Читать книгу Оріон Золотий. Театр (збірник) - Иван Драч - Страница 20

Сину мій, невже я можу

Все це отак залишити?

Ви не можете бути убитим.

Ось документи.

Ось перепустка на двох осіб —

На техніка і слюсаря водопроводу.

Треба вийти із гетто вам, саме вам —

Ви не можете бути убитим.

Чого ви на мене так дивитесь,

Наче я пропоную вам?..

Я не можу прийняти цю пропозицію.

Хто полишить свою дитину

В нещасті, у горі, у небезпеці?

А тут двісті дітей.

Як залишити їх самих

В запломбованому вагоні

Чи в газовій камері?

Чи можна це все пережити?

Але ж усе буде знищено!

Всі будуть знищені – як же не використати

Можливості вас врятувати?!

Хто ж буде нести

Зелений прапор дитинства?

Зелений прапор поблідне,

Коли я зважусь на цей крок.

Ви знаєте, у мене є надія

У безнадії, хоч вона й остання.

От вчора. Поливаю квіти.

Моя лисина у вікні —

Така прекрасна ціль.

У вартового гвинтівка,

Чому він стоїть і дивиться?

Нема наказу?

А може, знаєте, що —

Може, ще вчора

Він був сільським учителем?..

Вчитель прусської школи?

Та він ще вчора

Вибивав із майбутніх есесівців,

Табірних вартових і катів,

Усе людське,

Тікайте, учителю…

Не можу дітей залишити

Наодинці з вогнем.

Тільки разом!

Сенс є в тому, що ви прийшли.

Ви заберете усі мої записи

І зелений мій прапор,

Щоб він не згорів.

Все на світі – з дитини.

І в дитині – кінець.

Одного разу я довго сидів у полі,

Слухав, як жайворонки співають.

Серце жайворонка, як серце дитини, —

Доводить себе до виснаження

І відразу ж відходить.

Скільки із того, що може дитина,

Ми, дорослі, навіки втрачаємо:

Силу і цільність чуттів,

Особливе сприйняття природи й краси.

Кожна дитина вперезана райдугою,

В дорослого райдуга – сіра.

Яке щастя для людства,

Що ми, дорослі, не маємо сили

Скорити дітей нашому впливові,

Дидактичним замахам нашим.

Діти думають серцем – не розумом.

Тому так важко знаходити

Нам спільну мову із ними —

Ми ж об’їлися з вами розумом,

Тому немає мистецтва складнішого,

Як вміти з ними говорити.

Дорослі, занурені в свою суєту,

Дорослі, занурені в кішло своїх турбот,

Ми не помічаємо дітей,

Як не помічали раніше жінку,

Як не помічали раніш кріпака,

Як не помічали народів пригноблених.

Бути добрим, не добреньким,

Бути в мудрості добрим —

Це найважче на світі покликання.

Особливий талант – дитині.

Нескінченне терпіння – дитині.

Пожертвувати життя – для дитини.

Дорослі, знайте: сонце – з душ дитячих,

Які в Освенцімі, в Треблінці, і в Хатині,

У Кортелісах, в Орадурі, в Лідіце

Пішли на дим, а сонцем стали, сонцем…

Ми спалені в печах фашистських,

Щоб бути безсмертними.

Смертному можна ламати

Душу і кості, а спаленому

Дим не можна переламати.

І не можна перетрощити

Непримиренності на примирення,

Чистоту у спаленого

Важко облити лестощами,

Прозорість душі неможливо

Затьмарити димом у спаленого,

Вірність дитинству у спаленого

Не можна зламати у зраду.

Щаслива людина! Кожну

Можна спалити лиш раз.

Спробуй вдруге спалити мене, кате.

Віртуозність твоя нікчемна.

Я волаю – дишуть вуста вогнем:

Добра в тисячу раз більше, ніж зла.

Добро сильне, добро безсмертне.

Я прошу вас – візьміть мій прапор.

Спершу вели школу медсестер,

Потім аптеки, а потім

Дитячий притулок Корчака.

Стояла жахлива спекота.

Дітей з інтернатів посадовили

На самім кінці майдану, біля стіни.

Всі надіялись в безнадії —

Сьогодні їх ще вдасться врятувати,

Приберегти від смерті до наступного дня.

Смерте, не будь ненажерою!

Соломинка для потопальника.

На соломинці – зелений прапор.

Вантажили без перерви,

А місця лишалося й лишалося,

Наче бездонні були ці вагони.

Шугали нагайки над натовпами.

Бийте, бийте, довше бийте дорослих,

Поволі, жінко, поволі, мужчино,

Поволі, старий дідугане, поволі,

Кожен дорослий – задуши по секунді,

Затримай дітям ще день.

І раптом наказ – вивести інтернат.

Ні, цього видовища я не забуду!

Це не був звичайний марш до вагонів —

Це був організований німий протест

Супроти оргій бандитизму.

Це був похід, якого не було

За всі віки, за всі тисячоліття!

О, як у Корчака світилося чоло!

І як в дітей світилося лахміття!

Всі діти йшли четвірками. Вони

Були добром у цьому злі розпуки.

Йшов з ними вчитель з поглядом ясним,

Йшов Корчак, взявши двох дітей за руки!

А поліцаї стали струнко й честь

Віддали – навіщо честь безчесним!

Пилюка люта била з перехресть,

Був цей похід безсмертним і воскресним.

Гестапівці спитали: «Хто він? хто?» —

«Людина», – кинув Корчак охоронцю.

Як сонце не спинилось в подих той!

Як треба було зупинитись сонцю!

На другий день в Треблінці вони всі

Пішли у сонце з Корчаком за руки.

Ми пізнаєм їх в зірці, і в росі,

І в дереві – як в прапорі розлуки.

В історії людини не було б

Нічого людського без цих людей високих.

Хай нам ясніє його дивний лоб!

Я крок його в дитячих чую кроках.

Знамено зеленаве б’є в траві,

Вихоплюється клекотом над нами.

Дитинство – це найкращий в світі світ,

Тож не прощайтесь з його снами.

Що за зелений прапор? І навіщо?

Та й Вчитель наш не був тоді в Варшаві,

Все вигадки.

Не так. Не все, що відбулось,

Те дійсне. І не все,

Чого і не привиділось нікому,

Недійсне. А зелений прапор —

Дитинства символ, юності, надії.

Всі діти світу відають про це

З «Короля Матіуша Першого».

А наш радянський Вчитель

Узяв той прапор – він зробивсь червоним

В огні всіх битов людства за дитину.