Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 9

Скажіть нам, товаришу Вчителю,

У настановах ваших етичних

Є і такі гуманні слова:

«До людських слабостей терпимі будьте».

Тим часом ви самі непримиренні!

Десятки літ вже по війні минуло,

А Ви ще повні ненависті вщерть.

Звідкіль вона у вас?

Послухайте, звідкіль вона у мене?

Ненависть до фашизму?

Колега посоромивсь це означити,

Так, я окреслюю – так, саме до фашизму

Як до машини людиноненависництва.

І не якась, а люта ненависть у серці.

Я хочу, щоб німецький педагог

Це зрозумів. Багато ж як від нього

Залежить, ким дитина буде

В двотисячному році. І чи добро чи зло

Він покладе їй зараз в юну душу?..

По-менторськи говорите ви надто.

Але, пробачте, на якій підставі?

Шановний, де твоя тактовність?

Ні, правильно колега так доскіпливо

Ціну складає цим важким словам,

Бо ці слова не просто появити

На білий світ.

Даруйте, коли буду велемовним

І прописними істини здадуться, —

Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.

Ми знаємо поважного колегу

Уже віддавна – шана наша щира

І щирою увага буде наша.

Так просимо, колего.

Почав я свій педагогічний труд

У тридцять п’ятім році.

А в сорок першому моя кохана

Віра Петрівна Сулима

Скінчила Кременчуцький педінститут.

В тій школі, де я досі працював,

Збирались ми життя своє почати,

Сповиті райдугою юності й жаги.

Та вдарила війна – і щезла райдуга.

Я з перших днів пішов на фронт.

Коли прощались, мріяли про те,

Що буде в нас чи син, чи донька.

Я вірив: скоро повернусь додому.

А тижнів десь за п’ять

Фашисти вже були на берегах Дніпра.

Село, де Віра у батьків жила,

Невдовзі вже окупували.

Війна, розор, зневага і ненависть.

А Віра Сулима з двома подругами

Ненавиділа – любити ж бо хотіла;

Ненавиділа – і листівки всюди,

Що наші льотчики скидали з літаків,

Вона розклеювала на хатах і клунях;

Ненавиділа – і ховала хлопців —

Оточенців, радянських полонених;

Ненавиділа – і ховала зброю,

Щоб потім партизанам передати.

І от – арешт. Гестапо.

Кілька днів її нелюдськи, тяжко катували,

Кілька днів допитувались в неї, хто керує.

Допитувались прізвища кілька днів.

Відповідала Віра тільки: «Віра!»

Дівчата теж відповідали: «Віра!»

І це було єдиним їхнім словом,

Бо вірили вони, жили у вірі.

Та Віра спородила сина.

В катівні мого сина спородила,

Надію ту, якою ми жили

І вимріяли, Віра спородила.

Життя їй лицеміри обіцяли

І злочин готували, хижий злочин.

І досі в мене серце палахкоче,

Вже чверть століття моє серце стогне,

Коли бодай на мить я уявлю,

Що сталося в гестапівській катівні.

Було синочку кілька днів од роду!

До ніжки столу прив’язав гестапівець

Маленьку душу, Віру ж бо до ліжка

Залізного безжально прип’яли.

Фашисти познущались над дружиною —

Вона ж була красунею чарівною

З гарячими циганськими очима.

Гестапівець підніс дружині сина

Під ті зґвалтовані і непокірні очі.

Допитувався, хто керує ними.

«А ненависть!» – відповіли ті очі.

«Смертельна ненависть!» – відповіли вуста,

Запечені, змордовані до краю,

І німо знов мовчали, німували.

Закатували сина за мовчання.

А Вірі викололи дивні карі очі

Й повісили там, у дворі тюрми.

Це сталось саме тоді,

Коли я був поранений під Ржевом.

