Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 20

Коли ми приїхали додому того дня, ти підхопив мене разом із моїми покупками на руки й пробіг два сходових просвіти до нашої квартири, незграбно намагаючись дістати ключ, доки я висіла на твоїй шиї й заливалася сміхом.

– Що це ти робиш? – запитала я. – Ти божевільний.

– Не можу більше чекати, – відповів ти, поштовхом відчиняючи двері й кидаючи мене на ліжко. Ти жбурнув мої пакети на диван і повернувся, знімаючи свою сорочку через голову. – Дивитися на тебе в тих сукнях, знати, що ти оголена в тій роздягальні… це нестерпно.

Я також скинула свою футболку й розстібнула ліфчик. Коли я стягла його з плечей, ти застогнав.

– Люс, – промовив ти. – Люсі.

Потім заліз до мене в ліжко, і твої руки й вуста були скрізь, я також стогнала, і моя спина вигиналася дугою, а тоді ти був усередині мене, і я почувалася довершеною, як і завжди, коли ти входив у мене.

– Ґебріелю, – сказала я, перериваючи дихання, – через тебе я почуваюся безмежною.

Ти нахилив голову, міцно поцілував мене й прошепотів:

– Через тебе я почуваюся непереможним.

Це все кохання. Через нього ви почуваєтеся нескінченними й непереборними, наче для вас відкритий цілий світ, досяжне геть усе, і кожен день наповнений дивом. Можливо, це такий акт відкриття свого внутрішнього світу, дозвіл комусь іншому зазирнути до нього – або, можливо, це вияв глибокої турботи про іншу людину, що збільшує ваше серце. Я чула від багатьох людей різні версії фрази «Я ніколи не здогадувалася, наскільки сильно можу любити іншу людину, доки…» І після слова «доки» зазвичай продовжували «не з’явилася моя племінниця», або «я народила дитя», або «я всиновила дитину». Я ніколи не здогадувалася, наскільки сильно можу любити іншу людину, доки не зустріла тебе, Ґейбе.

Я цього ніколи не забуду.