Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 10

Ти звільнився з роботи, звичайно ж, аби записатися на курси фотографії. І ми продовжували зустрічатися. Наш зв’язок міцнішав, що більше часу ми проводили разом, шукаючи розраду, надію й підтримку в обіймах одне одного. Ми роздягались у ресторанних туалетах, не в змозі чекати, доки опинимося вдома. Ми притискали одне одного до стін будинків, і в той час, коли наші вуста зустрічалися, цеглини врізались у плечі. Ми влаштовували в парку пікніки, наповнюючи пляшки з-під яблучного соку білим вином, а потім лежали поруч, дихаючи запахом бруду, свіжоскошеної трави та одне одного.

– Я хочу більше дізнатися про твого батька, – сказала я за кілька місяців після нашого возз’єднання, з розплющеними очима ступила на лінію розлому, ризикуючи викликати землетрус.

– Нема чого розповідати, – відповів ти, посунувшись, і моя голова, яка відпочивала на твоїй руці, опинилася на твоїх грудях. Твій голос був спокійний, але я відчула, як напружилися м’язи. – Він покидьок.

– Чому покидьок? – спитала я, повертаючись і обіймаючи тебе рукою, пригортаючись іще ближче. Іноді я відчувала, що ми ніколи не будемо достатньо близькими. Я прагнула залізти тобі під шкіру, всередину твоєї свідомості, щоб дізнатися все можливе про тебе.

– Мій батько був… непередбачуваним, – повільно промовив ти, ніби підбирав це слово максимально обережно. – Коли я став достатньо дорослим, то захистив маму.

Я підняла голову й подивилася на тебе. Не була впевнена, що казати та скільки мені дозволено питати. Я хотіла дізнатися про твоє визначення «достатньо дорослий». Чотири роки? Десять? Тринадцять?

«О, Ґейбе», – лише про це я могла тоді думати. Мені прикро, що я не мислила про більше.

– Вони з мамою познайомилися в школі мистецтв. Вона розповідала, що він був чудовим скульптором, але я ніколи не бачив жодної його роботи. – Ти важко ковтнув. – Він усі їх знищив, до єдиного шматка, одразу після мого народження. Батько хотів проектувати пам’ятники, величезні інсталяції. Але ніхто не робив у нього замовлень, ніхто не купував його вироби мистецтва.

Ти повернувся й подивився на мене.

– Знаю, що йому було тяжко. Я не можу уявити… – Ти струсив головою. – Він здався. Батько намагався керувати галереєю, але бізнесмен із нього був не дуже. Як і продавець. Він увесь час був злий і мінливий. Я… Я не розумів наслідків того, що він склав руки. Не розумів сили бездіяльності. Одного разу він підняв ножа над маминими полотнами – малюнками, над якими вона працювала місяцями, – тому що натомість, на його думку, вона мусила малювати вечірні заграви. Мама так кричала, наче батько шматував не лише її картини, а й її тіло. Після цього він пішов.

Я просунула свою руку до твоєї й міцно стиснула.

– Скільки тобі було?

– Дев’ять, – відповів ти, і твій голос пом’якшився. – Я викликав поліцію.

Як же моє дитинство – ідилічне передмістя Коннектикута – відрізнялося від твого. Я не знала, як реагувати. Якби ця розмова сталася зараз, я перейнялася б тим болем – його і твоїм. Сказала б, що у твого батька були важкі часи, що він боровся з демонами, і шкода, що його демони перетворилися на твоїх. Тому що вони ними стали, хіба не так? Ти так довго прожив у відповідальності за нього, намагаючись не стати ним, що зрештою боровся зі своїми та з його демонами водночас.

Але того дня я не змогла усвідомити все, що ти сказав досить швидко, а просто хотіла тебе підтримати. Глибоко видихнувши, я промовила:

– Ти вчинив правильно.

– Я знаю, – відповів ти. Твій погляд був важким. – Я ніколи не стану ним. Я ніколи тебе так не скривджу. Ніколи не буду вчиняти так, ніби твої мрії є чимось непотрібним.

– Я також. Також ніколи не буду вчиняти так, ніби твої мрії є чимось непотрібним, Ґейбе, – сказала я тобі, повертаючи свою голову назад на твої груди й цілуючи тебе крізь футболку, намагаючись довести глибину мого захоплення та прихильності.

– Знаю, що не будеш, – відповів ти, пестячи моє волосся. – Це одна з багатьох-багатьох речей, які я люблю в тобі.

Я підвелась і подивилася на тебе знову.

– Я кохаю тебе, Люсі, – сказав ти.

Це був перший раз, коли ти освідчився мені в коханні. Перший раз, коли взагалі мені хтось освідчився.

– Я також тебе кохаю, – відповіла я.

Сподіваюся, ти пам’ятаєш той день. Це те, чого я ніколи не забуду.