Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 19

О лицар аспірину! Ти вже тут…

О лицар седуксену! Ти вже встав!..

Він встав ще позавчора.

Досі «вчора» триває в нього.

Завтра буде аж післязавтра.

А сьогодні, учора й завтра —

Для мене лиш сьогодні.

І так – десятки літ!

Я – син його. Так, так!

У цих краях він був – Функе.

Ось я на фото, бачите?

Оце сестра. Це мама. А це він.

Він зараз там. На Заході.

Живий. Мене він кличе,

Манить раз у раз.

Це вам здається? Надто неймовірно.

Це в вас провина – батькова, жива,

Така пекуча і така пімстлива…

Я вчу дітей любові

І ненависті – теж… теж учу.

Ти – Смерть. Ти вже прийшла.

І справді ти з косою, як в казках.

А я гадав, як всі гадають люди,

Що ти така лише в казках дитячих.

А я ж не встиг, нічого ще не встиг!

Що – я така страшна уже, як Смерть?

Та я не Смерть, я просто собі баба.

Хіба мене ви не впізнали, Вчителю?

Та я ж уборщиця із школи вашої —

Я Родіона Жлуктяка Горпина.

У мого батька

Було чотирнадцятеро дітей,

Всі – вчителі, і я була учителькою.

Мого батька спалили у хаті.

– Виходь, йому казали, – виходь!

– Згорю у хаті, не піду

Під ваші смердючі кулі! —

Кричав, коли горів:

– Кари катам! Кари! —

Мене ж стерилізували у концтаборі.

Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.

Я не могла вже в школі працювати

Учителькою, і я впросилася

До вас у школу, щоб і ви не знали, —

Бути прибиральницею. Жити не могла

Без школи, без дітей, без цього крику,

Який для мене в світі найболючіший

І найсолодший. Було дитя у мене!

Ховалась я три дні у плавнях,

І молока у мене не було

У грудях – я ревно плакала,

Сльози падали на груди,

Дитя ковтало солоні сльози, засинало.

Дитя убили. І мене убили.

Тож перед вами – лиш тінь моя!

І тінь моя не дасть йому Мар’яни.

Оцьому німчикові, цій породі клятій,

Її забрала я з притулку, виховала,

Їй матір’ю я стала, хоч я й тінь,

І тінь моя не дасть йому Мар’яни.

Я прошу, заступіться!

Смерте, я ж не воїн у чистому полі,

Я був воїном у сорок другому,

Я поранений був під Ржевом —

Чому ж ти тоді не прийшла з косою?

Смерте, я не воїн у чистому полі,

Могла ти прийти в сорок восьмому,

Коли конав я од хвороб і немочі

І все тебе вичікував навшпиньках,

Неначе рідну матір, душу рідну.

Чому ж тоді ти не прийшла з косою?

Смерте, чому, коли мені розвиднилось,

Коли став дещо знати, дещо тямити

І знаю ключик од душі дитячої,

Чому мені косою брязкотиш?!

А може б, я була

Учителькою кращою, як ти,

І все знайшла б, що не знайшов ти —

Дітей вмивала б краще, —

А мушу прибиральницею гнутись.

А ти мене, учительку колишню.

Ще й, прости боже, Смертею зовеш?!

Учителько, кажи мені, скажи,

Чого ти мені смертею приходиш?

Та я прийшла до тебе, бо несила

Мені дивитися на їхнє парування,

На їх обійми в хаті й поза хатою,

Їй-богу, на дурман мене наверне —

І согрішу, або нехай їде геть

І пальчиком Мар’яни не торкає…

…А в ту пору вчився Волхв

Та всім премудростям:

А що першій мудрості вчився —

Обертався Ясним Соколом;

А що другій мудрості вчився він, Волхв,

Обертався Сірим Вовком;

А що третій мудрості вчився він, Волхв, —

Обертався Гнідим Туром – Золоті Роги…

Я ледь приходжу

Тільки що до третьої із мудростей,

Чому ж мені ти ставиш косу в голови?!

Та я не Смерть Вам – я Горпина, баба,

Ну й наповратився, хай буде так, як легше…

Був собі зайчик,

В носі колупайчик,

В вусі колупайчик,

Хвостиком махайчик,

Ніжками стрибайчик,

Очками моргайчик…