Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 14

Однак такі сумніви виникали в мене нечасто. У нас було набагато більше, безліч речей, які ідеально підходили нам. Кожен із нас цікавився захопленням іншого – кар’єрами, які ми колись мріяли здобути. Ти продивлявся кожнісіньку серію «Захопливої Галактики» – телевізійної програми, над якою я працювала, і ділився враженнями про те, як різноманітні прибульці відтворювали соціальні ситуації для дітей. Здавалося, що ти з головою поринув у це, тож я почала питати твою думку навіть до того, як програма потрапляла на виробництво.

На той час у мене не було жодної справжньої влади. Ще ні. Але я мала передивлятися сценарії та розкадрування й надавати відгук своєму босові. Я ставилася до цього обов’язку значно серйозніше, ніж, мабуть, було варто. Коли я приносила сценарії додому, ти читав їх за ролями зі мною, тож потім ми разом могли детально їх обговорити. Ти завжди хотів грати Ґалакто – маленького зеленого хлопчика, схожого на жабу. Моєю улюбленицею була Електра – темно-багряне створіння з блискучими антенами. Здається логічним, що саме читання сценарію якось змушувало тебе розповідати про свої мрії. Передача мала допомагати дітям висловлювати власні емоції, але, гадаю, на дорослих це також діяло. Я пам’ятаю серію, над якою ми працювали, коли виникла та наша розмова. Це був початок листопада, і ми пройшли десь третину нового сезону.

Ґалакто сидить на ґанку, понуривши голову й охопивши її руками.

Входить Електра.

Електра: Що з тобою, Ґалакто? У тебе сумний вигляд.

Ґалакто: Мій батько примушує мене грати в команді з зіркоболу, а я ненавиджу зіркобол!!!

Електра: Чи він знає про це?

Ґалакто: Я боюся сказати йому. Боюся, що він не захоче більше бути моїм батьком, якщо мені не подобається зіркобол так, як йому.

Електра: Моєму татові подобається зіркобол, але мені – ні, тож ми робимо разом інші речі. Можливо, ти спробуєш скласти список речей, які подобаються вам обом.

Ґалакто: Гадаєш, це спрацює? І тоді мені не доведеться більше грати в зіркобол?

Електра: Думаю, варто спробувати.

Ґалакто: Я також!

– Як гадаєш, можливо, нехай Електрі подобається зіркобол, а її батькові – ні, – запитала я, коли ми закінчили читати. – Трохи вдарити по гендерному стереотипу? Мабуть, варто буде запропонувати.

– Гадаю, це чудова ідея, – відповів ти, дивлячись на мене трохи довше, ніж зазвичай. У ту мить здалося, наче тобі подобається не лише моя ідея, а кожна складова тієї людини, якою я була.

Я зробила кілька приміток у сценарії, потім перечитала сцену про себе.

– Як думаєш, можливо, Електрі слід перелічити кілька речей, які вони з батьком роблять разом? Чи підсилить це діалог?

Цього разу ти не відповів на моє питання, тож я повернулася, щоб глянути на тебе. Твою увагу привернув голуб, який воркував на пожежних сходах.

– Боюсь, я перетворюся на нього, – промовив ти.

Я відклала сценарій.

– Перетворишся на кого? – Безглуздо, але спершу я подумала про голуба.

Ти потер рукою неголене підборіддя.

– На свого батька. Боюся, що не досягну всіх своїх мрій. Що через це стану злим, уразливим, зламаним зсередини й завдаватиму шкоди всім навколо.

– Які в тебе мрії? – запитала я. – Це нові мрії?

– Ти знаєш, хто такий Стів МакКаррі?

Я заперечливо похитала головою, тож ти підняв з підлоги лептоп, вбив у пошук кілька слів і повернув екран до мене. Я побачила дівчину на обкладинці «National Geograp hic».

Вона була в хустині й мала зелені очі, від яких наче прикипаєш до місця, а ще загнаний і заляканий вигляд.

