінку в поле,

Мужчина був Адам, а жінка – Єва,

І бог навчив їх будувати хату,

Мужчині дав лопату бог у руки,

А жінці дав він мірочку зерна.

Живіте і продовжуйте свій рід.

А я піду собі по господарству.

Прийду десь через рік аж – подивлюсь,

До чого ви догосподарювались.

Ось рік минув. Бог – на поріг.

Прийшов він рано-вранці, на світанку.

І бачить бог: Адам і Єва біля хати

Стоять і дивляться у вічі

Одне одному, спіє хліб на ниві,

Колиска – поряд, і дитя – в колисці.

Адам і Єва дивляться на сонце,

Та сонця більше в карих і блакитних.

В ті миті дивні, коли очі

Їх зустрічались і не мали сили

Одне від одного на мить відстати,

Бог бачив там, в очах,

Якусь незнану силу,

Красу для нього ще не осягненну.

Краса була прекрасніша від неба,

Краса була красивіша від сонця

І від пшеничної красивої землі —

Прекрасніша, чарівніша, від всього,

Що вже зліпив і змайстрував Господь.

Краса оця до того здивувала

І приголомшила навіки бога,

Що затремтіла від страху і заздрості

Душа його – душа всеможна бога.

Як же це так?

Створив я твердь земну,

Зліпив людину з глини,

Вдихнув життя у неї,

Але не міг, не зміг створити

Краси такої дивної?

Звідкіль така краса?

І що воно таке – краса?

Краса – це любов!

А що таке любов?

Чекай хвилину.

Архангел Гавриїл повинен

Казати це із незнанням. Він сам

Не знає цього почуття. Це так —

Його відмовка. На питання бога,

Який доскіпується і страждає.

А зараз бог підходить до Адама

І просить його – й забагато гордості

Ще в цім проханні, адже він – ще Бог.

Навчи мене любити, чоловіче.

Мужчина не відчув святого доторку

Всесильної господньої десниці —

Він в сонце Євине дивився.

А бог був злим, пімстливим дідуганом.

Він був жорстоким,

Він кричав з безсилля.

Ах так, людино!

Значить, ти не хочеш

Навчить мене любові?

Постривай, навіки

Мене ти згадуватимеш!

З цієї миті – старій!

Година кожна у житті

Вбиває твою молодість і силу

По крапелині – буде так, і годі!

Тож перетворюйся в руїну,

А я прийду

Десь літ за п’ятдесят

І подивлюсь,

Що лишиться в очах твоїх, людино.

І бог прийшов десь літ за п’ятдесят.

Дивись: вже не халупа,

А хата ясноока поміж вишень,

Де був пустир, який садок веселий,

Пшениця ген на нивах дозріває,

Сини орають в полі,

Пшеницю доньки жнуть,

Гасають внуки на лугах.

Під хатою на призьбі

Сидять дідусь з бабусею – Адам і Єва —

І дивляться то на ясний світанок,

То в очі одне одному.

І бог в очах побачив,

Таку красу побачив бог

В очах і чоловічих, і жіночих,

Величнішу, ніж досі в них горіла,

Могутнішу, ніж досі в них палала.

Побачив не лише Любов,

А й Вірність запримітив,

І бог розгнівався,

Аж руки задрижали.

Так мало тобі старості, людино!

То помирай же, помирай у муках,

Ставай землею,

Прахом стань і тліном.

А я прийду невдовзі й подивлюсь,

В що перетвориться твоє кохання.

Три літа проминуло —

Знову бог прийшов з архангелом.

І бачить бог:

Сидить дідусь біленький

Над невеличким горбиком могили,

І бачить бог:

Смутні в людини очі,

Та в них палає жаром

Ще, ще могутніша

І вже неосягненна

Краса людська —

Така страшна для бога.

Не тільки там Любов,

Не тільки Вірність,

А й Пам’ять серця бог побачив.

І затремтіли в бога руки з ляку,

І од безсилля серце затремтіло.

О, дай мені, людино, цю красу!

Що хочеш, те й проси

В обмін на неї – дай лише.

Не можу.

Надто дорого вона мені дісталася,

Їй ціна ж бо – смерть,

А ти безсмертний, кажуть.

Бери безсмертя,

Молодість бери,

Віддай мені лише Любов!

Мені нічого не потрібно.

Ні вічна молодість,

Ані докучливе безсмертя

Не можуть дорівнятись до Любові!

Найбільше диво світу – це Любов!

Схопився бог за голову руками

І геть пішов на небо.

І відтоді людина стала

Богом на землі.

Нема нічого кращого від сонця,

Яке в твоїх очах для мене сходить.

Нема нічого кращого від сонця,

Яке в твоїх очах мені палає.

Нема нужденнішої на землі людини,

Яка нікого у житті не любить.

Хай славиться Любов – це вічне сонце,

Яке людину творить із людини…