Прострелені у мене груди,

А декілька осколків досі

Сидять в моїх легенях і під серцем…

Коли звільнили рідний наш район

Від окупації, приїхав я додому,

Дізнався про лиху трагедію.

Я слухав допити

Отого поліцая-зрадника,

Що видав їх і був при катуваннях.

І втік від помсти

Фашистський офіцер.

Лишилось в пам’яті моїй

Лиш прізвище його – Функе, Франц Функе.

Та ще оця в кишені, гляньте,

Його сімейна фотографія…

І от, як попіл Клааса

Стукоче в груди Тіля Уленшпігеля,

Так ця сімейна фотографія

Серце моє палить щомиті,

Нагадує мені кожної миті,

Що в світі є фашизм.

Ніколи не затьмариться в свідомості

Цей моторошний злочин звіра-нелюда.

Багато з нас, із старших вчителів,

Даруйте, що вас так перебиваю,

Пізнало на собі катівні таборів,

Багато вистраждало – то чи ж варто

Концентруватись на страхітті, Вчителю?

Так можна вчадіти од жахів.

Хіба не досить вже, колего?

Не перебивайте. Це ж не ґречно.

Та й досить лиховісна ця історія.

Даруйте, прошу вас, продовжуйте.

Концентруватись на страхітті – ні.

Концентруватись на пам’яті – інше це.

Ось що газети пишуть нині:

Закінчився у Кілі, в ФРН,

Суд над есесівцем Ріделем,

Творцем «поліпшеної» душогубки.

В неї потрапляли мешканці

Окупованого Могильова —

І за одну хвилину гинули.

А «експерти» судові заявили,

Що смерть в межах хвилини

Не є болісною і, отже,

Не варто звинувачувати Ріделя

В жорстокості… Ви чуєте – не варто?!

Суд виправдав «раціоналізатора».

Серед присяжних вчителі були…

Так от. Про вчителів.

Про ненависть з любові.

І про любов з великої ненависті.

В пенати рідні повернувшись

І переживши стільки, я хотів

Знов йти на фронт.

Хотів зустрітися лице в лице

Із Функе, з Францом Функе.

Комісія медична жодна

Не могла визнати мене

Навіть «обмежено придатним».

Я знов пішов у школу.

Я забуття шукав од горя.

Тож працювати, працювати, працювати —

Бодай крихтина забуття у праці.

Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.

Та м’яко ніч приходила —

Я прокидався о другій чи о третій,

Вивітрювався сон, як не було, —

І працював я, працював затято,

Щодня чекав я з нетерпінням ранку,

Щоб утопитись у дитячім щебеті,

Щоб захлинутись у дитячім вереску,

Як щастя є – воно поміж дітей.

Як шолоховський той герой,

Я взявся за німецьку мову,

Я вірив (навіть зараз вірю!),

Що станеться отак, що я зустріну

Гестапівця, що катував дружину,

Що вбив її і сина-крихітку,

І зможу я сказати по-німецьки

Йому все те, до крапельки все те,

Що так виношую запечено

Уже чверть віку,

Що не забудеться

Й не проститься ніколи.

Я вивчив німецьку мову.

Я володію нею досконало.

А потім взявсь за польську і за чеську,

Англійську і болгарську,

Французьку та іспанську,

І за японську мову взявся.

Я вивчив всі ці мови.

Але ж часу таке безмежжя

Від другої години ночі аж до ранку —

Це ж ціла прірва часу.

Це та пора, шановний друже,

Коли ви пишете свої книжки —

Від другої години ночі і до ранку?

Як вам вдалося написати

Педагогічних праць за цілий інститут?

Так, справді забагато:

Опубліковано триста десять наукових праць,

Тридцять дві книжки з-поміж них?

Я ще раз, ще раз хочу повторити:

Моє натхнення – два чуття глибоких —

Любов і ненависть.

Любов безмежна – до дітей.

І до фашизму – ненависть бездонна.

Чи не здається вам, колего,

Не за адресою тут деякі емоції?