– Ось це, – сказав ти, – одна з його світлин. Сьогодні ми розглядали його роботи на курсах фотографії, і я відчув її. У своєму серці, у душі, там, де відчуваєш найглибше. Цим я хочу займатися. Цим я мушу займатися.

У твоїх очах палав вогонь, якого я досі не бачила.

– Я зрозумів: якщо хочу змінити становище, дійсно змінити його, як-от ти зі своєю програмою, мені треба поїхати з Нью-Йорка. Я зі своїм фотоапаратом можу зробити більше деінде.

– Поїхати? – луною повторила я. Зі всього, що ти сказав, це було єдине слово, що застрягло в моїх мізках, сяючи там, наче неоновий знак «Швидкої допомоги». – Про що ти говориш? А як же ми?

Твоє обличчя на мить потемніло, і я зрозуміла, що не на таку відповідь ти очікував. Але справді, на що ти очікував?

– Я… Я не думав про нас… Це моя мрія, Люсі, – сказав ти благаючим голосом. – Я визначився зі своєю мрією. Хіба ти не можеш потішитися за мене?

– Як я можу радіти мрії, яка не враховує мене? – запитала я.

– Вона не не враховує тебе, – заперечив ти.

Я пам’ятала, що ти мені сказав за кілька місяців до того в парку, про своїх батьків. Я намагалася вимкнути той неоновий знак та ігнорувати те, що слово «поїхати» може зробити з моїм всесвітом, ігнорувати питання, які ти лишив без відповіді.

– Ти визначився зі своєю мрією, – повторила я. – Твоя мрія не дрібниця.

Я бачила, як на твоїх віях скупчуються сльози.

– Я хочу змусити всіх усвідомити, що люди в усьому світі мають такі ж мрії, що ми не настільки відрізняємося. Якщо я зможу зробити це, якщо зможу створити зв’язок… – Ти струсив головою, не в змозі підібрати слів. – Але мені потрібно більше фотографувати, записатися на додаткові заняття, мені потрібно стати найкращим, перш ніж поїхати.

Отже, тоді був час. У нас був час. І, можливо, це стало б, як із твоєю мамою: ти міг любити мене на відстані, доки був відсутній, а потім повернутися, коли закінчиш завдання. Таке не здавалося жахливим. Це могло б спрацювати.

Я схопила твою долоню обома руками.

– Ти станеш, – сказала я. – Якщо хочеш цього, то станеш. Потім ми лежали на дивані, обійнявшись, вдихаючи повітря одне одного, загублені у власних думках.

– Можна тобі щось розповісти? – запитала я й відчула, що ти ствердно кивнув. – Я боюся, що колись перетворюсь на свою маму.

Ти повернувся до мене обличчям.

– Але ти ж любиш свою маму.

І мав рацію. Я любила її. І досі люблю.

– Чи ти знаєш, що вони познайомилися з моїм батьком у юридичній школі? – спитала я. – Я колись про це згадувала?

Ти похитав головою.

– Вона адвокат?

– Була, – відповіла я, підсовуючи свою голову під твоє підборіддя. – До нашого з братом народження вона працювала в окружній прокуратурі Мангеттена. Потім народився Джей, і вона звільнилася. І решту свого життя визначала себе через зв’язок з іншими людьми: дружина Дона або мати Джейсона й Люсі. Таке трапляється з безліччю жінок. Я не хочу, щоб це спіткало мене.

Ти подивився мені просто у вічі.

– Цього з тобою не станеться, Люсі. Ти пристрасна, знаєш, чого хочеш, працюєш більше, ніж будь-хто. – І ти поцілував мене.

Я поцілувала тебе у відповідь, але всередині подумала, що все вищеперелічене також стосувалося й моєї мами, але не мало ніякого значення. У будь-якому разі вона втратила себе. Цікаво, чи хотіла вона цього.