Я декілька разів уже бував

В Німеччині Демократичній.

І коли вперше я ступив

На землю на німецьку,

Коли заглянув я уперше

У сині очі піонерів-тельманівців,

Мені зітхнулося з полегшенням:

Це – новий світ, це – світ соціалізму.

Сама непримиренність до фашизму

У всіх його субстанціях…

Гуманність справжня

Полягає в тому,

Що треба комуністом бути всюди —

І в економіці, і в науці,

І в душі людській.

Коли учитель не прийде у душу,

Тоді чия вона буде, душа?

І неможливо бути гуманістом,

Коли не маєш до фашизму ненависті,

А він це зна, як щупальця пускати.

У цьому ваша вища компетентність.

І ще хотів би я наголосити

Ось на такому, друзі дорогі:

Виховуючи людяність, і чуйність,

І почуття людської гідності,

Не можна забувати ні на хвилю:

Фашистські вбивці,

Що надлюдьми себе проголосили,

Теж всі дітьми були.

Теж раділи сонцю.

Теж листи писали і сповідались

Своїм коханим матерям.

Теж наречених ніжно обіймали,

Оте розпрокляте все – теж, і теж, і теж,

Садист отой, убивця,

Що голову дитячу

Розбив об кам’яну стіну,

Він же голубив, гладив по голівці

Свого синочка,

Донечку свою, —

На фото – ви вже бачили його, —

З яким ніколи я не розлучаюсь,

Він же не сам – він вірний сім’янин

Із дітками двома й дружиною.

І взагалі – нема гуманності абстрактної,

Нема людяності поза боротьбою,

Шаленою борнею політичною,

Яка заповнює всі наші дні по вінця.

Людину можна справжньою назвати,

Коли вона людей насправді любить —

Це Ленінові золоті слова.

До серця людського навіки

Перепинити доступ звіра – ось в чім зміст

Покликання учителя, колеги.

Спасибі вам, шановний наш колего,

За щиру сповідь, що ми тут почули, —

Ця сповідь йшла від глибини душі.

Тепер ми знаєм, звідки сили брали ви,

Щоб так прожити ув однім житті

Життів багато, повно і натхненно.

Хай радість супроводжує вас всюди!

А ми вам поклянемось, наш колего,

Обпечений жорстокою війною,

Що нас веде ідея комунізму,

Яка в крові вже клекотить у нас.

Ми всі, антифашисти і борці,

Вчимось із ваших книг – вони нам радість

Пізнання найдорожчого в людині:

Народження людини в малюку.

Прийміть подяку! До нової зустрічі!

Погладьте мене ось так, по-батьківськи.

Так гладили мене в дитинстві.

А потім убили синочка вашого,

Закатували дружину вашу.

Ви що, товаришу,

Ви, може, нездорові? Навіщо так?

Дозвольте відрекомендуватись:

Учитель Вальтер Функе із Потсдама.

Це ж прізвище для вас знайоме!

Ви справді – Функе?

Так, я справді Функе.

Посвідчення моє вам – ось.

А ось моя вам книжка:

«Гуманізм в системі Януша Корчака».

А ось вам дубль із фото.

Це неймовірно. Просто неймовірно.

Так у житті насправді не буває.

Це сон якийсь – і приголомшливий,

І лютий водночас. Це я, мабуть, нездоровий.

Ні, ви здоровий, друже дорогий.

Я теж буквально приголомшений.

Єдине, що посвідчити я можу:

Це – здібний молодий колега наш

З Потсдама, Вальтер Функе.

Він закоханий у вас віддавна —

Все марить Павлищанами. І те потверджую,

Що батько його був гестапівцем

І воював на Східнім фронті.

Ми все це знаєм. Це знання – гірке.

І в синові ця гіркота важка

Горить під серцем – але щоб аж так

Звести вас вдвох на цій вузькій дорозі?